Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 80

Після вечері, яку ми вже кінчали під оком фатерка, нас запросили до салону на чорну каву. Через дурного Славка, що налигався, як свиня, ми мусили всі по черзі видудлити по дві чашки чорної кави.

Потім обоє старі почали наполягати, щоб «панове» студенти що-небудь заспівали. Мені особисто було вже не до співу. Чорна кава протверезила мене до решти, і мені тепер з думки не сходило одне питання: а що зі мною буде далі?

Спів не клеїться. Тоді мама запропонувала супровід на фортепіано. Відчинила двері в суміжну кімнату (стільки, до біса, в них кімнат) і кликнула: «Орисю!»

Ніхто не відізвався, і ніхто не ввійшов. Мама покликала вдруге. Тоді ввійшла Романова сестра. Я знав, що у Романа є сестра, але ніколи не пробував уявляти собі, яка вона з себе. Чомусь мені заздалегідь здавалося, що вона мусить бути подібна до свого брата: чорнява, з довгим носом і кучерява. Коли ввійшла, хлопці, ті, що раніше не бачили її, аж пороззявляли роти, а я з ними. Висока, повна, велика, трохи повільна в рухах, біла, як молоко, з великими немінливими очима, золотистим важким волоссям, вона здавалася єдиною дорослою з-поміж нас. Була в білій, дуже прозорій сукенці, крізь яку я та решта братії могли бачити голубі мережива. Мені здається, що до такої дівчини не можна торкатися, її можна тільки нюхати, як квітку.

Вона сіла за фортепіано, а Аристид присів біля неї, щоб перекладати сторінки. Мене чорти брали з заздрості. Я не міг дивитися, як той бовдур схиляється над нею. В той момент зненавидів через те єдине, що він паничик, якого вчитель музики навчив розумітися на нотах. Він, напевно, чорт би це побрав, матиме більше нагоди від мене побувати в цьому домі та дихати нею. За те одне, щоб розумітися на закарлючках нот і мати право сидіти біля неї плече в плече, коліно об коліно, я без розмислу був би тоді віддав праву руку.

Я чув неспокійні удари власного пульсу. Я напружено думав про те, щоб не зробити будь-якої дурниці, яка б раз назавжди зачинила переді мною двері до цього дому. Водночас мене щось аж штовхало, щоб викинути якийсь номер і здивувати, а може, навіть і настрашити її, аби бодай звернула на мене увагу.

Мені, наприклад, страшенно хотілося в котрійсь хвилині вискочити з ногами на фортепіано і піти вприсяди на його бездоганній блискучій поверхні. Знову в іншому моменті я ледве стримав себе, щоб не прискочити до Аристида і не дати йому в нюх, щоб аж ногами накрився.

Може, я справді трохи забагато випив, але після того, як нас почастували чорною кавою, хміль з мене вийшов, так що навряд чи мій стан можна віднести за рахунок поглинутого алкоголю.

Я не міг очей відірвати від Романової сестри. Я розумів, що так пожирати когось очима — це непристойно. Але несила було стриматися. Я змушував себе дивитися у протилежний бік, але це було ще гірше. Я уявляв тоді страшні речі: виразно бачив, як він губами торкається її волосся.

Я вчепився думки, що Орися ласкаво дозволила тому бовдурові сісти коло себе тільки тому, що він так бундючно заявив, що збирається вивчати медицину. Мені захотілося встати, відшукати фатерка Лісного і заявити йому, що я теж збираюся вивчати медицину.

Нарешті Роман помітив, що зі мною щось погане твориться. Він вивів мене в садок подихати трохи росистим повітрям, і я заспокоївся.

Як увійшли в салон, Орися вже не сиділа за фортепіано (невже ж вона могла здогадатися про що-небудь?), а стояла сама-одна біля вікна. Мені хотілося з вдячності за це одне, що я не застав її в товаристві Аристида, впасти на коліна перед нею.

Зараз після цього ми почали збиратися додому. Маю враження, що ініціатива в цьому випадку належала самим господарям. Просто-напросто мали вже нас досить.

На прощання всі ми поцілували Романовій мамі руку (між іншим, перша жінка, крім моєї мами, якій я цілував руку!). Фатерко стискав нам долоні, а Орися, той білий ангел, стояла збоку і кожному з нас кивала головою.

Мені видалося, що вона трохи довше затримала на мені свій погляд. На сходах це саме сказав мені й Микола. Я так зрадів його словам, що з розгону дав Миколі межи плечі такого стусана, що той трохи не полетів сторч головою зі сходів.

— Мой, бре, ти здурів? — вибалушив на мене очі Микола.

Боюся, що я дійсно здурів.

Без дати.

В бурсі запропонували мені лишитися в них на час канікул. Будуть білити кімнати, потрібний наглядач. Охоче погодився.

Без дати.

Була мама в мене. Бідна, аж розплакалася з радості, що я вже здав матуру. Боюся, що в її понятті це дорівнює принаймні якомусь дипломові. Мені дуже не хотілося б розчаровувати мами, і тому її наївність в цих справах мене дуже засмучує. Мама помітила мій понурий настрій і спитала, чи я часом не хворий. Щоб не залишити в ній прикрого враження від нашої зустрічі, я похвалився їй, що не поїду на літо додому, бо дістав на канікули роботу. Мама спочатку, видно було, засмутилася, що я не приїду на літо додому, а потім, розміркувавши, зраділа з цієї вістки. Мене навіть трошки вкололо, що мама так легко погодилася з думкою, що я не буду літом вдома. Але я зразу збагнув, звідки походить ця мамина радість. Мама, напевно, вирішила, що я вже отримав посаду на основі свого свідоцтва зрілості. Відкрити їй очі на правдивий стан речей в мене не вистачило серця. Я провів її аж на станцію і стояв на пероні, аж поки поїзд щез мені з очей.

15 липня.

Тричі бачив Орисю. Двічі навіть розмовляв з нею. Ні, вона вже не така гарна, як мені здалося того вечора. На носі в неї кілька веснянок, і дихає лише ротом. Зате голос у неї дуже низький, приємний, якийсь оксамитовий, словом, такий, що довго бринить у вусі, ніби мелодія.

Першого разу (зустрілися ми навпроти вірменського костьолу) я відразу спитав, чи впізнає мене. Була така думка, що, як заперечить, відкланяюся й піду собі геть. Не заперечила. Відповіла, що давно знала мене з прізвища, ще заки Роман ввів мене в їх дім.

Мені кортіло довідатися ще більше, і я жартома зауважив, що в неї чудесна пам'ять. Зиркнула на мене з-під крайка повік (ох, той погляд!) і сказала без збентеження:

— Пам'ятаю лише те, що приємне для моєї пам'яті.

Дотепно. Нічого не скажеш! Але май на увазі, Маркіяне, виходить, що твій «циферблат» все ж таки чимсь звернув її увагу на себе.

Вдруге зустрілися ми на пошті. Я попросив (набирає вуйко з бурси салонних манер) дозволу провести її додому. Без вагання погодилася. Мене аж здивувала її готовність. Я закинув, чи не буде з цього приводу мати неприємності від батьків. Якийсь чорт хвостатий пхає мене, щоб усе глибше і глибше вертіти. Орисю здивувало моє запитання.

Потім із спокійною простотою, що мені дуже сподобалася в ній, відповіла, що з приводу Романових товаришів у неї ніколи не може бути неприємностей від мами.

— Чому? — не втерпів я.

— А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.

— А чому ваша мамуся так думає?

— А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте — я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.

Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).

Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.

— Хочете бути піаністкою-віртуозом? — спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.

— Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.

Я зрозумів без дальшого пояснення.

Ринки білих рабів існують і в наші часи.

Кінець серпня.

Був на зборах студентської секції при товаристві «Бесіда». Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.