Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 38

Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез'ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.

— Тобі випадково, ти розумієш — випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, — ти лише зрозумій так, як треба, — з’являється Зелений і критикує, — що значить — критикує? — він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас — спокійне болото. Що то — в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, — що значить — питає? — він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…

— Так він говорив? — Бронко не приховував свого сумніву.

— Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, — ти чуєш? — я собі сказав: «Дувід, нарешті скінчилося твоє «ша!» Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..

— Таврований…

— О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… «Ша». Ти це відчуваєш, скажи мені?

— А який він з себе… той товариш Зелений?

— Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!

Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.

Борис був настроєний на діловий тон.

Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.

— Ти і я, — сказав Борис Каминецький, — і більш ніхто на світі. На випадок всипи[73] відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку — я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.

Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:

— А який він з себе, той товариш з ЦК?

Борис відповів досить грубувато:

— Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… — Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: — А ти знаєш, як вилазити з ополонки?

— Дотепер не мав щастя бути в ній…

— На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який знаходиться зверху по течії, май на увазі, інакше може затягти під лід. Як вилізеш на поверхню, то завжди старайся опиратись на край животом і грудьми, аби зайняти якнайбільше поверхні льоду.

А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам'ятав?

— Запам'ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?

— Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?

— Борисе…

— Що — Борисе?

— Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір'я. Ви не знаєте, яке це має величезне…

— Іди вже, Броник.

Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв «качки» по воді:

«Провесна. А де прозима, проосінь?»

Вмить усе відлетіло, наче білий пушок цвіту тополі. Весь світ заступила п'янка свідомість:

«Тобі — повірили. Тобі — довірили».

Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість — це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) — це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада[74].

Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, — тепер матір п'яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.

Олена інстинктом відчула, що чоловікова родина зможе толерувати[75] у своїм гурті бадьору, зарадну, незалежну дружину покійного брата й швагра, але ніколи нещасну чоропіту[76].

Давніше Олена ніколи не замислювалася, що в дану хвилину виражає її обличчя, бо воно виражало те, чим була сповнена її душа, почуття, серце. Олені не було чого і перед ким ховати своїх думок та почуттів. Тепер пані добродійка Річинська не могла дозволити собі таку безпечність. Будучи у товаристві, тобто в крузі Аркадієвої родини, вона безупинно контролювала себе: що виражають її губи, як вона тримає себе, що сказала, ба — як сказала! Свідомо дбала про те, щоб кутики її рота не опускалися вниз, а очі щоб мали завжди веселий, бадьорий блиск.

Набувала здатності, як набувають фаху, маневрувати словом так, щоб могти і у великому розпалі загальної розмови перемінити загрозливу для спокою в домі тему.

Коли, було, починалися їдкі репліки на тему Зоньчиної сподіваної посади, Олена моментально, ніби з бабусиної сумки, витрясала з пам'яті якусь ультрацікаву історію. Наприклад, на Мнихівці якась міщаночка отруїлася з тієї причини, що її наречений в останній хвилині відмовився стати з нею під вінець.

Хіба не цікаво це для молодих дівчат?

(Север, коханий мій, я далека від того, щоб порівнювати тебе з ким, бо ти єдиний на світі, але скажи, ради бога: чому в моїй уяві той нерішучий кавалір з Мнихівки в якійсь площині асоціюється з тобою? А може, це тому, — будемо сильно, сильно вірити, що це саме тому! — що на темному фоні чужого горя власне щастя здається більш рельєфним?)

На велике розчарування Слави («мамця тільки нагнала нам оскому»), Олена не знає подробиць цієї пікантної історійки. Зрештою, Олені не йшлося про сам факт як такий, а про його моральне підгрунтя.

І в цьому випадку не могла поскоромити своєї поганої звички, щоб не провести паралель між собою (тією, з ранньої молодості) і незнайомою дівчиною, річ ясна, на користь вихованки Ладиків.

Олені не хотілося вірити, щоб якась там міщанська дівчина спромоглася на подвиг самогубства з сорому перед скандалом. Вона з такою підозрілою ревнивістю боронила свою думку, що мала господинька знетерпеливилася:

— На чому мамі так дуже залежить? Чому міщанська дівчина не може мати амбіції?

— Ви мене не розумієте, — оправдувалася Олена не тільки перед однією Олею. — Я хочу сказати, що само самогубство — це ще не доказ кохання. Якраз противно. Так, якраз навпаки, щоб ви знали. Я вважаю, що всі оті самовбивці — то передовсім великі егоїсти. Нароблять всячини, а потім — шусть! — як миш у ріщя — у смерть. Накладають на себе руки і тим самим звалюють весь тягар людського осуду, болю і сорому на своїх найближчих.

Хіба це любов? Бридкий, безсердечний егоїзм, а не любов, мої діти! От у Лісках, розповідала мені пані Максимовичева… — і пішло. — Одна кузина тітки Ореста Білинського задумала на зло нареченому не більше не менше, як відібрати собі життя. Притому була така злобна, що хотіла мертвою видатися ще кращою, ніж була за життя. Видно, мали поміж собою свої порахунки…

Що вона робить? Іде у повітове містечко до перукаря, причісується за останньою модою, купує собі атласні шлюбні пантофельки, коронкове плаття і… тільки в одному зрадила стилю — замість білої троянди приколола на груди пунцову. А може, під тією пунцовою трояндою розуміла вона кров? Звідкіль можна знати, що думають самовбивці?

Аби по смерті виглядати, наче жива, та капосна дівчина підмалювала собі щоки, губи, ба навіть кінчики вух. Примостилася у м'якому фотелі, напевно, прибравши при тому відповідну звабливу позу, і зажила отрути.

На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, — сходить Олена на моральні поуки, — дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування своїх найближчих.