Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 7

«Вона ще вжалить мене», — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.

— Я за вами, Дарко… Скоро, скоро вбиратись… Ідемо на пробу… Ну… вже! Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті. Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…

— Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятись тільки дорослі. — Ждуть?.. Чому саме сьогодні мене ждуть?..

Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре штучно засміятись. Сміялась так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.

— Ви ображені? — спитала Ляля.

І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон запитання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого чорта Костика.

— Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду.

Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі:

— Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки звернулась по вас, а ви напевно прийдете… Ви так казали йому?

«Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе», — остерегла думка.

Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинності. Перша пішла на перемир'я Ляля.

— Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати уразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав бог першим людям, а вони передали його нам у спадщину.

— Ось вам Дарка, і зачинаймо пробу, — відчинила широко двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:

— Гостям раді!

Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка відсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.

— Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо повною парою… Тільки наші молоді панночки дуже похопні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода?

Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї.

— Тепер уже знову все добре, — шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

— Як маємося?

Простяг до неї свою, на метр, довгу руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти — була б не обернулася. Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

— С-с-мар-рката…

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захихотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І як би шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

— Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. — затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива.

— Прошу, проба! Панно Софійко, на сцену, — щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з сього ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає головою на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь обличчі думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки не-виховано, чи попросту лише смішно?.. Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи гнати, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

«Слава богу, — зітхає в душі Дарка. — Прецінь ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть».

— Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте «Ой у полі при дорозі». Знаєте цю пісню?

— Ні, — каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має, таки анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже пізно, бо Улянич звертається до Данка:

— Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті почати ту пробу…

Дарці стає гаряче, як би нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

«Тепер… ще тепер признатись…» — підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитися з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою.

«Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…» — трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка.

Данко настроює скрипку.

— Прошу, — і, як на глум, подає їй тон, як би це могло врятувати її чи привернути їй слух. — Прошу, панно Дарко, — і потягує смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. — Прошу! — нагадує втретє, вже злий, і починає ногою такт вибивати. Дарці відобрало вже не тільки слів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що навпереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

— Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.

— Я вам переспіваю насамперед без скрипки… Добре?

— Не треба, — може тільки вимовити Дарка.

— Чому «не треба»? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціально для неї зробити. — Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. — Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза їх береги. Данко ніяковіє:

— Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

— Я не маю слуху… Ніколи не співаю… Чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусила пожалкувати своєї щирості. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед хвилею можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.

— Не маєте слуху? — спитав по часі, хоч уже знав, що так є. — Не маєте слуху… — відповів сам собі. Потім додав іще: — Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці…

До класу, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий:

— Хто казав мені перегравати за панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..

Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:

— Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу… — Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще: — Хотів я вас на артистку вивести… але як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Станула собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

— Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам витиснути з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?..