Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 19

Річинський нетерпеливо затарабанив пальцями по столу.

— Кинь своє філософування, Рафаїле! Ти скажи мені краще ось що, — не діти ж ми з тобою, — чого вимагатимуть від мене за цю посаду?

— Нічого непристойного, пане Аркадію. Ай, я бачу по вас, що ви подумали собі щось непристойне. Навіщо це? Навіщо заздалегідь псувати собі нерви? Коли вже вам Рафаїл радить щось, то ви повинні бути певні, що він вам тільки добра бажає. Такий рік на мене! Аркадію, у вас ораторський хист. Ой, який у вас хист! Я б з таким талантом не йшов учитися на ксьондза… Якби в мене був такий талант… ци… ци… то я пішов би у театр і показував людям, як треба грати драми…

— Далі, Сулімане, далі…

— Ну, що значить «далі»? Куди далі? Тут вже стоп, а ви хочете далі? Я вам скажу секрет, про який всі знають… польський уряд хоче приборкати українське хлопство… Уряд хоче українсько-польської згоди… Навіщо старому професорові Мосціцькому[33] неполадків у хаті, коли поза хатою заноситься на таку бурю? А ви… ну, ви… повинні допомогти урядові в цьому. І все! Ну, не варта ця дрібничка місця управителя єпіскопськими лісами?

— А з інтелігенцією твій уряд не хоче згоди?

— Ви, пане Аркадію, смієтеся з мене, чи що? Яку інтелігенцію ви маєте на думці? Ту, що влаштувала антифашистський конгрес в минулому році, — тої жодний чорт не купить, а решта… частина вже куплена, а частині — підсипати трохи золотої пшенички, і клюне, як має бути…

— Може, не вся, Сулімане, клюне…

— Може, не вся, пане Аркадію, але, як кажуть, один в полі не воїн. Я знаю серед української інтелігенції таких божевільних патріотів, що ще у двадцятих роках відмовлялись від державної служби, бо не хотіли складати вірнопідданчої присяги Польщі… А що тим довели? Що виграли? Польща собі як була, так і далі є, а вони ходять старцями і живуть з подачок… А тепер вони, може б, вже хотіли присягти, але Польща не хоче посади давати… І жалкують, що такі дурні були…

— Є такі принципіальні, що не жалкують!

— Ну?.. Втратити таку нагоду і не жалкувати, то треба вже зовсім мішігене[34] бути…

— А з робочим класом Польща не хоче примирення?

— Хай той робочий клас шляк трафить — скільки він мені здоров'я коштує! В мене починає голова боліти, як тільки хтось згадає мені про нього. Ф-фу!

— А посли, Сулімане? Чому посли[35] не беруться за цю справу?

Аркадій вже пристав на пропозицію Сулімана. Ціна, яку вимагали від нього, видалася йому до смішного низькою. Відразу повернувся добрий настрій, як завжди, коли вдавалося дешево купити або дорого продати. Дальша розмова з Суліманом нагадувала йому розповідь про нещасний випадок з щасливим закінченням.

— Ну, що посли? Ундівські посли давно вже подали голос за польсько-українську згоду… Але тепер треба, такий час настав, пане Аркадію, щоб і низи цього захотіли…

— А панове посли не ласкаві нагнутись до низів?

— Що ви? — сердито засміявся Суліман. — Ви говорите, як хлопчик, що поняття не має про політику! Хіба на селі уже всі вірять ундівським чи радикальним послам? Я вам скажу, що тепер їм навіть не дуже безпечно показуватись по селах… засиплять гнилими покладками, що жодний одеколон не допоможе їм…

— Ти хочеш сказати, що по селах комуністи підносять голову?

— А чому їм у такій обстановці не підносити голови?

— І панове посли побоюються їх?

— А чому їх не боятися? Мало неприємностей вони зазнали від них?

— А ти думаєш, що комуністи попів люблять?

— А ви їдьте в такі села, де менше страху…

— Рафаїл… — обійняв його Річинський і повернув обличчям до себе. — З цим… завідуванням лісів — це реальна… конкретна справа?

— Аркадію, — вдруге забувся Суліман і перейшов на фамільярний тон, — чи Рафаїл пропонував тобі коли-небудь нереальну справу? Ви подумайте, пане Аркадію, — засоромився він свого панібратства, — а я тим часом піду собі.

Суліман вийшов з кімнати, але Аркадій не чув його кроків по сходах. Хотів відчинити двері і для цікавості подивитись, що його затримало у передпокої, аж тут через вікно побачив Нелю і Славу, що поверталися з саду.

Неля тримала високо в руках, як свічку, в'язанку лілей, а Слава йшла поперед неї, стрижучи повітря великими садовими ножицями.

Суліман зійшов сходами вниз. Побачивши його, Слава підбігла і жестом запропонувала йому понюхати лілеї. Мабуть, у нього на носі залишився жовтий пилок, бо Слава розреготалася, а Неля, як видно з гримаси, незадоволена витівкою сестри, показувала Суліману, де йому треба витерти хустинкою.

«Цієї плати не отримати тобі, старий собако», — подумав Аркадій і тут же вирішив від сьогодні повести свої справи з Суліманом так, щоб той якомога менше бував у його домі.

Але неприємне, аж гидке враження, що на хвилину оволоділо отцем Річинським, зникло, коли відвернувся від вікна. Недопите вино на столі нагадало йому щойну розмову з Суліманом.

Аркадій хвацько вихилив решту вина просто з пляшки, сів у глибоке м'яке крісло і, закуривши, весь віддався мріям про майбутнє.

Він так виразно уявив собі двоповерховий будинок з різьбленими балконами і віконницями, шпалером рожевих мальв перед вікнами і величезним квадратом пасіки на задньому плані, аж здалося йому, наче в кімнату разом з надвечірнім вітерцем занесло й запах живиці.

Це буде його літня резиденція, а житиме він постійно у місті… Шикарні, на широку ногу, полювання з спеціально замовленим кухарем і камерним оркестром увечері обженуть бали у містечку. Його дівчата будуть на таких прийомах поза конкуренцією хіба тільки тому, що він не дурень запрошувати на них будь-кого з жінок, крім власних дочок.

Уявив собі на мить «свого синочка» Славу на чатах, у спортивному мисливському одязі, з рушницею через плече, у зеленому капелюшку з пір'ячком, — і серце його сповнилося батьківської гордості… Немає в околиці серед української інтелігенції другої дівчини, яка б рівнялась його Славі складністю фігури й гармонією рухів. «Спорт, спорт, пане добродію», — як каже Нестор.

Дочки як приходили на світ одна за одною, так тепер одна за одною виходитимуть заміж.

Слава богу, що Катруся, найважчий калібр у цьому арсеналі, буде вже за Безбородьком.

На прийомах він завжди саджатиме Філька поруч пана повітового старости, а може, ще, чого доброго, воєводи, щоб його розчарування з приводу неодержаного посагу не видалося бідакові таким гірким…

Маючи такі можливості, він, Аркадій, звичайно, не стане забавлятися у патріотизм. Замість видати дочку за якогось голоштанька з «тітель оне мітель», він радше віддасть її полякові з добрим становищем.

Хай тоді від злості зі шкури лізуть оті доморослі патріоти. Хай! Побісяться, побісяться — і перестануть, а для нього таке подружжя було б скріпленням його позиції, а тим самим — підсиленням його особистого авторитету.

Легше звільнити з роботи отця каноніка Річинського, ніж ксьондза Річинського, свата воєводи чи міністра. В його домі відтепер пануватиме не тільки лояльний, але й сердечний дух до Польщі як до держави.

Поруч Шевченка знайдеться місце і для Сенкевича, аякже!

Аркадій поволі приходить до переконання, що його неприязнь до поляків походила, правду сказати, лише від того, що польський уряд ущемляв матеріальні інтереси його родини.

Еге ж, прагнув зміни, прагнув української, а не польської держави, бо в українській державі при тому самому суспільному укладі його дочки могли б повиходити заміж за впливових службовців, за високих військових чинів.

Але тепер, коли це дає Польща, то на біса йому здалася ота Україна!

При Польщі як-не-як хлоп маленький, а у своїй державі, не бійся, підніс би голову! Вважав би: раз має свою державу, то тим самим настала й пора для його хлопської правди та волі. Хіба в 1919 році в короткий період існування Західноукраїнської Народної Республіки не знайшлися серед отих хлопів мудрагелі, що почали вимагати законів про розподіл землі й націоналізацію лісів? І коли дивитись на справу з перспективи часу, хто знає, чи не є спасінням для Галичини той факт, що вона опинилася в межах Речі Посполитої?