Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 145

— Як тебе звати, дитино? — спитала Ольга по-польськи.

Мала окинула її веселими, сміливими очима:

— Малка. А цо пані мнє да?[184]

Ольга, не знаючи, як приховати своє збентеження, погладила дитину по розпатланій голівці. Ситуація вимагала ткнути дівчинці бодай десять грошів в руку на цукерки, а в Ольги в сумці й цього не було. А зрештою, навіть коли б було, то вона посоромилася б давати таку суму дитині, а більшої не могла б собі дозволити.

В Олі зразу ж відпала охота приглядатись до людей і голубів біля джерела. Бажаючи якомога скоріше віддалитись від дівчинки, яка дивилась їй услід своїми прекрасними очима, не розуміючи, навіщо здалась вона незнайомій панні, Ольга вже без протесту дала завести себе Завадці у тиху вулицю Пільну.

Може, якихось двадцять років тому назва ця мала своє логічне виправдання. Тепер від поля залишилося в неї небагато. Вся вулиця була забудована новими дерев'яними, а де-не-де й мурованими, чепурними (всі, як за командою, з зеленими ганочками) одноповерховими будиночками. І лише молоді дерева біля них свідчили про те, що люди живуть тут не так вже давно. Проте безпосередньо поза садами і будівлями простягались смуги нив.

У цю пору були вже тільки стерні, по яких паслись корови та спутані коні. Ольга уявила собі, що весною і раннім літом, напевно, було дуже приємно вийти з садка і зразу ж опинитися перед стіною жита чи пшениці. І так цікаво: обернись на захід — будеш весь у місті, обернись на схід — будеш весь у полі, що простерлося ген-ген аж до голубих обрисів Карпат.

— Слухайте, я вже вас раз питав, а тепер ще раз питаю: що ви робите цілими днями? У вас одна служниця чи дві?

— Ви не вихований.

— Давайте не будемо вживати таких термінів. Вони мені нічого не говорять. Я й тепер не знаю, чи ви похвалили мене, чи зганили. Слухайте, коли я побачив вас на доповіді Романика, то я подумав собі, — знаєте, що я собі подумав? — я подумав, що ви тоді прикинулись такою наївною у політиці… Взяло навіть підозріння, що ви хотіли мене виківати[185].

— Як ви сказали?

— Перепрошую, я думав, що це зовсім пристойне слівце. Є навіть така пісенька, — ви її ніколи не чули? — він затягнув чистим голосом:

Ольга зиркнула на нього краєчком ока: «Ого, то ми й музикальні, виявляється».

— Ні, я не чула такої пісеньки.

— Можливо, це якась фраєрська пісня, я на цьому, скажу відверто, анітрохи не розуміюсь, а от її мелодія подобається мені. І без усякого переходу запитав: — Так вам сподобалася доповідь Романика?

— Сподобалась? Звідки ви взяли, що вона мені сподобалась?

— Дуже просто. Мені не сподобалась, то я протестував проти неї, але мені не давали слова. А ви мовчали, значить — схвалювали…

Він скоса глянув на Ольгу. Та вона навмисне прикидалася, ніби нічого не помічає. Розмова з ним вимагала великої обережності, і Ольга, власне, думала, як відповісти йому, щоб самій не оконфузитись.

— Я вважаю, що доповідь Романика була, — Завадка, здавалося, ковтав її слова, як галушки, — що доповідь була… — як це сказати?.. — в багатьох місцях просто непристойна.

— От тобі й оцінка політичної доповіді! Але я мовчу, прошу, продовжуйте…

— Все ж таки з вами дуже важко говорити, пане Завадка, — призналась Ольга.

— Та не робіть мені компліментів, панно Річинська, — він справді ніби трохи почервонів.

— А потім, як почалася та стрілянина, я вже нічого не пам'ятаю… Я думала тільки, щоб мої кузини вийшли живі звідтіль…

— Так ті дві ляльки, що були з вами, то ваші кузини? Ага, я бачив, як одна з них щось навіть записувала у блокнот. Цікаво! А вони зовсім не подібні до вас. Кажете — кузини? А я сказав би: мої стриєчні чи тіточні сестри. А кузини — то з французького… Ви мовчите. От бачите, як воно. Я, напевно, чимось образив вас, а я, їй-богу, не маю зеленого поняття. І ви страшенно злякались, як почули постріли?

Ользі ясно, що він знову глузує з неї, і для того, щоб він не догадався, що вона це розуміє, відповідає йому серйозно:

— Я ж кажу вам, що я найбільше боялась за своїх… стриєчних сестер. Чи, по-вашому, страх — це теж буржуйський забобон? Я не соромлюсь признатись, що я налякалась. Так, налякалась! — повторила вона задерикувато. — А що ви бачите в цьому смішного?

— Нічого, крім того, що взагалі ніякої стрілянини не було…

— Як то не було, коли я на власні вуха чула? Ви можете говорити тому, хто не був там, а не мені!

— А я вам ще раз кажу, панно Річинська, що ніякої стрілянини там не було. Вистрілили двічі чи тричі, але з пугача, розумієте, з пугача, і не комуністи, як ви думаєте, а таки ваші націоналісти.

— Неправда.

— Дивачка ви, слово честі. Чому неправда?

— Тому неправда, що я на власні вуха чула, як Романик кричав, щоб рятуватись, бо комуністи стріляють.

Завадка раптом зупинився. Ольга подумала, що, може, в нього черевик розшнурувався, бо він звів ногу на підмурок штахетів, але виявилося, що йому потрібна була ця поза, щоб зручніше придивитись до Ольги.

Обіперши руки об коліно, він дивився, мовби милувався нею.

— Слухайте, я почуваю, що ви починаєте мені щораз більше подобатись… Ваша свята наївність полонить мене. Не можна ж так, панно Олю. «Романик кричав»! Та, власне, те, що він кричав, і є найкращим доказом правдивості моїх слів.

— Я не розумію вас. А що їм за сенс було самим стріляти, як говорите, з пугачів, хоч я сама чула запах пороху?

— Є пугачі, що їх постріли лишають запах бойового пороху.

— Я не розумію, чому б вони самі стріляли і самі ж кликали на допомогу поліцію…

— Бо ви — немовля у політиці, бо ви навіть і не уявляєте, на що здатні ваші оунівські молодчики. Вони хотіли, розумієте, спровокувати, щоб хтось з наших вистрілив у стелю, а пізніше поліція під приводом збройного виступу комуністів витеребила б усіх… неромаників до ноги.

— Ви хочете сказати, — Ольга пішла вперед і його примусила іти за собою, — що націоналісти могли б діяти в контакті з поліцією?

— Слухайте, яка ви догадлива! Але ж так! Але ж я, власне, це й хотів сказати!

— Вам ніхто не повірить! — вибухнула Ольга з не притаманним її спокійній натурі обуренням. — Ніхто не повірить таким дурницям! Щоб українські націоналісти співробітничали з польською поліцією? Ви смієтеся з мене? Я просто дивуюсь, як вам вистачає відваги так безлично…

— Брехати, — впадає їй у тон Завадка, — брехати. Вимовіть же нарешті це слово!

— …так перекручувати правду. Я оце вперше в житті зустрічаю, щоб так…

— А чого ви так хвилюєтесь? Ви ж не є членом організації українських націоналістів?

— Я до жодної організації не належу, але мене обурює неправда… Це… це кінець кінцем… підло з вашого боку!

— Спокійно, панно Річинська, спокійно! Давайте від слів перейдемо до фактів.

— У вас є факти співробітництва наших з поліцією?

— Вас лякає слово «поліція»? Замінимо його делікатнішим… скажімо, «польським урядом», воно по суті одне й те саме.

— Я чекаю ваших фактів…

— Ах, панно Олю, панно Олю, як я шкодую, що я такий кепський кавалер, що навіть паршивого дзеркальця на маю при собі! Я хотів би, щоб ви подивились на себе. А між іншим, я так по-простому, по щирості, — вам не личить ні маска богині помсти, ні іронії… Ви ж така жіночна по своїй природі, пробачте, якщо заліз не в свій город… Факти, кажете? Добре. Постараємось і про факти. Ось вам перший факт: чим можна пояснити, що за стільки років польської окупації… протягом усієї заядлої боротьби оунівців з поляками не сів у тюрму на тривалий час, а тим більше не повис на шибениці ні один з ідеологів цієї ж організації? А прізвища тих людей загальновідомі, їх діяльність теж. А все чомусь жертвою падає хтось з низів. Виходить, що піп завинив, а дяка повісили, — чи не так? Вам це не здається підозрілим?