Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 137

Запахло гарячим потом. Бронко оглянувся. Сорочка Пєрожека прилипла до лопаток.

Бронко відчув приплив злої сили. Тепер ми схопимося з вами, пане шеф. П'ять років чекав він цієї хвилини. Жадоба відплатити оволоділа ним. Він знову згадав про батька. Не стане себе дурити. Це завжди було в нього найсильнішим поштовхом. Зі свого батька нікому не дозволить робити дурня. А тепер закачуй рукави і ставай один на один, а ви, хлопці, будьте суддями.

— Пан Пєрожек, — процідив Бронко, злісно дивлячись на Філіпчука, — очевидно, має на увазі колективні договори, які доведеться вам, пане шефе, колись таки завести в себе.

Філіпчук запхав руки в кишені.

— А я плюю на колективні договори! От і плюю. Це більшовицьке слівце, і тому я плюю на нього.

— А ви так не розпльовуйтесь, то менше прийдеться злизувати.

— Що ти сказав? — спитав Філіпчук, і в нього затрусилися губи. — Повтори, що ти сказав?

— Е, піп два рази казання не говорить. Я кажу, що слово «комбінат» ви теж назвали більшовицьким, але ви на нього не плювали, а обсмоктували, як цукерку! Чого ж ви смієтесь тепер над словом «колективний»?

— Ти, Завадка, щось мені надто сиромудрий. Аби ти, прошу я вас, не перемудрувався. Від кого ти набрався такого розуму?

— А від кого ж було мені його набратись, як не від вас, свого учителя?

Філіпчук лупнув на нього вовчим оком. Здавалося, що навіть те око засвітилось фосфором.

— Ти себе вважаєш за організатора, а насправді ти — киринник![177] Я тут виклав, що як ви всі вступите до профспілки, то це буде загибель для української друкарської справи у Нашому. Це могила для нашої культури. Ти скажи, прошу я тебе, тут, при всіх: ти проти української культури?

Як доречно він задав це питання! На Бронка дивилися всі, і здавалося, що Філіпчук своєю логікою загнав його у сліпу вулицю.

Бронко висунувся на середину цеху, поміж клітками кас.

— Я не проти української культури, але з такою культурою, яку ви насаджуєте народові разом зі своїм спільником Ковалишиним, я завжди буду боротися. Що ви високопарно називаєте культурою? Оті сонники, чорні магії, бульварні романи про графиню-жебрачку, пусті кримінальні повістини, які вчать наших дітей злодійського ремесла? І ви все це називаєте культурою? Слухайте, та ви тією чорною магією відвертаєте очі народові від дійсності. Тут хата горить, а ви показуєте клоунські штучки, щоб людей відтягнути від пожежі. Це таке культуртрегерство? Хай гине така українська культура. Не треба нам такої культури!..

Бронко кинув ті слова з таким жаром, таким запалом, що Філіпчук розгубився. Видно було, що він сам не сподівався такого гострого повороту і в першу хвилину не знав, як йому реагувати на це все. Та ось він знайшовся.

Відчув, що хтось зазіхає на його інтереси. Він мусить тут диктувати!

— Ти що тут розійшовся? Ану, стули писок! Ти що гадаєш? Ти мені будеш диктувати, якого мені клієнта добирати? Я ще тут господар, я… — він захлинався. — Так буде, як я скажу! Я…

— Це вже, як вам сказати… — з убивчим спокоєм промовив Бронко.

І цей його спокій, і те, що Філіпчук втратив самовладання, що один кричав, що він господар, а другий сумнівався, — сильно вплинуло на робітників.

В Олекси засвітилися очі. А Ковальський (магістр, якого Філіпчук колись взяв голодного з вулиці), певно, для того, щоб не показати свого задоволення і не образити тим шефа, відвернувся лицем до стіни. Пєрожек зовсім забувся і притупнув ногою: так, мовляв, отак його.

— Як ти сказав? — змінений, посинілий, просичав Філіпчук. — Ти смієш?..

Саме в тому, що Бронко посмів, і був весь моральний сенс його виступу.

Філіпчук сперся на стіну. Він не міг перетравити того, що сталося, не міг повірити. І це було найстрашніше. Адже могли сваритись, лаятись, не погоджуватись, але, в усякому разі, він був господар. Це була його єдина й найбільша перевага над ними, джерело його сили, причина, чому він мав диктувати, а вони слухати. І ось цей виродок, ця гадина, яку він пригрів на своїх грудях, сміла висловити сумнів у його силі.

— Ти, безличний, ти смієш? — прошепотів ще раз.

— А ви мене виховували бути сміливим і зубами видирати свої права, — зухвало відповів Бронко.

— Я виховав! — скривився Філіпчук, наче збирався заплакати сам над собою. — Я… маєш рацію. Я виховав, прошу я тебе, гадину на грудях. За хліб ти платиш мені каменюкою, щеня, — до нього спроквола поверталась певність. Він пошукав очима Олексу. — І ви думаєте, якщо Філіпчук мовчить, то Філіпчук сліпий і не знає, що навколо твориться?

— А ми ніколи так не думали. Ми думали…

— Мовчи. Я тебе не питаю! Я мовчав, я знав, чому я мовчав, а тепер скажу, що більше не буду тримати в себе вбивць та їх посібників. Я вам покажу, хто тут господар. Викину, викину завтра ж!

— А ви спробуйте, — відізвався Бронко.

— Що ти сказав?

— А ви не чули? Я сказав, щоб ви спробували викинути нас з роботи. От що.

— Та викину, прошу я вас, викину, аж закуриться за вами.

— А я ще раз кажу вам: спробуйте!

— Ти! Ти хочеш сказати, що будеш діяти проти мене організовано?

— А хоч би й так. Можете тільки радіти. Ви ж казали, що українці не здібні до організаційного життя. А ми вам доведемо, що здібні.

Філіпчук випнув голову, як бик, що збирається колоти рогами. Очі йому справді налилися кров'ю. Він, здавалося, щойно усвідомив, що справа набирає серйозного характеру і що в руках цього Завадки не бутафорська, а справжня бойова зброя.

Зі зброєю проти нього? Хто?

І він, отямившись, узяв себе в руки. Його обличчя розпогодилося. Він знову влазив у власну шкіру. Повів оком по цеху, по людях, по касах, по машині: все це було його. Міг облити нафтою і спалити, потрощити, розсипати каси, замкнути на колодку, продати, міг все зробити, бо все це було його. Його власне. На мить йому наче затьмарило розум, і він справді злякався, але відразу ж запитав: по якому праву можуть все це відібрати від нього? Де той закон? Нема такого закону. А якщо верстати його, то він, а не хто інший, буде розпоряджатися, кого йому приймати на роботу, а кого не приймати. Закон, поліція — все одно, якої вона буде окраски, але охоронці того закону на його боці. Він засміявся. Філіпчук так сміявся, що можна було подумати, що вся попередня розмова — це сценка, розіграна для розваги.

— Ха-ха! Завадка хотів вас, панове, попросту купити. Йому хотілося випробувати свій вплив у моїй друкарні. І я бачу, прошу я вас, це йому все таки вдалося! Чого ж ви мовчали, пане Ковальський, коли він почав про колективні договори? Кому-кому, а вам слід було б розповісти, як я здибав вас, брезклого, на станції, привів у свою друкарню і сьогодні ви, я не кажу, що багато заробляєте, але не голодуєте і голою задницею не світите. А ви мовчали. Це так, прошу я вас, як би мене грабували на ваших очах, а ви б любувалися, заклавши руки в кишені. А ви, Пєрожек? Таж я міг сто разів вас звільнити, але я пожалів вашу жінку з дітьми, а ви хочете якогось кооперативу, щоб, мовляв, мій капітал і праця, а ваші прибутки. А ти, Юрку! — звернувся він до молодого учня, якого накинуло йому Товариство опіки над сиротами. — До ребусів та різних кросвордів то ти перший, а як твого добродія паплюжили, ти тільки рота роззявив і слухав. Не бійтеся, я все собі на вус намотав, — показав він пальцями. — Тепер послухайте, що я скажу: всіх вас, якщо ви такі мудрі, з 15-го числа не хочу бачити в себе. Нема дурних, щоб гріти на власному серці гадину. Тепер я побачу, якої ви заспіваєте!..

— А ми подивимося, пане шефе, як заспівають ваші машини на простої.

— Чому на простої?

— А тому, що ми не уступимося від своїх місць за реалом.

— То поліція вас попросить уступитися.

— А поліція нам нічого не зможе зробити, бо ми не будемо бешкетувати.

— А-а… — Філіпчук зробив такий рух губами, буцім хотів сказати: «Ану, повтори ще раз». Всі так звані окупаційні страйки — то була страшна річ: підприємство простоювало, ба навіть були випадки, коли поліція не могла вміщуватись активно, бо все відбувалося тихо і мирно, без жодних сутичок. Саме тепер, коли Ковалишин подав цілий список творів, що їх треба було галопом видати. Філіпчукові бракувало тільки цього окупаційного страйку: — Ти збираєшся воювати зі мною, Завадко? — спитав тоном, в якому немов бриніло прохання цього не робити.