Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 96

Павлина вперше в будинку Річинських. Двері до покоїв були замкнені, а кухня дуже припала їй до вподоби. Вся двох кольорів: білого і блакитного. По білих стінах розкидані блакитні узори. Коли ближче придивитись до них, можна розпізнати поміж гілками акації виделка навхрест з ножами, а далі склянка з ложечкою всередині. Павлина й не подумала б ніколи, що для кухні можуть бути спеціальні трафарети. Всі меблі у кухні: буфет, стіл, табуретки, тапчан, на якому розчісувалась Мариня, були білі з голубими обвідками. Одна тільки постіль Марині заслана писаною покутською веретою. На буфеті й понад краєм печі стояв ряд білих фаянсових не то глечиків, не то банок, на яких чорними літерами по-польськи написано «цукор», «мука», «кава», «манна каша», «риж» і т. д. Павлина подумала, що тепер, напевно, половина тих глечиків стоїть порожняком, отак для прикраси. Вся кухонна посуда, теж біла або блакитна, була розміщена по стінах.

Павлину нічого так не дивувало, як те, що денця каструль так вичищені, що просто світили глянцем. Воно, либонь, для того і заведена мода вішати каструлі на стіну, щоб господині було зручно перевіряти їх чистоту. Дивувалась Павлина, що в цій панській кухні нічим не відгонить — ні пахучим, ні смердючим, одне слово — нічим.

Мариня, видко було по її лиці, зраділа, побачивши Павлину. Сподівалась, мабуть, що Завадкова прийшла ще що-небудь закупити. Мариня перестала бавитись волоссям, закрутила його недбало у вузол, попросила Павлину сідати, витріпала катрани, заходилась біля кухні, начеб збиралась угостити чашкою кави Бронкову матір. Та коли дізналась, чого прийшла Павлина, відразу змінилась на обличчі й, багато не думаючи, пішла в наступ на Завадкову:

— Ви що, прийшли сюди в цюцюбабки гратись зі мною, тої самої! Я ж з товаром вам до хати не налазила! Здибались ми випадково, я вам, як самі знаєте, сказала так і так, ви сказали: «Покажи», я винесла, вам сподобалося. Ваш товар, мої гроші, і більше я нічого не знаю!

— Та я ніц не кажу, Мариню, штани варті вісім злотих, але видиш, син мій… не сподобалися йому вони…

— То хай ваш старий носить.

— Е, старий! Аби зносив те, що має, вистачить йому до самої смерті.

— А я нічого не знаю. Я вам дала товар, ви мені гроші, і більш нічого не знаю і знати не хочу. А грошей вам не поверну, бо вже їх нема! І все!

Мариня знову розсілася на тапчані, розпустила коси і вже не чесала — тріпала ними, як пряжею.

Павлина, перечекавши довгу хвилину ніякової мовчанки, встала з табуретки.

— А все ж таки, як воно буде? Треба щось зробити з цим…

— Та робіть собі, що хочете, — не переставала тріпати коси Мариня. — Що мені до того, що ваш син такий пан, що йому не сподобались такі штани? Ви знали його смак, чого-сьте купували? Я знаю лише те, що я товар дала, гроші взяла, а більше мене нічого не обходить.

І, обернувшись спиною до Павлини, почала перед дзеркальцем на підвіконні вимірювати проділ на голові.

Павлина, почуваючи за собою вину, досі трималась, як людина, що прийшла просити. Тепер, озлоблена нахабною поведінкою Марині, відповіла їй тим же. Вона схопила штани і потрусила ними в повітрі.

— Я думала, що прийшла до панів з гонором, а то мені таке панство, що… Тебе нічого не обходить… Ти рада, що видерла вісім злотих, а більше тебе нічого не обходить? Ти мені про смак мого сина? Аби-сь знала, що мій син має смак. Таки має, коли не хоче носити ксьондзівських недоносків, і добре робить!

Мариня не чекала цього від Завадкової.

Помахом голови тріпнула волоссям, накинувшись на Павлину злими очима. «Ксьондзівські недоноски»! Чи чули-сьте щось подібне?! За життя отця каноніка не насмілилася б розкрити так писок! І ще де! У домі самого панства! Я зараз покажу «ксьондзівські недоноски»! — Мариня кинулася до дверей і з люттю, що кипіла в ній, наче вода в самоварі, відчинила двері до кімнати, де сподівалась натрапити на Зоню. Ніколи не любила цієї дочки Річинських і, де тільки могла, робила їй наперекір, але в цьому випадку вона мала бути тим бичем, яким Марині треба було вдарити міщанку. Зоня, о, та провчила б її, як вриватися в дім та паплюжити пам'ять дорогого покійника.

Замість Зоні, у кухню ввійшла в рожевому ранковому халаті з розпущеною косою і склянкою в руках Ольга. Побачивши в кухні чужу жінку, вона причинила за собою двері до кімнати.

— Що тут таке, Мариню?

Поява Ольги не лише розчарувала, але й охолодила Мариню:

— Нічого, паннунцю, нічого. Паннунця по теплу воду? Я зараз. Ідіть, я зараз подам до ванни, — почала вона делікатно випроваджувати Ольгу з кухні. Ольга вивинулась з Марининих рук, відчуваючи, що тут діється щось неладне. Чоловічі штани, як пізніше придивилась, таткові, в руках чужої жінки, розмах, з яким Мариня розчинила двері до кімнати, спроби Марині випровадити її з кухні викликали в Ольги недобру підозру. Ользі згадалась сцена в день смерті батька, коли вона, повернувшись з друкарні, побачила, як тітка Клавда боролася з незнайомою жінкою, яка хотіла прорватись до салону, де опоряджали батька на катафалк. Інтуїція підказала Ользі, що тамта і ця ситуація чимсь подібні. Ця жінка не кричить, проте її скам'яніла постать, а головне — батькові штани в її руках, які вона держить так, наче збирається потягти когось по плечах, злякали Ольгу. Не знаючи ще причини сутички між Маринею і незнайомою, Ольга заздалегідь була певна, що правда на боці цієї жінки, і саме тому вирішила бути з нею якомога чемнішою. Чужа була немолода, негарна, з подовгастим лицем, з товстими, вивернутими губами, передчасно вицвіла жінка. Проте перше враження в Ольги було таке, що вона вже десь, на чиємусь молодому і вродливому обличчі, бачила ці характерні, зведені вгору, а потім заломлені під гострим кутом брови.

— Ви щось хотіли? — м'яко спитала Ольга, бажаючи дати зрозуміти незнайомій, що вона не поділяє позиції Марині.

Лагідний, трохи винуватий голос панни Річинської присоромив Павлину. Вона перш за все поклала штани на тапчан. З такими хамами, як оця Мариня, треба по-хамськи, але коли до тебе звертаються по-людськи, то хоч-не-хоч відповідай так само. А крім того, ця панна в рожевій, до самої землі сукні, з розпущеним по плечах золотим волоссям, з рожевими щічками видалася Павлині дуже вродливою.

— То так, прошу панни: ваша служниця продала мені штани…

Ольга почервоніла аж за декольте халата.

— Я купила ті штани. Думала, для сина. А на нього, прошу панни, вони заширокі…

— Неправда ваша! — вигукнула Мариня, і знову бісики заграли їй в очах. — Неправда! Як уже сказали-сьте стільки, то говоріть до кінця! Говоріть, говоріть паннунці так, як мені сказали-сьте! Не тому ваш синульок не хоче штанів, що вони заширокі, не тому, не тому, а тому, що то «ксьондзівські недоноски»! Вельможа який! Він стидається носити недоноски по священику! Та ти, дурню, май собі за честь, що бодай штани з отця духовного можеш натягти на себе! «Ксьндзівські недоноски»! — розходилась щораз більше Мариня. — «Ксьондзівські недоноски»! А у ксьондзів у штанях що, зараза? Га, зараза, тиф, холера? Ади, який мені пан зафайдений знайшовся!

Ольга з червоної стала біла: знову скандал і знову за гроші! Притому, господи, який стид! Мало того, що продається таткова одежа, але хтось ще й гидує носити її, тому що вона належала саме таткові. «Ксьондзівські недоноски» — згоріти можна від образи! І нагло в мозку Ольги в'яжуться в одне уламки вражень різного часу та обставин, і вона вже майже певна, що жінка з цими заломленими бровами — мати того «типа», який приймав у неї замовлення на клепсидру, з отих, що підступно підкинули листівку. Можливо, навіть — мати вбивці перед нею. І треба ж було, щоб саме їй запропонувала Мариня купити ці злощасні штани!

Щоб остаточно впевнитись, Ольга ще спитала надламаним голосом:

— Ваш син працює в друкарні Філіпчука?

Нерухоме досі обличчя жінки оживилося:

— Мій, прошу панни! Вже третій рік, як визволився…[137] Панна його, може, знають?