Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 35

…Сестри увійшли в двір. Захлопнулася хвіртка за ними. Ні, не хвіртка. Відчалив корабель, залишивши його одинокого на пустиннім березі. Увійшли в дім, канули в той інший світ, що відділяв його від Ольги. Було багато дрібних, незначимих речей, що спричиняли йому докучливий, постійний біль. Хотів бачити, як увійшла в кімнату, як примружила від світла очі, рух, яким скинула шапочку. Хотів подивитись, як виглядає зимою без пальта, як сідає за стіл, як їсть, як розчісує коси на ніч, як лежить у нічній сорочці з ковдрою по пахви.

Ех, що тут багато говорити! Хотів знати кожну найменшу дрібничку, що стосувалася його коханої.

Згадався вірш таки нашівського поета (дійсно, майже кожне місто має свого поета!), яким Бронко так захоплювався у період свого дозрівання:

Хотів поглузувати з приводу своєї сентиментальності, але не став, бо знав, що цим разом було б нещиро. А якщо лукавити вже з самим собою…

Що за кривда, що за несправедливість! Молочниця, наймичка, кравчиня — хто не захоче, може бачити її в хатній обстановці, лише не він, Бронко Завадка!

Забувши про наказ виключити з думок панну Річинську, Бронко піддався невеселим роздумам. Звідки він взяв, що Ольга симпатизує йому? Не прийняв він часом бажане за дійсне? Уявив собі на одну мить, які очі зроблять хлопці, коли дізнаються, що він кинув дівчину-робітницю задля дочки отця Річинського! Спробував поговорити з собою на розум:

«Що ж, брате, які високі пориви не були б у тебе, який вогонь не спалював би тебе, все з часом минеться, утрамбується життям і остигне. Будь спокійний. В наш час люди скоріш пускають кулю в лоб з причини безробіття, ніж із-за нещасного кохання. Залишишся і ти живим, брате. Зав'яжеш нерви у вузлик, запечатаєш дурне серце, а на могилі своїх мрій поставиш хрестик, і… підуть дні за днями…»

Так, поза всякий сумнів, він жив би і без Ольги Річинської. Але яке то життя?

Поїздка по Станіславщині не принесла фінансових результатів (чого й можна було чекати), зате послужила Бронкові добрим приводом для декількох партійних доручень. Між іншим, треба було з Станіслава забрати матеріал для першого номера підпільної газети. Місце зустрічі було попередньо домовлено, час повідомлено зашифрованою телеграмою.

Саме від товариша, який передав матеріал, Бронко дізнався, що поліція у воєводськім місті Станіславі у повній бойовій готовності. Сам воєвода зажадав скласти список всіх підприємств, на яких можна сподіватись страйків. Головне, бояться так званих окупаційних страйків. Поліція має виготовити план усіх підприємств з зазначенням кількості кімнат чи взагалі приміщень, вікон, входів, запасних виходів. Напоготові має бути певна кількість людей з спеціальних військових частин, призначених для успокоєння населення на випадок страйків чи демонстрацій. Воєводство склало додаткові списки нелояльних громадян. Є таємні інструкції воєводства тримати у постійному стані транспортабельності деякі цінності міста, як художні картини великих майстрів, рідкісні книги, історичні документи, костьольне золото і тому подібне. З огляду на непевну ситуацію, у краї відкликані плановані в цьому літі дитячі і молодіжні табори в Карпатах. Натомість зорганізували в цих місцевостях двадцять п'ять табірних відділів студентства, по двадцять п'ять чоловік в кожному, з спеціальною місією вивчати польсько-русинські відносини на місцях.

На тисменецькому вокзалі біля Станіслава Бронко зустрівся з селянином, що чекав на поїзд з добрим кондуктором, тобто таким, що не викидає з поїзда безбілетних пасажирів (про штраф і мови не може бути!), отаких непричком, як він.

— Ви звідки?

Селянин, дрібний чолов'яга з лукавою мордочкою мавпи, хвилину придивлявся Бронкові з сільською безпосередністю, чи варто взагалі встрявати в розмову з міщухом! Почухався за вухом, сплюнув, розтер подертим черевиком і посміхнувся не до речі:

— А вгадайте, хто я?

Відгадати було більш ніж просто, але Бронко, аби зробити приємність людині, вдав, що задумується.

— Думайте не думайте, все одного не вгадаєте.

— Невже ж?

— Я вам кажу.

— Хто ж тоді ви?

— Я? — він звів гордо голову. — Один з семи мільйонів.

— А українців немає сім мільйонів у Польщі.

— А що мені українці!

— Як то? А ви хіба не українець?

— Та той ніби, гі, той казав, теж українець…

— А чого — ніби?

— Бо в мене, прошу пана, є інша нація…

— Перейшли-сьте на польське? — спитав Бронко без переконання, бо ті, що зміняли метрику, як тоді говорилося, звичайно мали з того матеріальну вигоду, чого не можна сказати про цього обдертюха.

— А ви гадаєте, що Польща така дурна, що всіх гуртом перетягає на свою віру? Нема ще так добре, паночку.

— А яка ж тоді ваша нація?

— А ви, може, й собі хочете пристати до нас?

— Та буду бачити, чи варто…

— Та, може, вам і не варто. Я — з тих семи мільйонів, не потрібних у Польщі.

— Як то — не потрібних? — вдав неосвідомленого Бронко.

— Та таких, що їх ні місто, ні село не приймає…

— А хто вам казав, що їх аж сім мільйонів?

— Ви що, хочете бадати мене? — вже з деякою недовірою спитав дядько. — Гадаєте, що я настрашуся?

— Я так не думаю про вас.

— А бог вас знає, пане, що ви думаєте. А мені що? Думайте собі на здоров'я. Тепер, скажу вам, є про що панам думати. Ви питали мене, звідки я знаю, що акурат сім мільйонів є?.. Є такі рахівники, що все пишуть, а другі такі поштарі, що все поміж людей розносять, — закліпало лукаво каре очко.

— Не потрібні, то не потрібні, але якось живете, — провокував Бронко.

— Аякже ж, дякуючи ласці панській, якось поки що живемо. Роботу дає нам «Фонд праци».

— А що це таке за «Фонд праци»? Я знаю, що люди скаржаться на безробіття, а тут якийсь «Фонд праци»?

— Або не кожному там дають роботу.

— А, ось воно як… А кому дають роботу?

— Треба, паночку, насамперед безробітним бути, щоб дістати роботу з «Фонду праци».

— Правильно, вуйку, бо робітному не треба роботи…

— Ет, говорите, бо не знаєте, як воно… Ви собі гадаєте, що то так легко безробітним стати? Треба мати папери на тото. А я вам кажу, що не один чоловік повісився, заки виробив собі оті папери на безробітного. Що ви собі міркуєте? В наш час безробітний — то вже гейби посада… Лише на тій посаді не дають грошей, як ви собі гадаєте, а платять гнилою бульбою і вугіллям наполовину з землею. А рахівники, про яких я згадував, обчислили, що якби ретельно платити нам за нашу роботу, то ще повинні нам по дві-три десятки до бульби й вугілля докладати. А воно таке виходить, чуйте, що держава одним боком ніби нам спомагає, а другим — обдирає.

— А де ж вам дав роботу «Фонд праци»?

— Справляємо шляхи.

— Ще рік тому були шарварки.

— Є, коли й тепер є, але панам не терпиться мати в краю добрі дороги…

— Певно, пани люблять вигідно роз'їжджати собі…

— А хто його знає? Може, роз'їжджати, а може, прийдеться і втікати…

— Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?

— А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?

— Це таке вам ваші листоноші сказали?

— А якби й так — то що?

— То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.

— Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…

— Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?