Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 4

Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче… Хоче здогадатися:

— Але тебе я ще більше люблю, мусику…

— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати. Завтра поговоримо.

Марії не спиться. Із заплющеними повіками лежить тихенько в своєму ліжку і ще раз перебирає в думці все, що приніс їй сьогоднішній день. Їй здається, що вона тільки сьогодні побачила світ зовсім іншим… Але її не лякають ті зміни, навпаки, вона бадьоро йде назустріч новому. Ірка — вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка… Марія щойно бачила, як та закохана дівчина плакала від надміру щастя…

Марія питає своє серце: «Невже ж можна так любити? Невже?» — звертається до своїх майже забутих сімнадцяти літ.

Ті мовчать. Марія ніколи не плакала з надміру щастя, бо ніколи не була так закохана…

Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу.

Подія за подією, рік за роком пройшли спокійно, послідовно, неначе хтось невидимий нанизував їх на рівну сталеву нитку…

1933

НЕ МОЖУ…

Тому що в барі-ресторані Попеску в Констанці обідала майже вся команда корабля «Вікторія» і багато хто з команди грецького корабля «Патріа», який чомусь уже п'ятий тиждень стримів на зовнішнім рейді, Міка (як майже ні в однім ресторані не водиться) мала одну годину обіднього відпочинку.

Цю годину вона мала по обіді, десь біля третьої, як кінчали їсти моряки.

Цього часу вистачало, щоб переодягтись у тенісову сукенку, змінити півчеревики на білі гумаки й побігти на корт, отут зараз, коло самого ресторану. Давніше ужитковувала цей час на справжній відпочинок. Лягала в себе нагорі на диван (старовірні румуни не визнають ліжок) і перечитувала (просимо не посміхатись з недовір'ям), може, восьмий-дев'ятий раз Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Мама раз у раз писала з Кишинева: «Думай по-українськи, бо так плинно по-румунськи говориш, що, я боюсь, там за рік зовсім призабудеш свою мову. Декламуй собі щодня трохи Шевченка напам'ять».

«Це було явне переборщення, — думала Міка. — Мама, нащадок старокозацького роду (така скромна, а цим при кожній нагоді чваниться аж до… непристойності), перебільшувала ці небезпеки. Вона взагалі була на цій точці надто вразлива і, як уважала Міка, «нереалістична».

Факт тільки той, що з того часу, як Міка зіграла перший сингль з Аристидом з «Патрії» («Офіцерська школа юнаків») і, само собою, при тій нерівності, набрала, як бідний в торбу, — з того часу було неможливо лежати на дивані й читати «Тіні забутих предків».

Сьогодні спізнилась. Один офіцер з румунської «Вікторії» підпив й почав чіплятися до старшого кельнера Івоніки, і справа затяглася… Міка вже й сама бачить, що затяглась.

Аристид привітав її тільки ракеткою і далі грав з панною з вілли «Аврора» — гордовита дівчина з задертою головою, першорядний вершник і… друга нагорода в тенісі за місто Констанцу. Звісно, грати з нею — насолода. Аристид уже «набрав».

Міка сідає на лавочку й чекає. При другім сеті, коли грачі зміняються, Аристид каже їй, відбивши м'яч панни з вілли «Аврора»:

— Не щастить мені без вас, домнішоро Міко.

Партія затягається. Чи, може, тільки так здається Міці? Все ж таки настає такий момент, коли панна сідає на лавочці в досить гідній віддалі від касирки Міки.

«Вона буде молодша від мене?!» — думає Міка, кинувши оком на її недорозвинені, як кулачки немовляти, груди.

— Зіграємо? — посміхається Аристид відразу цілим шнуром своїх неприродно білих зубів (спочатку Міці навіть здавалось, що то штучні зуби).

Ні, Міка не має охоти грати на очах цього митця, на очах цієї румунської аристократки, на очах… еге, що там говорити, на очах цієї жінки, еге ж, жінки, що одверто тягне за Аристидом.

Міка підкреслено кладе ракетку обіч себе:

— І так уже нема часу… Сьогодні теж мій нещасливий день…

Він дивиться своїми чорними, такими щирими очима й так виразно питається, що, власне, сталось.

Нічого. Міка сідає вигідно й — несподівано:

— Ви ще ніколи не оповідали мені нічого про вашу батьківщину, домнуле Аристиде. Греція… ми знаємо її тільки з ваших богів…

Він здивований так, наче цього питання ніколи не ставили йому дівчата. Направду не знає, з чого почати про свою батьківщину говорити. Якби його батьківщина змагалась за свою державність, тоді, о, тоді, напевно, знав би він кілька мов і в кожній з них вмів би дати звіт про політичне становище своєї країни, про її змагання, про красу її природи… А так… Він каже, щоб якось тільки зволікти із своєю відповіддю:

— А я вашу батьківщину знаю з живих людей, — і дивиться при тім на неї.

— Ви не знаєте моєї батьківщини, — каже Міка з притиском.

— Ов, — сміється він, — ви хочете сказати, що я не знаю Румунії?

— Я не румунка, домнуле Аристид. Я… українка.

— Ні, — не повірив. — Я не розумію.

— Українка, — вирубала з усмішкою на устах і враз споважніла: румунка дивилась на неї погірдливим, зловісним поглядом, зараз же встала і, не кивнувши їм головою, подалась до виходу. Міка догадалась більше інстинктом, ніж свідомістю, що добре це для неї не скінчиться.

Вислизнула своїм звичайним рухом до себе нагору. Перебралась скоро й збігла, як завжди, вниз через два східці нараз. Справді, все було, як щодня. Івоніка полював на мухи крадькома, так, щоб гості не примітили: ніби обтираючи порохи, з-за серветки вискакувала шкіряна пацка й позбавлювала життя кількох створінь за одним махом. Старий дивився на цей спорт старшого крізь пальці, хоч не раз погрожував, що як один гість тільки поскаржиться на здохлу муху в мусті, то Івоніка вилетить негайно.

Мігай, як щодня, кожної вільної хвилини хапався за французький часопис. Здавалось, що він один в ресторані-барі володіє французькою мовою комільфо, хоч, правду кажучи, ніколи не було нагоди переконатись у цьому. Гості-чужинці, що говорили по-французьки, так мало вимагали від кельнера, що з ними міг майже кожний розмовляти… А втім, — Міка сама вже набрала цього досвіду — по ресторанах-барах існує своя міжнародна мова, яку всі розуміють. І ті, що багато по світі їздять, і ті, що довший час працюють в того роду закладах.

Отож все було, як звичайно. Тільки Міка не могла позбутись того дивного тягаря, що гнітив їй рамена. Здригнулась, немов хотіла і той тягар струсити з себе, і посміхнулася сама до себе: фантазія! Що ж може їй пошкодити та панна з вілли «Аврора»? Старий ставиться до неї занадто добре. До того вона сама справді дбає про те, щоб не занедбуватись у праці. Щоправда… те, що вона, як би це сказати, так на три кроки з гістьми, спочатку старого сердило. Здавалось йому, що це відштовхне від бару всіх молодих офіцерів і туристів. Потім переконався, що отой метод «на три кроки» (ці три кроки не треба брати так дослівно) має свій чар для молодих людей. Тоді Попеску змінив своє ставлення до неї, став наче опікуном Міки і бодай два рази на тиждень при вечірнім відборі каси наказував їй:

— Ти (всім своїм працівникам говорив «ти»), панно, бережися мені тут… Насамперед усмішечка, потім ручка, а потім… від мене в такім випадку не сподівайся якої-небудь помочі…

Міці тоді хотілось погладити Попеску по його сивій бороді, трошечки поторгати нею і сказати:

«Як ти, старенький, добре запам'ятав собі те, що я тобі в голову втовкла…»

Звичайно, ніколи не натякала йому, що пам'ятає, як то зразу обурювала його та обставина, що Міка така собі панна недоторканна.

Те важке не хотіло зсунутися з рамен і тоді, коли до бару ввійшов інженер Константі й відразу, заки що замовив, нахилився над касою і почав дражнити Міку, як щодня:

— Я ж кажу вам, що то амулет з правдивої мандрагори… Чому не хочете оглянути цю цяцьку?

«Мандрагора…[1] мандрагора… — думає Міка. — Чи це те саме, що корінь альравне?»

Видаючи решту якійсь дамі з дівчинкою-підлітком, Міка питається із сміхом інженера: