Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 91

— Я ж бачив, як ти вплигнув! Спочатку не розумів, куди тебе несе. А заки зорієнтувався, що з тобою, а тебе вже посадили панове на віз і повезли. Так! Як то там з тобою вийшло? Плив, плив, та на березі й утонув.

Бронко глибоко вдихнув. Носом відчув, що верхня губа в нього вся в холодному поті.

Серце не слухалося команди розуму і кидалося у грудній клітці, наче у приступі танцю св. Вітта.

«Не серце, а ганьба, — гриз себе Бронко. — Собакам викинути таке серце або пришпилити його в альбом попадянці, а не носити в комсомольських грудях».

Зі зціпленими зубами, весь вологий від холодного поту, Бронко чекав дальших слів Каминецького, наче присуду.

— Щось неладне в тебе з нервами, Завадко.

Бронко мовчав понуро.

«Знаю — перегнув палку. Ну, дав себе понести тому чортові, що в мені. Знаю і до того знав, що на збройне повстання ще заскоро. Признаю — загнався. Ну, вдар мене. Роби зі мною, що хочеш, лише не відсувай від роботи. Тільки про це одне й прошу, товаришу Каминецький».

Сіро-голубі очі у товстих повіках з докором звелись на Бронка.

— Знаєш, хлопче, є така французька поговірка: «Коби молодість знала, коби старість могла».

— Я розумію, товаришу Каминецький.

— Ти розумієш! От що, Бронку, я можу навчити тебе орудувати револьвером, але коли вистрілити з нього, це вже така справа, що треба мати самому псе чуцє[134] до цього… Ти розумів би, коли б я ходив по п'ятах за тобою…

Раптом Борис встав з колоди й без слова взяв Бронка за плечі і міцно струснув ним.

— То так, хлопче: пиши «пропало», а читай «не вернеться». Бачиш, — він знову присів на колоду, — це дуже добре, це чудесно, що серед наших комсомольців є такі гарячі серця, а з другого боку, не відповідальний ви народ. Хапаєтесь, як попівна заміж. Ти запалив людей словами і повів за собою… Це добре… це так повинно бути. Це по-комсомольськи… але тоді треба було й самому вести себе так, щоб на тебе пізніше пальцем не показували. А то вийшло так, що сів, ніби рак на мілкому, — Каминецький глибоко вдихнув. — Гарно тут у вас. Повітря завжди тут таке свіже чи тільки на світанку? А ти думав, що то було б, коли б жовніри відкрили вогонь по людях?

— А я б, не бійтесь, не залишився в боргу.

— Тобто як?

— Та так. Докинув би і своє життя до колективної смерті…

— Та ну! Не може бути! Диви, а я не знав, що з тебе такий романтичний хлопака.

— Ви смієтесь, а я не жартую. А що? Якби через мене мали згинути люди, то ясно, що я теж не хотів би жити. Совість не дала б. А ви кажете «романтичний»!

— Я жартую, Бронку.

— Але якби я мав уже свідомо іти з цього світу, то сам не пішов би, а в товаристві.

— Ну, я цікавий.

— Ні, серйозно, товаришу Каминецький, якби так що до чого, то я такий номер врізав би, такий номер, що вони довго пам'ятали б мене…

Каминецький збив ногою стружки в один кут і ліг на них горілиць. Лежав великий, з заплющеними очима (засмалені сонцем бронзові вії зовсім споловіли на кінчиках) і чи дрімав, чи думав, аж нараз заговорив, прислухаючись:

— Чуєш? Журавлі курличуть. А може, то не журавлі? А солов'ї в тебе водяться? Люблю музику. В тебе є який-небудь музичний інструмент? Я страшенно люблю гавайську гітару. Колись була в мене любов, що грала на гітарі. Музика — велика річ у молодості… Гм, ти тільки послухай… — А по добрій хвилині додав: — А тобі треба вчитись грати на якомусь інструменті, от хоч би на мандоліні.

Бронко не відзивався.

Каминецький соломинкою допомагав мурашці видобутись з-під купини тирси. Перелякана комашка, сприйняла допомогу як спробу нападу. Це, очевидно, забавляло Каминецького, бо він наче заповзявся переконати мурашку в її неправильному підході до життєвих явищ.

— А звідки ви знали, — спитав Бронко, трохи роздратований тією забавою з мурашкою, — що мене якраз сьогодні вранці випустять на волю?

— Ти не віриш, значить, в інтуїцію?.. Дурна, куди прешся? І добре робиш… Це більше личить попівні, ніж комуністові. Диви, диви, яка напориста, га? Скажу тобі, що цієї ночі Ставки спацифікували так, що й десять років не очухаються. Я по всьому, розумієш, зміркував, що в суд людей, власне, нема за що передавати. Я так і подумав, що випускатимуть партіями. Не знав лише, що ти першим вийдеш. Я стояв за казармами і чекав.

— Слухайте, а може, цього не треба було вам робити? — сказав Бронко і зніяковів. Подумав, що це виглядає так, ніби яйця беруться навчати курей. Каминецький, відірвавшись від мурашки, глянув лукаво на Бронка.

— А я тобі скажу, що надмірна конспірація — це теж палка з двома кінцями. Я бачив тебе ще коло єзуїтського костьолу, як ти розмовляв з дівчатами…

Бронко зніяковів.

— А то не дівчата…

— А мені здавалося, що вони були в спідницях… А ти чого почервонів? От дзєцяк![135] Ну, лишім пусте!.. О, здається, вже замовк! Може таке бути, щоб він зачув нашу розмову і обірвав свою пісню?

Бронка почала вже дратувати оця манера Каминецького пересипати поважну розмову репліками то про солов'їв, то про мурашок. А тут, як на злість, зацвірінькали хором передсвітанкові горобці, ніби показилися.

Каминецькому, здавалося, припало до душі оце істеричне цвірінькання. Спершись на лікоть, він з блаженною усмішкою щурив свої сіро-голубі очі і прислухався до тих вокальних вправ.

— Товаришу Каминецький! — різко кинув Бронко.

Каминецький не змінив позиції, тільки повернув голову в його бік.

— Говори, говори, я слухаю.

— Я хотів вам щось сказати.

— Ну?

— Товаришу Каминецький… а якби вам… я так на всякий випадок… якби вам хтось сказав… слухайте, якби були підозріння, що я співпрацюю з поліцією, що ви… ви особисто, слухайте, подумали б про мене?

Каминецький підвівся і сів. Від несподіванки, здавалося, забув навіть про гороб'ячий концерт. Все ж таки, призадумавшись, відповів:

— Я тільки те знаю, хлопче, хочу сказати, що я впевнений, що ти не всипав[136] би нікого, аби мали там з тебе живцем шкіру здерти… А щодо співпраці з поліцією, то так похоже на тебе, як свиня на великий піст чи хвіст на панахиду. Що з тобою?

Бронкові зробилося дуже гаряче в очах.

— А мені більше нічого й не треба, товаришу Вечір… т-товаришу Каминецький, — поправився збентежено.

Він полежав ще якусь годину, може, навіть здрімнув на летючу мить, а потім підвівся. Обтрусився, провів руками по чуприні, чи там не пристала яка стружка, підтягнув ремінець штанів.

— Не буду я дорогою вертатись… вже ранок. Там, кукурудзою, куди вийду?

— Над потік, біля старої цегельні…

— Ну, я пішов… Бувай!

Він перескочив парканчик, що відділяв город від сіножаті, а потім знову пірнув у ліс споловілої, надшарпнутої вітрами кукурудзи.

«Таж це він повісив прапор на купол церкви», — раптом спало на думку Бронкові, а разом з тим стало трохи прикро.

Бронко поплентався до бочки з дощовою водою. Холодна вода, що ледве заносила застояною діжкою, відразу освіжила прив'ялі м'язи.

Одягнув на мокре тіло сорочку і щойно тоді відчув, що перемерз.

Потім стояв без руху, задивившись на червону, як свіжа кров, маківку сонця, що вставало з-за обрію.

Ну й пережито ж за оцю неповну добу!..

У вікні покою легко заворушилась фіранка. У Бронка защеміло серце, але тільки на мить. Досада на матір за її квочачу опіку взяла верх над сентиментами.

Зараз увійде в кімнату, не подивиться, що батько спить, а скаже матері, щоб нарешті знала, що йому вже в печінках сидить оте вічне чатування на нього.

Та коли переступив поріг кухні і крізь відхилені до покою двері побачив і почув, з якою майстерністю мати імітувала міцний сон, — розкаявся.

«Колись, — подумав, розчулений, — як будемо ставити пам'ятники борцям за революцію, поставимо обеліск з білого мармуру і матерям підпільників».