Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 130

Зал Народного дому при денному світлі справив прикре враження. Стіни, не прикриті килимами, були облуплені, фарба на них, особливо на висоті людських спин, витерта, а численні тріщини в’юнились у всіх напрямках, ніби сітка жил. Завіса на сцені, яка при відповідному вечірньому освітленні здавалася шовковою, виявилась з сатину, і то вилиняла.

Публіка, що тепер наповняла зал, була здебільшого не знайома Олі. Не відчувала серед присутніх внутрішньої єдності, як це бувало при святкових оказіях. Навпаки, кожний новий, входячи у зал, з такою самою недовірливою настороженістю приглядається до тебе, як ти до нього. Замість добрих парфум тхнуло тут тютюновим димом і дешевою пастою для чобіт.

Доповідь Романика була призначена на 12 годину дня. Обминаючи в коридорі групу чоловіків, Ольга почула, як один з них обурювався, що вибрано саме такий незручний час, до того ще й будній день.

Серед присутніх переважала молодь. Маруся примудрилась сісти на лавці боком, щоб бачити кожного, хто входитиме до залу. Її цікавили не стільки хлопці, як дівчата, і не стільки дівчата, як фасони їх сукенок.

— Мама мала рацію, — вертілась вона то в Олин, то в Аврельчин бік. — Диви, диви, ця теж на низьких каблуках. І майже всі у спортивних спідничках.

— Тихше, тихше, — вгамовувала кузину Ольга. Було неприємно, що вже й сторонні звертають увагу на розв'язну поведінку Маруськи. Та вона ніяк не могла втихомиритись. Тепер їй спокою не давала відсутність галантності у нашівських кавалерів. Маруся вертілась, сипала свої зауваження, анітрохи не бентежачись, що її чують не тільки Аврельця з Олею.

— Ти бачиш? А ти бачиш? Вони, хами, навіть і не думають поступатись місцем паннам… Дивись, дивись, як та з косами по плечах пробиває собі дорогу ліктями, а ті сидять, як буйволи, і регочуться…

— Тихше, Марусю, я тебе прошу.

Проте коли дівчата і хлопці опинилися поруч, то відразу входили у свої ролі: дівчата щебетали й робили очка до хлопців, а ті один наперед одного запобігали ласки панянок.

З близьких знайомих, крім своїх двох шкільних товаришок, Ольга побачила ще й подругу Слави, Оксану. Олині товаришки були так зайняті розмовою з хлопцями, що взагалі не звертали уваги на те, хто ще, крім них, є в залі.

Оксана, судячи по широких шерстяних спортивних штанах, так званих «алі-бабах», мабуть, прибула на доповідь прямо з спортивного майданчика. Діставши собі для компанії ще двох таких, як вона, спортсменів в «алі-бабах», забралась з ними високо на саме підвіконня.

Ольга з хвилину гіпнотизувала поглядом Оксану, поки та нарешті подивилась на неї. Оксана граціозним жестом привіталася, але Ольга на її мімічне запрошення пересісти до неї так само мімічно відповіла, що їй і тут непогано.

Публіки набився вже повний зал, минула дванадцята година, а доповідач все ще не появлявся.

Нарешті з-за куліс на сцену вийшов невеличкий чоловічок в сірому костюмі, з сірим обличчям і сірою чуприною під їжака. Ольга знала, що його прізвище Костецький і що він отримує від держави пенсію за якусь інвалідність. Очевидно, він був у правлінні Народного дому, якщо йому доручено відкрити збори. Оскільки пан Костецький погано вимовляв букву «р», то Романик вийшов у нього як «Рьльоманик».

— Маю честь прьльедставити панству сьогоднішнього доповідача пана Олега Рьльоманика. Доповідь, прьльошу панства, буде дискусійна. Після доповіді можна задавати питання. А теперьль попрьльосимо пана Рьльоманика почати свою доповідь.

Ольга познайомилась з Романиком на весіллі у Ілаковичів. Удостоїлась навіть честі декілька разів потанцювати з цим «вождем».

Але яке було її розчарування, коли через кілька днів Романик, зустрівшись на вулиці, навіть не привітався з нею. «Очевидно, не впізнав», — подумала Ольга, але Славко Ілакович, якому Ольга розповіла про цю зустріч, розвіяв її ілюзію.

Романик добре впізнав Ольгу. Не привітався ж просто тому, що взагалі не визнає таких міщанських формальностей, як шапкування перед прекрасним полом.

Видно, і цим разом нехтував міщанськими формами, бо галстук у нього зав'язаний косо, волосся наче навмисне розкуйовджене, а ліва рука демонстративно засунута в кишеню штанів.

Високий, худорлявий, небритий, з гострими рисами обличчя, довгою шиєю і гострим випнутим кадиком, Романик нагадував Олі неопірене хижацьке писклятко.

Він вийняв з бічної кишені піджака жмут паперів і демонстративно відсунув їх набік: мовляв, ось я який, записки в мене є, але я буду користуватись послугами своєї надзвичайної пам'яті.

Аврельця, пам'ятаючи мамині напучування, вийняла блокнот, щоб записувати найцікавіші місця з доповіді.

— Пізніше даси мені, — шепнула Маруся сестрі. — Хай думають, що я готуюсь до виступу. Пам'ятай, щоб пізніше блокнот — мені!..

Романик потягся до графина, налив у склянку води і з смаком випив її. Проїхав пальцями по чуприні, кашлянув і почав. А почав він з того (голос у нього напрочуд чистий), що, власне кажучи, українців як нації ще немає.

В залі хтось зловісно кашлянув. Його підтримав другий, а за ним третій кашель — як перекличка.

Романик, окинувши оком зал, вирішив пояснити:

— Панове, я маю на думці українців як націю в державно-будівничому значенні. Зрештою, так сказати, мій реферат дискусійний. Після реферату буду давати відповіді тим, кому щось буде неясно. А тепер є прохання вести себе парламентарно і замкнути двері. Хто спізнився — хай нарікає сам на себе.

— Слушно! Слушно! — підтримали його з різних кутків залу.

Романик знову ковтнув води, ніби цілющого трунку, від якого на нього повинно зійти натхнення.

— Отже, українців у розумінні нації-будівника, нації — творця прогресу історії ще немає.

— Ти, — почувся чийсь голос зліва від Ольги, — а Дніпрогес — то не прогрес?

По залу прокотився дружний сміх. Ольга й собі посміхнулася. Надто вже до ладу склалася оця гра слів.

Романик, витягуючи по-гусячому шию (від чого кадик совався то вверх, то вниз), продовжував:

— Отже, поки що українці проявили себе як отара баранів, яких експансивні загарбники для власних цілей ведуть на знищення, а вони йдуть з покірно похиленою головою, не здатні у своєму мерзенному сервілізмі[171] на найменший опір…

— Мой[172], та що ти!? — знову пролунав той самий глузливий голос ліворуч від Ольги.

В залі загомоніло. Романик зробив рух рукою: мовляв, йому важко продовжувати в такому гаморі.

— Дайте йому спокій! — пролунав знайомий, як здавалося Олі, голос із задніх рядів. — Для нього вигідніша теорійка баранів… А втім, він же не про нас говорить, а про таких, як він сам… Продовжуйте про себе, пане Романик, продовжуйте!

В тім «продовжуйте, пане Романик» було стільки явного глуму, що доповідач на мить розгубився. Гарячково, не здаючи, мабуть, собі справи, що робить, почав збирати докупи розкладені на підвищенні папери.

— Романик, продовжувати! — крикнув хтось безапеляційно, як можна було здогадатись, із своїх. Це опам'ятало доповідача. Рука відсахнулася від паперів, і він почав далі:

— Отже, це нонсенс, бо боягузи й так приречені на смерть. Сучасний українець не чинить опору насильникові, тому що в його склеротичних жилах, замість крові, тече гнила сукровиця, а мозок нації, її інтелігенцію, точить хробак опортунізму, пристосовництва і рабського підлабузництва[173].

— Без автобіографічних довідок! — вигукнув хтось із залу.

— Тс-с!

— Тихо там!

— Хай далі городить!

— Мовчати!!!

Романик статечно перечекав, поки зал зовсім заспокоїться.

— Отже, українці такі, які вони є на сьогоднішній день, це — заповідник матолків[174], півголовків, роззяв, роль яких в історії зводиться до служіння куди менш природно обдарованим, куди менш талановитим, зате спритнішим, не позбавленим рицарського духу, народам. Українці — це стадо історичних дурнів (зал обурено загув), яких хитріші сусіди віками обкрадають і в музиці, і в живопису, і в наукових відкриттях.