Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 43

Добра птичка той цілий Борис, нема що казати! Хлопові під сороківку, а він і досі ходить нежонатим бугаєм, без родини і пристановища. Сам волоцюга й інших береться розволочувати. Досить уже Бронка зводить з путі (синок думає, що мати сліпа, а в неї тим часом очі бачать краще, ніж совині вночі), — а тепер уже з старим гешефтів шукає?

Скажете, може, що її Йосиф уже старий і тому по той бік всякої підозри та небезпеки? Якраз! Таке ще можна про жінку подумати, але ніяк не про хлопське насіння. Це ж бо про них склав народ приповідку, мовляв, у старій печі сам чорт палить!

Її Йосиф, щоправда, з природи статечний, розважний, коби не один той недостаток, що господь його чоловіком створив. Павлина не вірить у розсудливість чоловіків, як у невинність сучасних дівчат.

— Павлино, жінко, чи ти віриш у призначення?

— Я тобі про попа, а ти мені про попадю. Питаю тебе втретє: чого приходили?

— Це я тобі скажу, певно, що скажу, але ти насамперед відповіси на моє запитання: віриш у призначення чи не віриш?

Переступає Павлина поріг і йде аж під повітку до старого, тиче своїм носом мало що не до самого його рота: випив з тамтими, до холери ясної, чи яка біда, що верзе, ніби з гарячки?

— Чи ти розумієш, що я до тебе говорю, чи не розумієш? Я тебе питаю і не можу допитатися, чого заходив Каминецький ще з якимсь?

І знову прошибає груди Завадки болючий шарп: признатись жінці, яка його честь зустріла, чи краще дати собі спокій з бабою?

По якійсь хвилині починає оглядно:

— Коли люди заходять, то, видко, слухай ти мене, що я ще потрібний людям. Гірше було б, жінко, якби й пес з кульгавою ногою не дивився в мій бік. Так я собі думаю, не знаю, як ти…

— Та я бачила, що заходили, — але чого їм від тебе було потрібно? — вперто торочить своє Павлина.

Не спекатись Йосифові бабської цікавості.

— Видиш, має виходити газета в Нашому, і вони приходили просити мене…

Газета? Це слово міняє ставлення Павлини до гостей. В уяві Завадкової газета — серйозна і корисна людям справа. Сама малограмотна, але завжди рада, коли чоловік чи син прочитають їй з газети яку-небудь цікаву сторінку. Ні, ні, проти газети Павлина нічого не має, тільки от що…

— Чи тобі здоров'я дозволить знову іти до друкарні?

Важко, дуже важко свідомому чоловікові вести дискусію з темною бабою, будь та баба і його шлюбна жона.

— Слухай ти мене, потрібний я їм не як друкар, а як редактор, во! І вони приходили питати, чи я б…

Відчиняє Павлина губу і так застигає з нею, наче з відкритим гаманом.

— Ти… редактор? То вони хіба хотіли тебе на сміх взяти. Та ти, сирото, певно, вже й писати відвик… Редактор!

— Ти, слухай мене, коли не розумієш, то не гавкай! — пригримує з серцем Завадка на жінку. Вжалило його в живе місце саме те, що бісова баба мала рацію. Бо таки правда, що він уже й сам не пам'ятає, коли держав ручку в пальцях. Воно так: до суду не визивають, поліція, слава богу якось обходить, а коли раз на місяць листоноша принесе пенсію, то він сам і заповняє переказ, бо ж знає, що завжди пару грошів перепаде йому за цю роботу. А як двічі на рік зайдуть до хати з колядою чи писанкою на «Рідну школу», то Бронко розписується на листі за весь рід Завадків. Воно так то так, а як пронюхала це клята баба?

— Я ж говорю тобі, як жінці, а ти ніц, слухай мене, не розумієш. Я маю бути відповідальним редактором. Але що тобі говорити, коли ти темна, як табака в розі? Відповідальний редактор — це, слухай, жінко, такий редактор, що має тільки своє прізвище дати газеті, во! От, непричком… — мало не зіслизнуло йому з язика, що таким редактором могла б бути і вона, Павлина, аби тільки підписатись зуміла. Ще цього бракувало, щоб він зрівняв редактора з малограмотною хатньою господинею! (Його одруження з тією малограмотною людиною — це чисто приватна справа Йосифа Завадки, прошу я вас). — Видиш, робота такого редактора не дуже важка. Та й взагалі, слухай ти мене, коли та якої роботи я боявся? Одним словом, як то кажуть, міркую, що й тут дам собі раду.

— А що ти з того матимеш? Тобто скільки плататимуть тобі місячно, чи тижнево, чи як уже там?

Скільки плататиме старому соціалістові його газета за почесну роботу?

— Таку посаду не оплачують, Павлино, бо це гонорова справа, — розумієш, жінко? Ні, бачу по твоїх очах, що ти не зовсім розумієш, що до тебе говорять. Ну, во, для прикладу церковні брати і сестриці. Їм теж ніхто не платить за їх працю в церкві. Зрозуміла нарешті?

Павлина слухає і не слухає, що говорить їй Йосиф. Її увага поглинута новою думкою, що раптом шпигнула їй мозок: як це так? Хтось інший буде грошики отримувати, а відповідати за все має Йосиф? То ні по-якому. Бо ані по божому, ані по людському законові. Гонор, гонор — ади, знали, на яку вудочку впіймати старого! А чому вони, коли такі добрі та гречні, не беруть собі тих безплатних гонорових посад, а тобі не дають тих гірших за гроші? Добре то вона казала, що до її воріт нічого доброго не приб'ється.

— Гонор! Гонор! — роз'ятрюється, ніби ватру роздуває в собі. — Гонори вже позад нас, чоловіче, разом з нашими молодими літами, і не вернуться вони до нас, як наші діти з того світу. Тепер для нас з тобою, Йосифе, залишився тільки один гонор: просити в бога легкої смерті та просити.

Йосиф сам не впізнає себе: баба змиває йому голову, як бахурові якому, а він лише очима кліпає.

Постарів ти, видко, Завадка, коли вже бабський лад бере верх у твоїм домі! Та не про це тепер ідеться Йосифові. Коли двоє живе разом так довго, як він з Павлиною, то вже й сам чорт не розбере, чиє зверху, а чиє зісподу. Йосиф за щось інше має глибокий жаль до жінки. Не розуміє Павлина, що для мужчини, хай і в його віці, хай

і пенсіонера, хай і покрученого ревматизмом, як оце він, найкращі ліки проти хвороб і старості — це щоб люди, як то кажуть, мали нас за людей.

Але жінка може розуміти чоловіка тільки на коротку годину в ліжку, а поза тим у неї розум квочки, хоч, може, й серце золоте, як у його Павлини. Так воно вже є, Йосифе, і нічого ти не переіначиш, хоча б тебе й головним, а не те що відповідальним зробили.

Павлина подається своєю важкою чоловічою ходою назад у хату. Вона ображена, розчарована і не на жарт стривожена.

«Чого ти шукаєш, чого тобі бракує, чоловіче нерозумний! Чи ти хоч раз-разісінький не мав на неділю чистої сорочки? Чи, може, не заставав обіду впору на столі? А чи, може, лягав коли в брудну постіль? Чи хата в тебе застоюється неметена? А чи посуд засмерджується немитим?»

Та що тут багато говорити! Доки світом правитиме мужчина, доти на ньому не переводитимуться війни й кримінали, — приходить до такого безнадійного висновку Павлина, зникаючи у чорних челюстях сінешніх дверей.

Недобрим знаком вважала Павлина для себе й те, що обидва її чоловіки ніколи нічого не розповідали один одному, не радились між собою щодо тієї газети, за яку мав Йосиф відповідати. З другого боку, воно правда, що старий ніколи не пестив сина словом (хіби, може, як той ще повзав по землі). Завжди боявся, що зайва ласка може розпустити бахура. Але така близька та рідна їм обом справа, як газета, — і тут ані слова? Це вже будь-кому може видатись підозрілим. Павлина спочатку думала, що вони, може, криються від неї, баби, з своїми чоловічими, розмовами. Пробувала, підкравшися навшпиньках до дверей, підслухувати або, перша лягаючи в ліжко, вдавала, що заснула твердим храповицьким. Нічого не вдавалося їй вистежити. Сиділи один перед одним, як і колись, мовчки, кожний зайнятий своїм ділом, а Павлина й надалі мучила себе здогадками.

Все ж таки треба признати, що в дечому Павлина мала рацію, бо мовчання обох чоловіків, коли йдеться про газету, не було ані безпідставним, ані нормальним.

Бронко обурювався, що батько, завжди такий розсудливий, в цьому випадку начеб загубив здоровий глузд. Добре знаючи старого, Бронко був би ніколи не припустив, що те бутафорське редакторство так закрутить йому голову.