Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 70

Мартинчук. А я казав, що не боюся таких, як ти.

Курочка. Ая хоч би не хотів, то мусив тебе вкусити, бо рахувати — теж якийсь гонор мав і кобилі з-під хвоста не випав.

Мартинчук. Ти маєш бджоли, тож повинен знати, що бджола як вкусить, то й сама здихає…

Регочуться газди. По-перше, що смішно воно сказано (бо ще й згадали, в якому місці та бджола жало носить), а по-друге, пиво хоч і прокисле, але свої градуси має.

О, Курочка не любить, аби з нього і жартома сміялися.

— Мой, — зривається з лавки, але великий Филимон відразу втолочує його назад на неї, — ти, ти гадаєш, що я вже без жала?

Мартинчук. А що тут гадати — докажи! Ану, хлопці, скидайте штани з пана Курочки, побачимо, чи є жало, чи вже нема.

Курочка. Ану, тільки пальцем торкнися котрий моєї гузиці…

Василь Загайчик. Ай, я б не побоявся твоїх погроз, якби не так далеко до прала руки мити. Ха-ха-ха!

Бачить Штефан, що не виграє з ними на язики, і рубає просто:

— Мартинчуку! Чуєш, кінець діло хвалить: моя дівка ходить по-молодицьки зав'язана, а твоя до суду-віку кримінальчихою так і залишиться.

Мартинчук обтирає рукавом пиво і каже на ці слова таке:

— Вір мені або не вір, бо ти, кажуть, не віриш нікому, лише сам собі, і то у велике свято, але я не хотів би такого щастя своїй дитині, як твоя «богородиця» має за чоловіком.

Курочка. Мой, ти рахуйся з словами, бо я свідків маю повну кооперативу…

Мартинчук. Правда, свідки є, можеш подавати в суд, лише я не знаю, чи це образа для молодиці, як хтось порівняє її до самої богородиці… Я б сказав, що то скоріше богохульство. А щодо моєї Марічки, то тут твоя правда. Я і сам собі гадаю, що колись про неї будуть в газетах писати, як дівчину за ніщо в кримінал запроторили та катували там… може, за це одне ще і її дітей будуть шанувати та у президію за стіл саджати…

Курочка. А шляк би його трафив, куди він гне! Ти що? Знову про свою Совєтську владу натякаєш? Вже раз поривали-сьте ся до пана Загурського заводити Совєтську владу… Добру владу дали вам улани по задницях. Я не кажу, що Загурський — сумлінний, чоловік, але такого ще не було і не буде, щоб хлоп витяг кілка з плоту і йшов бити пана, тому що він пан… Тьфу!

Мартинчук. Це ти правду кажеш, Штефане, що дрюк з кулею — не рівня. Але що ти на те скажеш, що у Ставках дрюк показався сильнішим від кулі? Військо йшло на нас з гверами, а ми одними вилами та колами, — а хто перед ким уступив?

Курочка. А ти знаєш, що всі з тих жовнірів по військових криміналах, а дехто й не живе, може, вже. Мой, я служив при войську і знаю, що таке польовий суд.

Загайчик. Де рубають ліс, там тріски летять.

Курочка (вже трохи замакітрений тим перекислим пивом, хихикає, як ота дівка, що вперше парубочу руку в пазусі чує). А пір'я… хі-хі… я встаю рано, що за хмарник? Вліті сніг падає… а то пір'я з ваших подушок літало так по селу… хі… хі…

Мартинчук. Та що там пір'я, Курочко? Прало маємо, ріку маємо, качки і в найбіднішого водяться, будуть подушки ще й не такі! А те, що улани трохи нам задниці потріпали і по ребрах поскобтали, то за це дай їм, боже, довге та легке панування. Правду кажу, Штефане, що мій покійний дід відповідав, що в мужика, в такого, як я чи мій кум, а не в такого, як ти, пана, глибоко-глибоко під шкірою є дика жилка.

Хлоп буде доти смирний та потульний, доки тієї жили не нарушать йому. То щось таке, гейби нерв у зубі. Можна на мужика плювати, копати, топтати, а він буде гнутися та мовчати доти, доки не порушать йому тієї дикої жили… Але коли вже ту жилку зрушити, то вже все пропало. З покірного хлопа стає люта гадюка, щоб ти ще знав! І знаєш, що я тобі скажу — оті улани, що нам задниці періщили, зрушили в нас оту небезпечну дику жилу. Тепер уже нічого не страшно навіть Пшеничному, — є він тут поміж нами чи нема? А ти, багачу, страшиш мене своїм жалом?

Курочка не допив свого пива, хлибнув ним під стіл і вже прямує до виходу.

З порога ще погрожує Мартинчукові:

— А я тобі, мой, кажу, що ти своїм язиком ще дограєшся!

Іде Штефан Курочка з сірниками за чересом, потрясається злегка, і ніхто, крім самого бога, не знає, що в нього на серці твориться.

Зятенько знову не ночував дома.

Цить!

Ніхто не сміє — ні довірений слуга, ні близький сусід — знати, що господар молоденький не спав у хаті.

Газдівство Курочок обгороджене високим парканом з дашком з цинкової бляхи, наче старовинна гражда.

Відколи Штефан прийшов на це обійстя, то хвіртка замикається тут і в білий день. Свій знає спосіб, як відчинити, а прийшлий поцокає клямкою, пес загавкає, викличе господаря з хати, а той підійде до брами, зазирне через віконечко у хвіртці і сам зміркує, чи впускати прибулого на подвір'я, чи залагодити справу так.

Домашня птиця не перелетить загороди, а й плітки не так вже видістаються з-за неї.

Хоч де ті ворота, щоб замкнути ними людські роти?

Плещуть баби на пралі, шепочуться в церкві, по-п'яному судять на хрестинах та весіллях, що Дмитро Доці не чоловік, а мальований улан. Регочуться біснуваті, що пані Савицька, яко непорочно зачата, скоро Ісуса народить.

Най брешуть, аж їм губи потріскають. Най. Ще такий не народився, щоб побачив зажуреним Штефана Курочку. Хай журиться той, що не має на окріп закинути, а у Штефана тріщать кошниці ще від передторішнього збору.

Най брешуть, аж їм язики подубіють. Най.

Доцька ходить з своїм газдою у церкву (не кожної неділі, бо не кожної, — але кому що до того?) рука в руку, як бог приказав. Не так давно Штефан привіз фотографа з Нашого, щоб відбив молодих газдів. На великому портреті, що висить над постіллю молодих, Доцька держить руку на плечі свого газди, а він хилить голову в її бік. Якої ще більшої подружньої згоди нам треба? Так, Штефане Курочко, так, про людське око, для сусідів, для наймиття, для тих пискачок з прала — спокій і божа благодать в цьому загородженому царстві.

Кожного ранку, як і до Доциного заміжжя, скоро світ, встає Курочка з постелі, розперезаний, в сорочці поза коліна, та йде до стайні провірити, чи своєчасно коні дістали обрік. Як і колись, не пройде повз клапоть сіна на землі, щоб не підняти його. Як і двадцять років тому, гримить на служницю, що не зробила пійла, як належиться, і свині залишили картоплю в кориті. Обійде все обійстя, заверне в сад, чи хто з наймитів не забіг вдосвіта назбирати грушки з-під дерева, а потім, завертаючи назад у хату, ніби ненароком пройде повз вікна прибудови. Тихо. Так тихо, що аж серце розтріскується від тієї тиші. Не долинає звідтіль ні чоловіче здорове хропіння, ні воркотіння молодої пари, що їй ніч замала. Гляне у вікно — і за серце стисне його, наче кліщами.

Лежить Доцька на широкій постелі одна, з мертвецьки схрещеними руками, а біля неї, як на глум, неткнута, непом'ята друга подушка.

Не такої долі хотів Штефан для своєї одиначки. Бог свідок, що робив, що міг, аби осушити сльози своєї дитини. Привів їй у хату того, за ким виплакувала свої очі. Для неї потоптав свій багацький гонор, не подивився, що старця бере у приймаки. Убрав нендзу, як панича. Прибудував йому хату, якої зроду не бачив би, хіба що у сні. Поставив перед ним на стіл білі калачі, мед, масло та горілку, угощайся, зятеньку, скільки душа бажає. Стара дістала з дна скрині заполоччю вишивані пішви[124] писані верети[125], постелила постіль у три подушки — дві під голови, а одна під поперек. Лягай, Дмитрику, і спи хоч до полудня, тільки пошануй мою дитину, коли вже любити її не можеш.

Гадав Штефан, що задобрив гадину в Дмитрові, догодив чортові.

Та куди там!

Одно лише муляє серце Курочки: гей, як могли його так зрадити гроші?

Мой, та він дотепер думав, що лише від смерті не можна грішми відкупитись, а решту — все, все на світі, навіть рідну маму, можна купити, як купив він свою сваху, Параску Ілька Повішеного.