Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 74

Затинаючись (а все ж таки хвилюємося, брате!), Бронко розповідає Зеленому про збройну готовність революційно настроєної молоді села Вишня. Не розповідає, а звітує ділово, без зайвих коментарів. Спостерігає нишком, як його слова поступово будять у Зеленім прихильне зацікавлення. Зникає непрониклива маска офіційності з його вузького інтелігентного обличчя. В Бронка теж підвищується настрій. Втрачає контроль над словом і сам починає захоплюватись своєю розповіддю. Бравує словом «гвер», наче жонглер кулею.

Інструктор ЦК, який спершу справді загорівся тим, що чув, ба й сам підстьобував Бронка заохотливими понуками: «Ну, ну, добре, добре», — згодом починає зримо остигати у своєму захопленні.

— Спокійніше, Завадко, про такі справи, спокійніше. Така наївна довірливість ще може бути дозволена сільським хлопчакам, але не тобі, революціонерові зі стажем.

(«А, ось для чого було поставлено питання про стаж партійної діяльності!»)

— Перш за все зброя — це гучне названня. Фактично та зброя майже не має практичного значення. Це, мабуть, останки амуніції ще з світової війни.

Бронко в ім'я правди мусить признати Зеленому деяку рацію: так, дійсно, у хлопців є ще австрійські гвери, але й не бракує новітнього озброєння.

— Зброю ви їм постаралися чи здобули самочинно?

— Самі придбали.

— З відома окружкому чи самовільно?

— Та так, — пробує посміхнутися Бронко, — аби не знала права, що робить ліва…

— А ви знаєте, що це антипартійний метод? Мовчите? Значить, знали? Ще щодо гвинтівок… На жаль, цими заржавілими, не придатними для практичного вжитку гверами прекрасно стріляє і попадає в ціль… провокатор. Оте нерозуміння конспірації, ота каригідна довіра до усякого, хто заговорить до тебе в рідній мові, то наша погуба, Завадко. Затям це собі! У цьому відношенні робітничий клас переріс їх на десять голів!

Бронко починає заступатись за своїх вихованців. Цим, річ ясна, вигороджує і себе. Він згодний з товаришем Зеленим, що сільська молодь ще не має достатньо виробленого відчуття конспірації, але з другого боку — хлопці не звіряються першому-ліпшому скраю.

Відчиняють свої серця навстіж тільки тим, що їх добре знають, а поодинокі випадки провокації можуть трапитися в будь-якій організації.

Таке узагальнення не робить позитивного враження на Зеленого.

— Ще ранувато вам, Завадко, робити такі висновки. Я хотів вас спитати, чи ви знаєте їх так добре всіх, як вони вас? Вам ніколи не приходило на думку, що ота наївна сільська довірливість може бути й маскувальним костюмом для провокатора? Чому ви думаєте, що провокатор мусить обов'язково краватку носити? Ви хіба не чували про випадки, коли провокатор виступав у ролі наївного сільського парубчака? Кого, ось для прикладу, можете ви конкретно, з чистою партійною совістю рекомендувати на відповідальне завдання?

Бронко з деякою надумою називає шість прізвищ, хоч фактично, глибоко по совісті, міг би головою ручитися лише за чотирьох. А може, лише за трьох.

— А скільки їх усіх в організації?

— Двадцять три… власне, двадцять два…

— От бачите. А в Радянський Союз ніхто не хотів з них? Ви нікому не приобіцяли переправу через кордон? Чого ж ви мовчите, Завадко? А втім, можете й не відповідати. Я зроблю це за вас: так, були такі, що просилися за Збруч для вишколення у військовій справі. Вгадав я?

Зелений закурює, цим разом простягуючи портсигар і Бронкові.

«Чи люлька миру?» — глузує з себе чи з нього в думці Бронко. Зелений знову переходить на батьківський тон:

— Зрозуміло, природно й закономірно, Завадко, що все молоде, прогресивне, революційно настроєне тягнеться туди, за Збруч. Та треба у всьому здоровим глуздом керуватися, молодий друже. По-перше, було б політичним ляпсусом обезглавлювати галицьку молодь, перекидаючи що краще серед неї, так би мовити, її мозок, за Збруч. По-друге, як на таку масову акцію подивилася б Польща — мирний сусід Радянського Союзу? Не можна, хлопці, так безпардонно нехтувати всякими міжнародними договорами і конвенціями. По-третє, є ще й такі серед вас, які не розуміють, що в даному випадку не йдеться про туристську поїздку, а про майбутні партійні кадри. Іншими словами, молодий товаришу, тут, крім сто разів провіреної політичної чесності, потрібна ще й голова на карку. Добровольців можна набрати скільки завгодно. А який сенс? Поминаючи вже те, що кожна така переправа — це подекуди риск життям.

— То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.

— Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.

Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить непрохідне сіре полотнище, яке не дає їм порозумітися до кінця.

— Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?

— Хотів щось запитати.

— Слухаю вас…

(«Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?»)

— Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.

Тонкі губи заломлюються іронічно:

— Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?

— А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.

Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, — але що порадиш?

— Вам теж, Завадко, романтики захотілося?

З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.

— То не романтика, товаришу Зелений, — Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, — а велика… життєва… конечність.

І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.

— Аж конечність? Мус?[133] — з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю:

— Мус, товаришу представник ЦК.

— Тоді — слухаю вас.

Він сідає, закурює, знову забувши почастувати Бронка.

Бронко говорить монотонно, з деякою сором'язливістю саме тому, що доводиться називати високі матерії власними іменами, а в поточній розмові, не з трибуни, це звучить неприродно.

— Повірте, товаришу Зелений, що довше не можна без правдивого пізнання тамтої нової дійсності! Ота залізна завіса, що нею припікають нам очі вороги, — це одна рана, одна невимовна мука для мене і тисяч таких, як я.

Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисячі нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра[134] Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра. Без пізнання об'єктивної дійсності за Збручем важко уявити собі дальнішу діяльність організації. Без цього самопереконання, без цієї очної явки з дійсністю йому й сотням таких пропагандистів, як він, буде морально важко доносити священний вогонь у широкі маси. Чи розуміє його як слід товариш Зелений? Не йдеться про сонце без плям. Йдеться про правду. Яка б та правда не виявилася при очній явці, він, Бронко Завадка, і його співтовариші і співровесники однаково не відступлять з півдороги. Всі вони разом і кожен зокрема мають у запасі аргументи, які нікому не дадуть збити їх з правдивої путі: мета — ясна, ідея — прекрасна.