Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 3

Що ж, з часом Катерина наведе порядок і в цій справі, а поки, якщо виникне така необхідність, виправдає його простацькі навики, як захоплення фольклором.

Вийде модно і… весело!

Добре усвідомлювала, що відтепер компрометація доктора Безбородька буде подвійною компрометацією докторової Безбородькової, уродженої Річинської.

— Але що ти гадаєш? Я міг облизуватися тільки в думках, бо я був пан, а пани не їдять фасольки з часником… Ха… ха… ха… Ти розумієш, що трагедія була в тому, що я потім уже мав гроші. Я міг до чорта з'їсти того, що мені смакувало. Але що була б собі подумала пані Бровко, якби я замовив на вечерю колочену фасолю чи мандибурку[5] з дзємою[6]? Ні, жінко, ти таки не годна цього зрозуміти, хоч ти і моя шлюбна. А тепер сиджу у своєму домі і плюю на таких, як пані Бровко… Ха… ха… ха… — розреготався, — але добре. Тепер я не залежний від пані Бровко, бо сам пан… Ха… ха… ха… От захоче пан, візьме плюне на підлогу, розітре черевиком, — і хто йому що зробить? Це і є, жінко, той, свій дім.

— Не знаю, — пройнята вся презирством, старається не дивитись на нього Катерина, — треба хіба зовсім без пам'яті бути, щоб плювати на паркет. Для цього є плювачка. — Вона нахиляється, ніби хоче пошукати цей предмет і ткнути його Безбородькові під ніс.

— Таж це символічний плювок, жінко. Як ти цього не розумієш? — тягнеться він до Катерини, обнімаючи її нижче пояса. — Тепер ти моя, так?

— Так…

— А якщо так, то я хотів би тобі в чомусь признатися, розумієш, аби ніяких секретів між нами не було… бо мені тяготить, а, сама розумієш, раніше я не смів…

Катерина тужавіє вся. Ще, чого доброго, дізнається, що в нього байстрюк десь на селі, якого він заміряється спровадити в їхній дім. Та, хоч що б там було, вона готова до оборони й нападу.

— Слухаю. — Катерина примощується на табуретці так, щоб держати Безбородька поглядом, ніби на прив'язі. Вона готова слухати його вухами, очима, кожним нервом стягнутого від напруження обличчя.

— Гм… та воно й слухати так дуже нема що. Ти не змерзла? — буцім огортаючи хутром Катерину, він намагається сховати лице в її подолку.

— Дай спокій, Фільку…

— Видиш, жінко, я не хотів би, щоб ти думала погано про мене. Як каже доктор Гук? Щирість передусім.

— Та говори вже, — не дуже дружелюбно підстьобує його Катерина. Вона силоміць зводить його з-над свого подолка. Хай дивиться у вічі, коли говорить з нею. Безбородько морщиться від такої «ніжності», але скоряється. Якщо з ним так поводяться, то й йому нічого панькатись.

— Одним словом, жінко, я по вуха в боргах.

Погірдлива усмішка Катерини не проминула уваги Теофіла. Змішаний, запитує її очима: в чому справа?

— То все, що ти мав мені сказати?

— Все. А що?

— І це весь секрет, що ти його так довго м'яцкав?

Безбородько не розуміє, чого їй треба від нього.

— Я вже сказав…

— Тоді знай, що твій секрет для мене давно не є секретом. Не віриш?

Безбородько перш за все не повірив своїм вухам, що Катерина взагалі може з такою безтурботністю говорити про борги. Це не в її характері, і тому Теофіл насторожився, хоч хлопський розум підшепнув, що йому нічого серйозного не повинно загрожувати від жінки, яка назавжди зв'язала свою долю з його.

Все ж таки треба вияснити нарешті цю каламутну ситуацію.

— Це добре, жінко, що секрет, який мені так докучав, для тебе давно не таємниця. Але ти мені скажи одно: хто тобі сказав, що доктор Безбородько в боргах?

— Хто? Ти наївний, мій мужу, — вона зневажливо гладить його по голові. — Як мені було не знати про твої борги, коли я сама приклала до того, аби вони множились… Тобі хіба не видалося підозрілим, як дехто з купців насильно пхав тобі товар на оплату?

Безбородько сам відчув, як міняється на обличчі. Воістину так було, як вона говорить. Силоміць тицяли йому ручку в пальці, і тільки діла з його боку було, щоб підписатись під злощасним зобов'язанням. Тільки він, зарозумілець, вважав тоді, що купчики мають собі за честь давати в борг такому клієнтові, як доктор Безбородько.

— Я одного не розумію: що ти з того мала?.. Нащо тобі було топити мене в боргах?

— Ти дійсно не здогадуєшся? — Катерині аж не хочеться вірити, що він до такого ступеня обмежений. — А хіба, коли б у тебе були вільні руки, говорім по щирості, хіба б ти оженився зі мною?

Катерина сказала і вп'ячилася очима в Безбородька: чи розуміє, що відкрила перед ним останню хвірточку, через яку може без шкоди пронести свою власну і її гідність? Чи дійде до нього, яка це велика, вирішальна у їх взаємовідносинах проба джентльменства з його боку? Ох, якби вистачило йому розуму галантно заперечити, збрехати по-великопанському (і так уже нічого змінити не можна), що взяв би її за будь-яких обставин, за будь-яких умов, заборгований чи з капіталом (якщо б у нього такий був), бо ж він любить свою Катрусю.

На жаль, Безбородько не виявився на висоті. Він не знайшов, що їй відповісти, бо признавав її рацію. Справді так: коли б не цей вексельний зашморг довкола шиї, то який дідько змусив би його женитись на найстаршій з сестер Річинських? Безбородько сягнув би по херувимчика Нелю, в гіршому випадку не дав би Валечці виїхати з Нашого.

Вважав, що поводиться з дружиною чесно, якщо не заперечує правди. Катерина дивилася тепер на Безбородька, не завважаючи його. Презирство, яке відчувала до нього в цю хвилину, не можна було ні з чим порівняти.

Не вистачило йому розуму спромогтися на галантність, хай тепер нарікає на свою дурну голову.

— Це ще не все, мій дорогий. Я повинна тобі сказати, що багато хто з нашівців вважає, що ти оженився зі мною заради грошей… І ніхто не знає, в тому числі й ти сам, що ти взяв мене з ідеальної любові…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Хочу сказати, що ти, Філечку, не тільки оженився з голою-босою панною, але ще й узяв за нею у віно борги, які удвоє перевищують ті, що ти маєш…

Катерина сказала й зблідла. Не з страху, а з почуття надмірної відваги, що крижаним струменем вливалася в неї. Видалася сама собі величною у своїй одчайдушності.

Безбородько скулився і мовчав. Підкосив його не так самий факт матеріального краху, як свідомість, що йому зрадила його щаслива зірка, в яку він так забобонно вірив.

Так ганебно спотикнутись на… гладкій дорозі!

Чим? Чим погрішився супроти свого опікунчого духу, що той так жорстоко помстився йому?

Так, кінь, на якому він мчався галопом крізь життя, долаючи перешкоду за перешкодою, з волі вищої сили дістався іншому господареві.

Згасла іскра — залишився самий попіл. Безбородькові стало ясно, що з сьогоднішнього дня він не зможе вже нічого гаряче прагнути для себе. Одне ще питання цікавить його:

— А як же Суліман?.. Таж я питав його, і той негідник запевнив мене, що у тебе є капітал… Неможливо, аби маклер не знав правди…

— Ні, Суліман знав, як стоїть справа з нашим капіталом…

— Що ж він тоді за інтерес мав, — стогне Безбородько, — обманювати мене?

— Мав він у тому свій інтерес, не бійся. Він не хотів, щоб Неля попала тобі…

— А яке його собаче діло?

Катерина зітхнула з робленим співчуттям:

— Я не знала, що ти такий сліпий. Хіба ти не бачиш, не здогадуєшся, що Суліман по вуха закоханий у нашу красуню?

Спазм схопив Безбородька за серце. Хвилину перед цим він подумав, що в тій купі попелища не тліє вже жодна іскра, і раптом вона так боляче опекла його.

— Але ж Суліман… Суліман — єврей, — Безбородько зразу схопився найсильнішого аргументу.

— І що з того? — довершувала свою помсту Катерина. — Хіба в єврея немає серця, немає очей?

— Але Неля, хіба ж вона схоче дивитись на нього?..

— Це її справа. Знаю, що була вже в нього на квартирі.

Безбородькові захотілося раптом дико, по-ідіотськи заіржати.

— Ти не маєш чого впадати в розпач, — вела далі Катерина з холодним розрахунком, — бо Неля і так не пішла б за тебе, бо ти гидкий їй.