Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 47

Справується наймит. Аби що загадала робити, аби серед ночі мала його розбудити — й півсловом не відворкне. Переконалася, що й на ретельності йому не збуває. Чесний був у роботі. Не треба було йому нагадувати, мов штурпакові якому, щоб худобу напоїв чи коней почистив, бо впорувався з цим раніше, ніж вона встигала подумати про це.

І так пробув він у неї цілий рік. По році закликала його в хату і спитала, чи має охоту залишитись в неї ще на рік, а чи, може, йти на своє, бо ж хлопець якраз повернувся з війська, міг захотіти й женитись.

Відповів, що залишився б ще на рік, якщо вона не має нічого проти нього. Хіба що, може, вона не задоволена ним, тоді інша справа. При тому, коли нібито сумнівався, чи задоволена ним газдиня, так якось подивився на неї, що їй, немолодій жінці, відразу погана думка прийшла в голову.

Досить того, Марічко, що ще тієї самої ночі зійшлися вони.

Ступили у гріх, а в стосунках поміж ними нічого не змінилося від цього.

Він не став ані менше слухати її, чи зухвало ставитись до неї, а чи занедбуватись в роботі. Лише те одне, що вдень було йому ніяково їй у вічі дивитись. Тільки те й змінилося поміж ними!

І хто був би сказав, що саме вона, а не він, зрадить людям їх близькі стосунки.

Не зробила цього навмисне. Певно, що ні. Але якось само собою воно вийшло, що забувалася на людях і, замість, скажім, Василю, кликала його Василечку. Стала давати йому газдівський, а не наймитський харчунок, коли їхав у млин а чи у ліс по дрова. Траплялося, що, коли були обоє на людях, вона забувалася, що він служить у неї, і усміхалася до нього так, як не повинна була цього чинити газдиня до наймита. Або присувалася до нього (а ще як, було, вип'є трохи!) чи лапала за руки, чого вже ніяк не повинна була робити.

Одне слово, стали люди в селі шептати про них.

А їй що? Вона собі ніц з того не робила. А може, ще й гонор мала, що її, стару бабу, прикладають до молодого хлопця, але йому, видно, було соромно. Коли вийшов рік, то перший заявив їй, правда, з сумом в очах:

— Не буду я більше у вас, вуйночко, бо з мене люди сміються.

— Чого ж з тебе сміються? — спитала, хоч відразу здогадалася, про що йому йдеться.

Пом'явся-пом'явся, а потім таки взяв і сказав:

— Та, адіт, сміються, що я живу з старою бабою.

Подумала тоді собі: знав би ти, що старій жінці не можна нагадувати її старості, — проте не мала за це урази до нього: «Молоде — дурне». І тоді вперше відчула, що за жодні скарби світу не зможе його відпустити від себе.

Отак, немов яке видіння зійшло на неї, відчула, що коли піде від неї, то це погано скінчиться для них обох.

Чим може стара жінка придержати при собі молодого хлопця?

Лише маєтком. Тільки цим одним. Ага, невже така була темна, щоб цього не розуміти. З місця, не роздумуючи довго, обіцяла йому, якщо залишиться з нею, записати половину хати й обійстя, половину живого інвентаря, половину господарських будівель і три морги поля, але все по її смерті.

Кого не спокусило б таке добро?

Він, як це почув, втішився страшенно, спалахнув весь від радості, але лише на мить, а потім згас, як сірник на вітрі.

Написано було на його лиці, що дуже жаль йому обіцяного багатства, але совість не дозволяє піти проти себе.

Страшно їй стало. Спала думка, що, може, упатрив собі кого з-поміж дівчат. Не пантрувала його: пускала і на вечорниці, залишала самого до ночі з дівчатами на полі. Отож всяке могло бути.

І тоді вперше, кажу святу правду, бо це тепер уже ані не поможе, ані не пошкодить її справі, відчула, що т о т о вступило в неї. Могла б його навіть вбити.

Вступає в чоловіка, Марічко, така темна сила, що заслоняє йому розум, і він, позбавлений свого власного розуму, відтепер мусить слухати й робити лише те, що воно йому велить.

Ти думаєш, дівчино, ті, що вішаються, чи підпалюють хату, чи вбивають, то вони того хочуть?

Бодай так!

Його це роботонька. Воно може одного дня сказати тобі: «Вбий» чи «Підпали сусідові хату».

Ти спершу ані чути не схочеш про щось подібне. Може, й проженеш його на якийсь час від себе, але воно знову і знову поверне до тебе. Ти будеш відпрошуватись у нього, ховатись у святе місце, у церкву, затикати вуха клоччям, вмиватись у свяченій воді, але це однаково нічого не допоможе тобі. Воно тепер уже не відступить від тебе. Що б ти не робила, хто б не був при тому, на якому місці ти не стояла б, воно всюди знайде тебе. Крізь твій голос, що йтиме від тебе до людей, крізь людські голоси, що йтимуть від людей, ти вчуватимеш його шепіт.

«Іди, іди», — капатиме тобі до вуха, аж доки схопиш бритву чи сірник, одне слово, доки зробиш те, чого воно від тебе хоче.

Але т о т о вже раз приступало до неї. Давно-давно, ще дівчуром була. Може, і дев'яти не мала.

Було, слухай, Марічко, так: дочка вчителя, з якою вона бавилася, появилася одного дня на вулиці з великою, завбільшки з дворічну дитину, лялькою. Несла ту ляльку Оришка (так звали ту вчительську дочку) поперед себе, наче оберемок.

Сіла на толоці біля кладовища, де звичайно бавились, поклала собі ляльку на коліна й так показувала її всім, хто хотів би бачити, але діткнутись не дозволяла нікому.

А була це предивна лялька, якої до того часу ще ніхто в селі не бачив: замикала — чуєш, Маріє? — очі і виразно, дуже виразнісінько вимовляла «мамо».

Вона теж, як інші дівчата, просила Оришки дати їй хоч на хвилинку потримати ляльку у своїх руках. Так страшенно хотіла мати ту ляльку у своїх руках, що аж дрожі взяли її. Здавалоя їй, що під платтячком ляльки намацає живе тіло.

Ніяк не могло поміститись їй у голові, що нежива річ може говорити.

— Дай мені ляльку, я лише капку подержу її у руках.

— Не дам, — завірилася Оришка.

А вона не відступає від учителевої дочки:

— А може, ти боїшся, що втечу з лялькою, то я залишу тобі свою крайку. Куди буду розперезана втікати?

В Оришку теж як би чорт вступив — бо що їй пошкодило б дати подержати трохи ляльку? Чей же не відломала б їй ні руки, ні ноги!

— А нащо мені твоя крайка здалася? А ляльки сказала; що не дам, то й не проси, бо не дам.

— А може, ти боїшся, — просила вона далі у недоброї дівчинки, — що я замараю ляльку, то я постелю собі хустинку на коліна.

— Не боюся, але ляльки не дам з рук.

— А як вже не хочеш дати, то бодай скажи мені — чому? Чому не хочеш, щоб я її трішки-трішки потримала у своїх руках?

Тоді Петриха вперше відчула в собі ту чорну силу. Спало їй на думку (а ти гадай собі, Маріє, що їй і дев'яти не було ще!), що найкраще буде, як вона вб'є Оришку. Вже навіть обдумала собі, як вона це зробить: підставить ніжку, звалить на землю, затулить рот хустиною, аби не кричала, а потім насипле їй у рот глини з піском. Не думала навіки забирати ляльки. Була б тільки заглянула, що в неї там під платтячком говорить. Але того вечора не могла взятись до Оришки, бо все проходили люди біля того місця, де бавились, а на кладовище вчителева дочка не дала себе заманути. Мабуть, щось передчувала або так дуже боялася за ляльку.

Більше вчителева дочка не показувалася на вулиці з лялькою. Зрештою та вгодована панська дитина, напевно, була за неї сильніша й не далася б так просто згладити з світу, і до жодного убивства не дійшло б, але, у всякому разі, отака думка прийшла їй у голову ще тоді.

І коли Василь наважився йти від неї, відразу пригадалася їй учителева дочка Оришка.

Повір, дівчино, що аж пекло їй щось під серцем, щоб взяти його за рукав, відвести в кут і остерегти:

«Василечку золотий, тікай від мене, куди тебе ноги несуть, у світ за очі, бо тут тебе смерть чекає».

Жаль їй було його, бо був молодий та красний і життя стелилося перед ним ще довгою доріжкою, але що могла порадити, коли т о т о було в ній сильніше за жалість, за розум, за все геть-чисто на світі.

Ще мала щось останнє, як бідна людина має останній гріш при душі, чим могла його приманити:

— А якби я віддалася за тебе, то залишився б ти на господарстві?