Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 118

— Добре, — коротко закінчив Безбородько, — поговорю з Суліманом.

Характеристика Сулімана, подана Шварцом, підбадьорила Безбородька. З'явилась навіть охота до жарту.

— А як там буде з Моршином пані Шварцової?

Шварц не зрозумів, що з нього глумляться.

— Пане докторе, моя жінка вибирається до того Моршина вже два роки. Як спізниться ще на два місяці, то нічого не станеться.

— За два місяці буде вже там по сезоні.

— То тим краще. Поїде собі, як буде тепло, навесні…

Йдучи до Сулімана, Безбородько, незважаючи на присмерк, узяв про людське око ще й свою довгасту лікарську валізочку.

Безбородько натиснув клямку і опинився у сінях. Було темно, і пахло рибою.

Збоку відчинились двері, і показалась жіноча голова.

— Чи Суліман дома? — запитав твердо Безбородько.

— Я зараз скажу, — промимрила старечим голосом голова й зникла. По добрій хвилині появилась знову: — Син зайнятий. Але він просив запитати про прізвище вельможного пана.

— Скажіть йому, що доктор. Він буде знати, котрий…

Голова не уступилась з дверей.

— Ай-ай… тепер так багато розмаїтих докторів приходить до нього… Він пізніше гнівається, що я не вмію з людьми говорити. Я таки просила б прізвище вельможного пана…

Безбородько прикусив міцно нижню губу. Язик заважав йому в роті, щоб сказати тій бабі-язі, що він думає про неї і її синочка. Натомість бовкнув:

— Скажіть йому, що той доктор, якого він сватає…

— Ну… ну… тепер вже буде йому ясно…

За хвилину повідомила Безбородька з ласкавою посмішечкою:

— Син просить вельможного пана зачекати трішки…

Місце, в якому опинився Безбородько, було типовим староєврейським ванькиром.

Під стіною стояло високе залізне, з блискучими мідяними прикрасами ліжко з горою перин і подушок. Над ліжком висіла якась біблійна постать. Офорт. На тримутці[160] застеленій білесенькою скатертиною з широкими мереживами, стояла пара срібних блискучих ліхтарів. Маленький столик був прикритий кольоровою скатертю. На ній у зеленій вазі, незважаючи на літню пору, пишався букет штучних червоних рож. На протилежній від дверей стіні висів ряд фотографій. Між ними, як здавалось Безбородькові, і Суліман, може, чотирилітнім хлопчиком, у білім убраннячку з великим білим бантом.

Мати Сулімана, маленька, з рожевим, зморщеним обличчям, але ще виразними синіми очима і носиком, мов квасолька, виглядала якось нереально в тому своєму ясно-голубому, дуже чистенькому кафтанику. Сіла собі, наче чемна дівчинка, проти Безбородька, з руками у подолку і посміхалась бездушно рівненькими, порцеляновими зубками.

«Може, вона не при розумі?» — прийшла гадка Безбородькові, і він почав з цікавістю приглядатись до бабки.

Та он його увагу привернуло інше. Двері до сусідньої кімнати самі по собі відчинились, і Безбородько побачив крізь щілину жіночу ногу в шовковій панчосі. Потім почув стримане ридання. Глянув на бабку. Посміхалася гречно, як і досі. Безбородько насторожив вуха. Чув виразно, як якась жінка, по голосу, здавалось, молода, говорила крізь сльози:

— Коли я не дістану тут тисячу, тоді все викриється… мій чоловік дізнається про все… І моє життя скінчене… Я вас прошу!.. Я вас… благаю… Я молю вас!..

— Застава.

Упало кам'яне за своїм спокоєм слово.

Жінка знову заридала. Чути було, як витирає ніс.

— Я ж не можу вам дати щось на заставу з дому, щоб того не помітив чоловік… зрозумійте мене… Але я вам даю слово честі…

— Пощо ви мені говорите про честь? Ви знаєте, що я беру тільки цінні застави?!

Потім хтось рівним, твердим кроком підійшов до дверей і зачинив їх. Розмова за дверима, навіть плач жінки знизились на тон.

Незабаром увійшов Суліман і холодно запросив Безбородька до сусідньої кімнати. Жінки там уже не було. Тільки приємний запах жасмину свідчив про її недавню присутність. Безбородька це здивувало тим більше, що він не бачив дверей, якими мала вийти жінка.

— Прошу сідати, пане докторе… То з-за самих грошей прийшли?.. Шкода, що пан доктор трудились. Справу вже полагоджено.

— Яку справу? — запитав прикро вражений Безбородько.

Суліман подивився на Безбородька з-під примружених вій. Безбородько вперше звернув увагу, що Суліман має оригінальне обличчя. Складалось воно з безлічі простих ліній, що заломлювались під прямими кутами, справляючи враження різьби кубістичного напряму.

«Цей, напевно, не хворіє на сентименти», — подумав Безбородько.

Суліман відповів з іронією, яка позначалась навіть не в інтонації голосу, а в порухові вуст:

— Ну, та справа… що привела пана доктора аж на нашу смердячу Кінську…

Безбородько оглянувся, де б покласти лікарську валізочку, що її досі весь час тримав у руках.

— Пан доктор від пацієнтів? Хто ж то захворів на Кінській?

Безбородько не відповів. Іронія Сулімана була занадто вже грубою.

— Я вас не розумію, Сулімане, що то за натяки? Що то за справа?

Суліман усміхнувся кутиком рота. Він, не пропонуючи Безбородькові, вийняв з портсигара папіроску і закурив. Простягнувши ноги, хвилину сидів непорушно, наче відпочиваючи.

— Ну… ну… — заговорив охоче. — Пан доктор уже зовсім так, ніби вже належить до родини каноніка Річинського… такі делікатні зробились…

Безбородько потемнів на обличчі. Зухвальство маклера переступало межі пристойності.

— Суліман, — сказав Безбородько похмуро, — ви забуваєтесь…

Суліман випустив дим з уст і стежив за кільцями, що розпливались в повітрі.

— Чого я маю забуватись? — запитав флегматично. — В моєму фаху, пане докторе, це недозволене. Я вам скажу щось інше. Перед хвилиною була в мене одна дама і відійшла з плачем. Дама, пане докторе, що називається. Півроку тому я давав їй одну добру раду, а вона не послухала мене. Вона вважала, що я — єврей, маклер, а вона — дама з товариства. А тепер приходить до мене з плачем і… насамперед офірує мені свою честь, а кінець кінцем, — Суліман прищулив одне око, — навіть своє тіло, а мені потрібна застава… Пан доктор розуміють?

— То, значить, ви мені теж радите. Чи так, Суліман?

— Тут запізно радити, пане докторе. Що значить — радити? У вашому становищі треба відразу приступати до діла…

— І що ви зробили для мене? — спитав по-друному Безбородько.

— Я нічого не зробив, я сказав тільки їм, пан доктор догадуються кому: майте терпець, люди. Пан доктор Безбородько за три тижні від цієї неділі бере шлюб з панною Річинською.

Кров ударила Безбородькові до голови, аж зашуміло в ухах.

— Слухайте, Сулімане, — промовив він голосом, хрипким від внутрішнього обурення, що бушувало в ньому, — мені здається, що ви собі вже занадто дозволяєте. Термін мого вінчання вирішуватиму я. Зрозуміло, пане Сулімане? Я, а не ви!

— Пощо пан доктор псують собі кров, коли пан доктор знають, що інакше не може бути? Адже прискорення одруження — це єдиний рятунок для пана доктора, такий рік на мене! Чи я ворог панові докторові? Чи, може, я ворог панству Річинським?

В останньому реченні Сулімана прозвучала нотка дивної теплоти, що не вперше западала у вухо Безбородькові.

— Таж у домі Річинських жалоба, — сказав по хвилині і з безпорадним довір'ям подивився на Сулімана.

А, чорт! Знову вірив цій людині.

— Жалоба. Для тих, хто хоче танцювати. На тихе вінчання жалоба не простирається. Сьогодні маємо середу, — говорив, ніби думав уголос, — а в неділю вже може йти перша оповідь…

Безбородькові знову здалась підозрілою ревність, з якою Суліман заходився коло справи.

— Що це ви, Суліман, так квапитесь мене оженити? — засміявся вимушено. — А самі… чому, власне, ви не женитесь удруге? У вашій вірі допускаються розводи… Скільки вам років? Буде тридцять? — запитав нещиро, бо вважав Сулімана за старішого.

— Тридцять і вісім, пане докторе. Пан доктор питають, чому я не женюсь? То я панові докторові скажу по щирості: та, що я її люблю, не піде за мене, а до тієї, що мене хотіла б, не тягне…