Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 52

— Ні, то цікава історія, хай пані добродійка послухають. Петро Мартинчук з Вишні має репутацію комуніста.

— І ви захищали комуніста? — зеленіє Зоня. — Ви… ви не розумієте, що в цьому домі слово «комуніст» рівнозначне з убивцею нашого татка?

— Заспокойся, Зонцю, і перш за все вислухай мене до кінця. Що в тебе за погана звичка завжди перебивати людину? Це некультурно і формально неправильно.

— Я вас питаю, меценасе: ви боронили комуніста?

— Пані добродійко, я хотів розповісти вам цікаву історію, але з огляду на обставини, які склалися в даний момент, відмовляюся. Мене тут тероризують, а я не звик і ніколи не звикну, — погрозливо підносить голос, — говорити під терором.

Олена забувається і в розгубленості чіпляється руками піджака доктора Гука, аби лише заспокоїти його, аби не зірвався з місця.

— Я прошу, хай пан меценас не зважають на неї… Хіба пан меценас не знають Зоні? А ти, Зоню, теж…

— Я питалася і настоюю на своєму: захищав пан меценас комуніста чи ні?

— Не боронив! Не боронив! — кричить доктор Гук, хапаючись обіруч за голову. — Чого тобі ще треба?

— Більш мені нічого від вас не треба, — великодушно відпускає Зоня знервованого, доведеного до межі істеричного вибуху доктора Гука.

Олена знову кидається перепрошувати і заспокоювати гостя.

Добре, пані добродійко, він докінчить ту історію, але просить поки що пані дати йому хвилинку часу, щоб привести свої нерви до порядку. Треба розуміти його психічний стан: чоловік вимотається на процесах, заходить у цей дім, щоб знайти тут трохи родинного затишку і відпочинку для душі, а тут тобі Зонця влаштовує попросту баню! Цілую ручки за такий прийом!

Навіть мала господинька, до якої доктор Гук з усіх Аркадієвих дочок відчуває найбільше симпатії за її вроджений такт і душевний спокій, сьогодні випала з ролі.

— Прошу пана меценаса, ми слухаємо, — несміливо, з почуттям провини за Зоньчин вибух починає Олена.

На щастя, доктор Гук вже відійшов.

— На чому я зупинився? Ага, в того Мартинчука є дочка. За метрикою вона — Йосафата, але чомусь уперто називає себе Марією. Я вже подумав, чи покійний Аркадій не хотів насолити тому Мартинчукові…

— Пане меценасе, та то, певно, копилка, — вирішує Мариня, що з'явилася з підносом, заставленим чашками з чаєм. — Єгомосць любили позначити копилів, аби знали… А що? Так їм і треба!

— Я лише не знаю, чому діти мають відповідати за батьків, — сказала й почервоніла Ольга.

— Так воно прийнято, дитино, і не наш татко перший ввів цей звичай. Але ми знову нечемно перебили панові меценасові.

Доктор Гук махнув лише рукою на знак свого безсилля.

— Паням треба ходити на судові процеси. Там пані навчилися б парламентарного способу розмови. Якби так свідок чи адвокат перебивав судді, як пані мені… Так, на чому ж я став? Ага! Отже, прошу слухати: ту Йосафату, або Марію, запідозрено… Славцю, вийди з кімнати, прошу тебе.

— А чого?

— Бо те, що я буду розказувати, не для твоїх вух.

— А я не хочу виходити. Пан доктор забувають, що я вже матура[91].

— Славцю, то нечемно з твого боку. Якщо пан доктор вважають…

— Мамцю, пан доктор і в сорок вважатиме мене недозрілою, бо я мала нещастя вродитись наймолодшою з сестер Річинських. Я чемно і з повною пошаною до нашого дорогого пана меценаса заявляю, що не вийду з кімнати! І прошу продовжувати, бо я страшно цікава.

— Я не хочу брати на себе відповідальність. Пані добродійка вважають, що Славця може бути присутньою при розмові?

— Я нічого не вважаю, пане меценасе, але коли вже така вперта, що не хоче вийти, то хай залишається.

Доктор Гук подумав, що коли б жив покійний Аркадій, то він дав би собі раду з дітьми, а пані Олена, на жаль, нездатна для цієї ролі.

— Отож на ту Марію-Йосафату було донесено, що вона замордувала свою незаконнонароджену дитину.

— Господи, — перехрестилася Олена, — за час нашого перебування не траплялося чогось подібного у Вишні. Про це я можу говорити з чистою совістю, бо це я певно знаю.

— Так, але прошу слухати. Пізніше виявилося, що той донос був брехливий, зроблений з помсти. Вищезгадана Йосафата-Марія мала залицятись до якогось Савицького, і його жінка з помсти…

— Яка дикість…

— Але на цьому не кінець. У свою чергу Йосафата-Марія намірялася втопити вищезгадану Савицьку.

— Ой пане меценасе, це так цікаво, а ви хотіли, щоб я вийшла…

— Мовчи хоч ти, Славцю, я ж сказав, що не беру на себе відповідальності. А втім, все ж таки було б краще, щоб ти вийшла, Славуню. Почав до дівчини приставати конвой, якась там історія з пазухою була, я перепрошую, мені просто незручно перед панями… Одне слово, дівчина, обороняючись, скалічила поліцая, погризла йому носа. Суд, точніше слідчий суддя Матіясек, молокосос, повинен я сказати, вбачив у цьому злочині політичну підкладку.

— І правильно вбачив! — вигукнула Зоня.

— Ти знову вихопилася, Зоню, наче Пилип з конопель. Між іншим, це вже перелицьована поговірка… травестія. В оригіналі вона звучить, як Філіпп з Конопі…

— Пане меценасе, про Філіппа пізніше, нам цікаво, що було далі з тією Марією-Йосафатою.

— Прошу пробачення, але завжди на першому місці ставиться дійсне ім'я. Отже, треба сказати: з Йосафатою-Марією. Ти кажеш, «правильно», Зонцю, а насправді це зовсім не так. Дівчину посадили до політичних, точніше до комуністок, а ті допіру навчили її політики.

— А ви, пане меценасе, захищали на суді комуністку і приходите до нашого дому та нахваляєтесь цим, — так? Ще коли я вас питаю, ви заперечуєте.

Доктор Гук встав. Ні, не встав — він схопився на ноги. Олена намагалася делікатно посадити його на місце, але він досить нечемно шарпнувся від неї вбік.

— Пані добродійко, — задихнувся від хвилювання, — ви, як мати, можете вплинути на неї?.. Щоб вона бодай… бодай не ображала мене?

— Не можу, — відверто призналася Олена і сама мало не заплакала. — Я нічого не можу подіяти з своїми дітьми. Вирвалися з рук і женуть, як скажені коні, а я їх ні наздогнати, ні стримати не можу…

— Що мамця таке говорить? — Оля підійшла до матері, взяла її руку і не поцілувала, а притулила собі до чола. Олена погладила малу господиньку по косах.

— Чекай, Зонцю, чекай, а ти бодай знаєш, на яких принципах базується ідея комунізму? Так, теоретично, бодай приблизно — знаєш? Як же ти можеш, прошу мене вислухати, поборювати те, чого не знаєш?

— Пане меценасе, я знаю те, що комуністи вбили мого батька, а цього мені вистачить, щоб ненавидіти їх до гробової дошки.

— Комуністи вбили? А ти без демагогії не можеш? «Ми, молоді…» Так, як комуністи вбили покійного Аркадія, могла вбити і ти, його дочка. Так, так. Могла не послухатись його, а цього в тебе не купити, він знервувався б, і міг би статися такий самий трагічний випадок. Склероз мозкових судин у такому ступені, як був у покійного, — це не жарти. А крім того, на мою думку, не варто змішувати ідеї, як такої, з поодинокими, випадковими її визнавцями.

— Ага, впіймала я вас тепер, пане меценасе? А ідею комунізму, як таку, з ідеальними, припустим, її визнавцями, то ви визнаєте?

— Це я мусив би ще подумати, хоч коли будемо розвивати теорію практичного проведення ідеї в життя, то, маючи в історії такі випадки, як папісу на апостольському престолі чи інквізицію, чого доброго, можна б відмовитися і від католицизму. Отже, бачиш, Зонцю, і на небі бувають плями. Ти хочеш мене впіймати? Мене, старого юриста? Мене? Пані добродійка чують?

Олена не хотіла чути. Знала норовисту натуру Зоні і потерпала, щоб дискусія не переросла в непорозуміння, яке могло б позбавити, хоча на якийсь час, візитів доктора Гука. Щоб припинити цю суперечку, Олена пробує розпитати про Марію-Йосафату, звернути увагу доктора Гука в інший бік, але він, прошу панства, не заводна машина, яку можна зупиняти кому де хочеться. Він теж, слава богу, має свої нерви. І він має право зірватися.