Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 22

— А яка тут різниця? — спитала я. Все в мені вже кипіло і бунтувалося проти несправедливого, дикого поділу людей.

Докторова мало не образилася:

— Та хіба ж паннунця не розуміє різниці? Студент — то мужчина, якась повага, а дівчина, нема чого ображатися, — тільки дівчина.

Сльози обурення виступили на моїх очах. Той «мужчина» був тільки на рік старший за мене, але тому, що був чоловічого роду, мав, на погляд пані докторової, повагу, одержував щомісяця на п'ять злотих більше за мене, і ніхто не пропонував йому під час уроків церувати шкарпетки для пана доктора.

— Чого це ви наче отетеріли? Тут нема про що багато думати. Або залишаєтеся в мене, або ми пошукаємо когось іншого.

— Залишаюсь, — ледве чутно прошепотіла я.

Іншого вибору не було.

На щастя, я зуміла якось підійти до хлопця. Це була гарна дитина, тільки вкрай розбещена батьками, яким у голові все переверталося від панськості.

П'ятнадцять злотих, які я дістала за навчання Юлька, дали мені змогу змінити квартиру. Разом з двома подругами я оселилася в однієї вдови, яка з того й жила, що тримала квартирантів.

Життя моє стало легшим, але радості в ньому прибуло небагато. Мені вистачало на хліб, але я не могла нічого купити до хліба. Мені вистачало на шнурки до черевиків, але ніколи — на стрічку до волосся. Я могла заплатити місячний внесок до шкільного наукового гуртка, але ніколи не могла дозволити собі піти в кіно чи театр.

Усіх цих невеличких, але таких незабутніх, таких неповторних розваг молоді, як кіно, театр, прогулянка за місто чи танці під патефон, була позбавлена моя юність, бо хоч все це й вимагало копійчаних видатків, але й тих копійок у мене не було.

— Ходімо з нами до Орисі. Мама їй дозволила запросити хлопців, заведемо патефон…

— Ідіть самі, я не маю в чому…

— От дурненька, ти тільки купи до своєї синьої сукенки білий комірець і побачиш, який в тебе гарний вигляд буде.

Власне, про той комірець, про тих кільканадцять копійок і мова. Я не знала, звідки їх узяти.

Іноді було таке враження, ніби перед твоїми очима рушає в щасливу путь уквітчаний, заповнений ровесницями поїзд твоєї юності, а ти стоїш на пероні й не можеш приєднатися до гомінливого гурту, бо не маєш кількох копійок на квиток.

Нікуди я не ходила і людей небагато знала, проте якогось дня і до мене прийшло кохання. Крадькома, навшпиньках прийшло воно в моє серце, і вже несила було його прогнати.

А втім, навіщо проганяти цього передвісника людської весни, цього її посла, близького нашому серцю? Кажуть, весна тільки раз красна.

Я й сьогодні не знаю, чи був він насправді гарний, чи так тільки здавалося моїм закоханим очам. Та це й не важливо, який він був з обличчя. Я знаю тільки те, що він був якийсь інакший, ніж решта хлопців. Мені важко було навіть визначити особливість його натури. Я тільки відчувала, що він глибший і внутрішньо повніший за своїх ровесників. Його прозивали жартома «Сковородою», і це теж надавало йому чогось незвичайного. Він був тим, кого я могла кохати. Я кохала його за все добре і за все погане, що було в ньому. Я не могла припустити навіть думки, що ми могли б коли-небудь розійтись. Кожна зустріч, хоч нечасті і випадкові були ці зустрічі, ріднила нас все більше і більше.

Але і тут, у цьому чистому зв'язку двох закоханих сердець, іноді дошкульно давався взнаки брак «дрібних».

Мені минав сімнадцятий, і я була закохана. Як вже іноді хотілося прикрасити себе якоюсь брошкою, якоюсь стрічкою, хоч мій хлопець і без того не міг надивитись на мене.

Яке це звичайне, яке це властиве всім сімнадцятилітнім бажання, та яке недосяжне воно було для мене тоді!

А втім, моє горе прийшло саме з цього боку!

Одного разу зустрічає мене мій любчик холодно, майже похмуро. Навіть руки не подав. Ідемо пліч-о-пліч і мовчимо. Що сталося? Б'юсь думками і ніякої, хоч би найменшої провини за собою не почуваю. Може, плітки якісь, чи що? А коли так, то чому не спитає просто, від серця, а йде, мов чорна хмара, і тільки мучить і мене, і себе?

А тут спільна дорога щораз зменшується. Ще поворот біля парку, ще один квартал — і вже будинок, де я живу, — перед ним треба нам прощатися.

Щось не схоже на те, що мій хлопець першим проламає льодову мовчанку, а наша спільна дорога скорочується на очах.

Зупиняюсь. Він зупиняється теж.

— Миколо, що сталося?

Глянув на мене, як на чужу людину. Ой, як боляче від такого холодного погляду дорогих очей!

— Я думав, що ти трохи інша, а тепер бачу, що всі ви з одного тіста зліплені.

— Але що сталося? — забуваю я про дівочу гордість і мало не руками чіпляюсь за нього. Наче відчувало моє серце, що це остання наша зустріч.

— Чому ти не була в суботу в Орисі на вечірці?

«Любий! Коханий! Тільки й усього? Не була, бо… але не можу тобі сказати, що єдині мої черевики були в ремонті».

— Я не могла бути, Миколо.

— А я тебе так просив…

— Я дійсно не могла!

— А я знаю причину, чому ти «не могла».

Кров миттю вдарила мені в обличчя. Пізніше я зрозуміла, що бідність — не ганьба й не сором, а зло, зумовлене соціальними причинами. Але тоді закоханій сімнадцятилітній дівчині признатися, що в неї нема черевиків — це понад силу. Мені ж так хотілося бути гарною, пишно вбраною, захопити, засліпити його, а тут маєш: краля без черевиків, чи пак — у латаних черевиках!

— Все ясно, — каже мені Микола сухим, наче в когось запозиченим голосом. — Коли Славко мені це сказав, я вірив і не вірив, але тепер твоє збентеження тільки підтверджує те, що говорив мені товариш.

Відчуваю, що якась хмара збирається над моєю головою.

Адже в справу замішався Славко. Славко — паничик, вітрогон, людина без глибоких почувань, для якої нема нічого в світі святого.

— І що тобі сказав… той Славко? — питаю я і не зводжу очей з його обличчя. Дивлюсь і бачу, як це дороге, рідне обличчя наливається незнайомою і не зрозумілою мені злістю.

— Казав, що ти не прийшла, бо соромилась перед дівчатами кавалера в старому костюмі.

Піт зросив йому чоло. Незграбно витерся долонею.

— Я цього не казала, я цього не могла сказати, бо я так не думаю, — вже не виправдувалася, а просила я.

— Правда? — спитав ще недовірливо, але вже з проблиском надії в очах.

— Правда, Миколко.

Ми дійшли вже до брами будинку, в якому я жила.

— І доведеш мені, що той паршивець Славко набрехав?

— Доведу, — якось непевно (це вже я сама чула) промимрила я.

— Коли ти справді не соромишся мене, то будь сьогодні в театрі на виставі «Маруся Богуславка».

Я відчула, як мені зблідли губи. Звідки, хай мені хтось скаже, маю я взяти злотого, цілого злотого на квиток, коли вчора позичила в своєї господині грошей, щоб заплатити шевцеві?

Очі мої благали: не вимагай, любий, цього доказу від мене, не вимагай, бо я тобі його дати не можу.

— Не прийдеш? — питає він і пронизує мене таким поглядом, що відчуваю, як коліна згинаються піді мною.

— Не можу, — ледве вистогную.

— Ага… Значить, Славко правду казав!

— Ні, ні!.. — майже кричу я, але його вже немає. Змішався з юрбою і зник у ній, а з ним і моє яре щастя, мій спокій дівочий.

Я зрозуміла, що наше кохання не було для нього тим, чим стало для мене. Крім мене, він мав ще якийсь окремий світ зацікавлень, а я не мала нічого. Може, це була моя життєва помилка? Звідки могла я про це знати? Розуміння помилок не було властиве моїм рокам… Я знала тільки те, що я люблю і маю біль.

Коли я іноді читала в романах про те, як двоє закоханих молодих людей розлучаються тільки через непорозуміння, то, хоч сердечно співчувала героям, в душі не вірила авторові. Здавалося мені, що життєва логіка мусить узяти верх над химерами долі.

Та власний приклад підтверджує, що не тільки в романі, але й в житті можна через дрібницю розійтися з вірною тобі людиною.

Микола не шукав більше зустрічі зі мною. Більше того, він свідомо уникав такої зустрічі. Небагато радості було в моєму житті, а тепер і остання померкла.