Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 108

І ось тепер настала та пора. Доктор Мажарин повинен або повернути гоноровий борг, або оженитись з нелюбимою дівчиною. А звідки він візьме таку суму грошей? А справа грошей — справа честі.

І бідна Славочка рішила ось як розв'язати цей наболілий вузол…

Була надія ще на Мажарина: може, виїхали куди обоє? Але доктор, прокинувшись від неспокою в домі, нічого не міг сказати про цей випадок. Був такий схвильований звісткою, що Олена навіть злякалась: чи пан доктор, сохрани господи, має підставу припускати, що з Славою могло щось погане скоїтись?

— Ні, — заспокоїв Олену, хоч у самого аж повіки тремтіли від хвилювання. — Славі ніколи нічого злого не могло статись. Природний склад її психічної структури вже такий, що вона органічно уникає нещастя…

Олена не зовсім розуміла його. Про що, власне, йдеться?

Мажарин урвав мову і сказав щось зовсім інше:

— Я тільки дивуюсь собі, що її так мало… так зовсім не знав…

Після цього Олена з Маринею кинулись до шафи, де містились Славині речі. Повинні були почати від цього. Зразу помітили б, що бракує кілька сукенок, а найважливіше — валізи.

Мала Слава свою власну темно-голубу, новісіньку, шкіряну валізу. Дарунок від стрийка Нестора на котрийсь там день народження.

Міг це бути дуже недоречний жарт з боку Слави, а може, навіть свого роду примус (ой, яке це неприємне слово там, де двоє любляться) відносно доктора Мажарина.

Ні, Слава не здатна на примус.

Далі — Олена не вірила, щоб Слава могла станути на власні ноги десь там, у Львові.

За теперішніх часів, сама-одна, без грошей, без родичів, без приятелів, без протекторів, в чужому місті — ні, це неможливе. Це виключено.

До вечора ще якось Олена дурила себе. Сподівалась, що ось-ось влетить Слава в хату, зчинить галас, і всі страхіття розпорошаться, все виясниться, і буде тільки сміх замість журби.

Але день скінчився, надходила ніч, а Слави не було.

Замість Слави прийшла ніч. Темна, аж густа від темряви, вогка, скорботна, як тільки вміють бути ночі навесні.

Та, перша ніч була страшною для Олени. Була це перша ніч Слави поза домом. Інші її діти виїздили не раз на канікули до родичів на село і перебували там якийсь час. Славу як наймолодшу Олена завжди тримала вдома. А навіть як і поїхала куди, от хоч би до Несторів, то дитина сама наполягала, щоб того самого дня відвезти її додому.

— Мене радує, — говорила Олена до Аркадія з цього приводу, — що Славуня така прив'язана до хати, але я не хотіла б, щоб це мало вплив на її самостійність…

Аркадій, от як Аркадій, сміявся з її страхів:

— Не журись, мої діти не виростуть на боягузів. Як колись їй треба буде, то й сама до Парижа доїде.

Виходить, що він мав рацію.

А тепер під яким дахом знайшла схоронище та пташина?

Олена дивиться у ніч за вікном і бачить Славу, як та, втомлена, з валізочкою в руках, дзвонить від дверей до дверей і як усюди відправляють її з нічим: хто вона

і звідкіля? За чим приїхала до Львова і чого вона шукає поночі? Для бездомних є готелі або… притулки, — хіба що в панни папери не в порядку?

Новий страх зросив Оленине тіло: а як з особистими паперами в Слави?

Ніколи досі не цікавилась Олена цими справами, бо й не було потрібно їй. Чи має Слава бодай метрику? Може, взяла шкільну виказку? І на гадку Олені починають насуватись всі вичитані з романів та газет страхіття, що діються у великому місті з дівчатами без документів.

Починається гарячкове шукання за сімейними документами, за Славиною метрикою. Дяка тобі, господи, у шкатулці з документами нема Славиної метрики. Значить, Слава все ж таки була такою розсудною, що забрала її з собою.

Але чому мала свою метрику забрати Слава, коли Олиної метрики теж десь нема? Як це можливо, щоб метрика пропала з родинного архіву?

Ольга вияснила: її метрика не зникла, бо вона взагалі не має метрики. Але як здавала матуру без метрики?

— Мама забуває, коли я матуру здавала, тоді вистачило, що я називалась Річинська.

Олена дивиться на Ольгу переляканими очима: а тепер хіба… це, що хтось називається Річинська, цілковито не має значення?

Собі Олена навіть не розстеляє ліжка. Кинула подушку на диван і так, півлежачи, чекає до ранку.

Світанку діждатись важко, немов конаючому. Десь по півночі схоплюється і, незважаючи на вогкий холод, відчиняє вікно в спочивальні. Здавалось їй, що Слава ночує десь у парку на ослоні, і тому вона, мати її, мусить теж відчувати холод уночі.

Ніч темна, але ласкава. Може, навіть добре, що темна. Ніхто не примітить скуленої постаті на ослоні.

Вранці підвелась Олена разом зі сходом сонця і відразу заспокоїлась. Ніч була вже за нею і її дитиною, а день мав бути сонячний.

Повірила Мажаринові, що Славі не може ніколи нічого злого статись.

Під квочкою наклюнулись три курчатка відразу. Надворі так тепло, що Мариня без кацабайки, в самій блузці тільки пересаджує алое у свіжий грунт. Черешенька біля дровітні так розцвіла, що ось-ось вкриється своїм рожевим плодом. Як діти були малі, то теленіли, що цвіт вишні має оченята. Ластівки від самого ранку заповзялись до будови гнізд. Пекарський хлопець, простоволосий, весь у ластовинні, сидить високо на козлі й ляскає батогом. У кропиві, що вистрелила з землі, дзижчить уже бджола.

Тепер уже не було сумніву, що Слава виїхала.

Але куди? По що? Як надовго? З ким? До кого?

Не могло Олені вміститись в голову, щоб Слава могла сама пуститись в дорогу. Може, ота шибайголова Оксана намовила її на якусь дурницю? Як можна було отак по-злодійському викрастись з дому, не залишивши навіть кілька слів на папері? Не кажучи вже про відсутність серця, така поведінка свідчила ще й про відсутність доброго виховання. І це Олену найбільш зажурило.

Годину пізніше, прибираючи у Славиній кімнаті, знайшла Мариня під подушкою на ліжку записку. Записка була короткою і звучала так:

«Дорога мамо! Іду в світ (перекреслено «світ», а написано «Львів»). Попробую стати на власні ноги. Почуваю в собі досить сили для цього, тому хай мама за мене нітрохи не журиться. Обіцяю мамі бути розумною дівчиною і наперед можу запевнити маму, що через мене, крім цієї одної, не матиме мама більше ніяких неприємностей. Я маму дуже люблю. Ще одне: прошу до нікого не мати жалю за мене. Про це я маму дуже і дуже прошу. Мамина невдячна дочка Слава».

Олена прочитала записку і тільки тепер здурніла. Нічого не розуміла. Найперше не могла, незважаючи на докази, повірити, що Слава могла справді покинути дім.

Могла на це відважитись якась інша з її дочок, Зоня, наприклад, але до Слави цей факт ніяк не підходить. Була ще така дитиняча і так легко підпадала впливам.

Світ погідний. Світ добрий.

Чому ж темне зло, що причаїлось десь у тіні цього сонячного, барвистого світу, має заступити дорогу якраз її дитині? Як це сказав був Мажарин? Природний склад Славиної психічної структури вже такий… вже такий… менше про добір слів. Суть у тому, що Слава з природи вже така, що її не чіпляється жодне серйозне нещастя.

А коли знову приходить ніч, то стомлена попереднім безсонням, заспокоєна думкою, що її має Мажарин про Славу, засинає здоровим сном аж до ранку.

Природний склад Олениної психічної структури вже такий, що вона неспроможна триматись довго однієї журби.

На другий тиждень, тобто через чотири дні після відходу Слави, пішов від Річинських Мажарин, незалежно від того, що мав заплачену квартиру до кінця місяця.

Розставання було сумним для Олени. Треба припускати, що для Мажарина було воно теж нелегким. Ніколи не було між ними тих синівсько-материнських взаємин, що трапляються між літньою жінкою і молодим чоловіком, закоханим у дочку тієї жінки. Відзначала їх якась взаємна несміливість по відношенню до себе.

Можливо, що потай обоє прагнули більше щирості в своїх взаєминах, бо як-не-як з'єднувала їх Слава, але не сміли цього сказати і тому залишились в офіційних рамках. Не мали нічого собі сказати і не знали, що могли б цікаве сказати. Про їх приховану щирість свідчила єдина обставина, що не пробували ніколи бути занадто чемними одне до одного.