Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 134

На велике здивування всіх, вона пройнялась не так небезпекою, що загрожувала її дочкам, як тим, що у «Покутських вістях», де була вміщена невеличка нотатка про «черговий хуліганський напад комуністів», не було подано прізвищ «жертв». Тітка Меланія була впевнена, що у цей список попали б і її обидві дочки.

У всякому разі, Меланія закупила декілька примірників цього номера «Покутських вістей», як матеріал, який даватиме їй моральне право розповідати детально про активну участь її дочок в політично-громадському житті Нашого.

Оскільки мети досягнуто, Меланія забрала дочок додому. При від'їзді попередила Олену, що залишені продукти вони від'їдять під час карнавалу.

Бронко прорахувався, коли думав, що Філіпчук другого ж дня після похорону Річинського звільнить Олексу з роботи. Шеф не тільки не прогнав Олекси, але вів себе так, начеб йому нічого не відомо про випадок на вічу у Калиниці. А якщо, мовляв, і чув дещо одним вухом, то не надає тому жодного значення.

Гра ця виразно говорила, як ретельно готується Філіпчук до наскоку. Знаменне і те, що через кілька днів після смерті каноніка Філіпчук сам став за реал. Бронко не міг відгадати маневру шефа. Чи хоче він цим показати, що в нього, крім адміністративно-вождівських здібностей, є ще й спеціальність складача? Отож, мовляв, майте на увазі, сякі-такі, що місце звільненого я можу завжди сам заступити. Чи, прочувши про масове опрофспілкування працівників друкарень, він хоче начебто панібратськими стосунками задобрити «своїх людей», як він любив називати робітників.

У всякому разі, присутність шефа у цеху отруювала повітря. Люди втрачали не лише охоту до жартів, але й до розмов взагалі. Навіть сердега Пєрожек, який з таким професійним замилуванням розповідав про свої незліченні хвороби й найновіші методи їх лікування, тепер лише сопів, як напхана по дзюб качка.

Філіпчук пробує вряди-годи зав'язати нитку розмови з своїми людьми, але це йому не вдається. Вузлик щоразу уривається. Всі, крім Рудого, мовчать або спекуються чемностивим «так» чи «ні». Найбільше страждає від цієї ситуації Олекса Загайчик. Бронкові було до того жаль бідного хлопчиська, що він не раз мусив стримувати себе перед Філіпчуком, щоб не зірватись і передчасним вибухом не попсувати справи. Бронко знає, що від того випадку у Калиниці Загайчик день в день, з години на годину чекає, що шеф викличе його на розмову.

І це вичікування триває вже четвертий місяць.

Спітнілий, вимучений Олекса нагадує Бронкові приреченого на смерть, коли виконання вироку щоразу відкладається. Бронко пробував промовити до розуму Олекси: «Чого ти боїшся, хлопе? Бити тебе ніхто не буде». Відповідь була: «Я не боюсь буків». — «А схоче він тебе з роботи прогнати, ми, твої товариші, постанемо за тебе». — «Та я і не дуже стою за тією роботою. Жив до нього, житиму і без нього». — «А тоді якої холери трясеш штанами?»

Олекса мовчить. Він настільки простий у своїй чесності, що не заперечує. Бронко ламав собі голову над причиною страхів Олекси і не скоро дійшов би до неї, якби не допоміг Рудий. Цей мерзотник доти провокував Загайчика, доти щупав його з усіх боків, поки не нащупав слабкого місця: Олекса не вільний від забобону про загробне життя. І от з того часу, як тільки Філіпчук з цеху, починаються розповіді про духів. При тому сучий син прикидається, ніби він не Олексу має на думці, а власне, сам не може розібратись у цій спіритичній плутанині.

Він, річ ясна, розумом не вірить в жодні духи, — але що ж робити, хлопці, з таким, наприклад, фантом?

Повертається він учора десь біля півночі з ресторанчика і на Рибацькій вже, якраз біля каплички (а кажуть, що там колись ціле кладовище було), бачить він у тіні якусь чорну постать. Причаївся хтось у тіні, хай собі буде, — яке йому, Рудому, діло до нього? Ага, ще подумав… то, напевно, придуркуватий Ян, бо він-то любить ходити завжди в чомусь довгому. Старий вічно шукає закопаних скарбів.

«Давай, — подумав собі Рудий, — я настрашу старого, аби йому відхотілося нипати левадами». І тільки він підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, — присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! — виходить ксьондз в рясі. Рудий зразу не те щоб злякався, а взагалі якось почув себе бентежно. Добре, що ще не вигукнув якої дурниці. Думав же, що то Ян. Коли оце ксьондз повертає обличчя до місяця, і він бачить перед собою покійного отця Аркадія Річинського. Рудий відчув, як йому чуприна наїжилася. Чогось подібного, хлопці, він ще не знав. Ну, стало волосся голками, аж шкіру стягнуло на голові!

А отець той, ну, викапаний вам Річинський. Навіть куточок рота піднесений злегка вгору. Тільки що не говорить. Ну, подумав Рудий, це або він збожеволів, або раптом дістав сорок один градус гарячки. А тамтой вийшов на світло і дивиться йому просто в лице, ще й головою похитує.

«Але чого це Річинський такий високий?» — спало на думку. Він дивиться, а ксьондз без ніг. Не стоїть, а пливе над землею. Цього, хлопці, було забагато вже навіть на його міцні нерви! А тут ще таке — хоче зробити знак хреста, а рука не ворушиться. Спаралізована. На мить світ закружляв перед ним, і він наче втратив притомність. Коли прийшов до себе — лежав на стежці, місяць світив йому прямо у вічі, а дорогою йшов якийсь селянин з бесагами через плечі. Привида наче корова язиком злизала.

От вірите, хлопці, чи не вірите, а таке трапилося з ним. І як це розцінити? Правда, випив перед тим два кухлі пива, — але що з того? От вам і загадка. Що ви на це, хлопці?

І, нібито насміхаючись над своєю матір'ю, Рудий повідомляє її слова: покійний Річинський доти буде отак ходити, доки не помститься тому, хто його загнав передчасно в могилу. І хоч Рудий щораз звертається з питанням: «І що ви на це, хлопці?» — Бронко мовчить. Мовчить свідомо, з далекосяглим розрахунком. По-перше, оце свинство з боку Рудого вважає Бронко свого роду школою для Олекси Загайчика. По-друге, Завадка здає собі справу з того, що своєю сутичкою з Рудим він передчасно розжене хмари, які збираються над їхнім цехом. Спудлювати, як говорять мисливці, із-за дурного Рудого постріл, призначений для Філіпчука, було б помилкою, за яку мало висікти по голому. П'ять років чекає Бронко на годину розплати з паном шефом, і ось вона наближається.

А все ж як прикро, що з того Олекси такий тюхтій! Як придався б Бронкові в цій розправі над Філіпчуком надійний, міцний лікоть товариша!

Бронко звертався вже навіть до Рити Валевської: чи не знає вона часом, як можна привчити себе не боятись?

Страх — це сигнал перед небезпекою, що загрожує організмові, і сам він не залежить від людської волі. Відчуття страху входить у так звану вегетативну систему, яка не піддається наказам нашої волі і творить в нашому організмові наче автономну республіку. Інше питання, що його Бронко, напевно, мав на думці, — це поборники страху. Людина може так узяти себе в руки, що вона слабо, а то й зовсім не реагуватиме на страх. Задовольняє така відповідь Бронка?

— Ви вивчаєте медицину? — спитав Бронко.

— Ні.

— Слухайте, а звідки ви знаєте про такі речі?

— Я вам скажу. Це входило в обсяг психології, яку колись обов'язково вивчали в університеті…

— А, в університеті… пшепрашам!

Рита спохватилась, що, не бажаючи того, торкнулася найболючішого місця в Бронка.

— Ти несправедливий до себе, товаришу Завадка. (Рита по-давньому говорила Бронкові «ти», на «товариш» переходила тільки у хвилини материнської ніжності до того невгамовного хлопчиська, яким і по цей день був у її очах Броніслав Завадка). Ти ж багато дечого знаєш такого, чого я ніколи не знала. Але справа не в цьому. Ти правильно сприймаєш суспільні процеси життя.

«Відколи це така висока думка про мене, хотів би я знати? Бо якщо цей комплімент має бути пластирем на болячку, то я файно дякую за нього».

От і Рита Валевська…

Сьогодні шеф не появлявся в цеху зранку. Щось там творилося, бо й Рудого покликав від реала до себе в контору.