Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 24

Митець бачив, що це золоте волосся, яке аж мерехтіло осяйним блиском, трохи підфарбоване. Але від того вона не здавалася йому менш чарівною. Фарбувалися в золотий колір і красуні, зображені на картинах давніх венеціанських художників.

Графиня сіла в крісло, яке стояло майже впритул до мольберта. Вона почуває себе стомленою, а що він малюватиме сьогодні лише обличчя, то нехай не буде таким жорстоким і не змушує її стояти на ногах, як у дні великих сеансів. Реновалес у відповідь буркнув щось нерозбірливе і знизав плечима. Гаразд, нехай буде так: все одно багато вже сьогодні не зробиш. Пропало цілих півдня! Він трохи попрацює, малюючи тільки чоло та зачіску. Вона може розслабитись і дивитися куди хоче.

Маестро також не відчував особливої охоти до праці. В ньому клекотів глухий гнів — він був роздратований насмішкуватим тоном графині. Вона, бачте, вважає його диваком, винятковим створінням, нездатним на те, на що здатні оті світські йолопи, які упадають за нею і багато з яких, згідно з чутками, були її коханцями. Химерна жінка — зухвала й водночас холодна! Художника поривало кинутися на неї з усією люттю ображеного самця і побити її, як б’ють повій, щоб вона відчула його чоловічу силу.

Ще жодна світська дама, чиї портрети він малював, не хвилювала Реновалеса так, як ця. Коли вона приходила, він забував про спокій. Йому подобалися шалені й граційні вихватки графині, її майже дитяча безпосередність, і водночас він ненавидів її за той співчутливий тон, яким вона з ним розмовляла. Для неї він був вайлом, простачиськом, якого примхлива Природа наділила хистом живописця.

Реновалес теж платив графині зневагою, лаючи її подумки найпослідущими словами. Ох і штучка ця де Альберка! Недаремно стільки розповідають про неї всякого. Прибігає до студії завжди пізно, завжди засапана, ніби щойно була в обіймах якогось світського хлюста, з тих, що крутяться навколо неї роєм, кожен сподіваючись поживитися з її квітучої і щедрої зрілості.

Але досить було Кончі заговорити з ним лагідно й приязно, поскаржитись, як їй, мовляв, сумно на серці, звірити йому якусь таємницю, наче їх поєднувала давня дружба, і маестро відразу змінював свою думку. Ні, це жінка розумна і благородна, ідеальна душа, змушена жити в нікчемному аристократичному світі. Усе, що про неї нашіптують, — то плітки, брехня й обмова заздрісників, їй би стати подругою чоловіка високих помислів, такого, як він, — митця.

Реновалес знав дещо про її життя; він пишався, що графиня де Альберка не раз по-дружньому звіряла йому свої думки й почуття. Конча була єдина дочка вельможного сеньйора, поважного юрисконсульта і поміркованого консерватора, міністра в найреакційніших кабінетах правління Ісабелли Другої*. Навчалася вона в тій самій школі, що й Хосефіна, яка, хоч і старша на чотири роки, не раз згадувала свою веселу подругу. «Ох і штукарка була Кончіта Саласар. Чортеня, а не дівчина!» Від Хосефіни Реновалес уперше й почув про Кончу. Згодом, переселившись із Венеції до Мадрида, художник та його дружина дізналися, що Конча змінила прізвище і тепер зветься графиня де Альберка — вона вийшла заміж за сеньйора, який годився їй у батьки.

То був старий придворний, що дуже ревно ставився до обов’язків іспанського гранда та служби при королівському дворі. Він плекав заповітну мрію бути нагородженим усіма європейськими відзнаками, і щоразу, коли отримував якусь, замовляв свій портрет і позував у формі одного з традиційних військових орденів, обвішаний стрічками та хрестами. Дружина завжди сміялась, коли бачила, як він стоїть, низенький, лисий і врочистий, у високих ботфортах, із шаблею до землі, випнувши вкриті блискучими цяцьками груди і тримаючи в руці, біля своєї коротенької ноги, шолом, увінчаний білими перами.

Під час усамітненого і злиденного життя, яким жили Реновалес та його дружина, газети доносили до вбогої оселі художника відлуння тріумфів, «чарівної графині де Альберка». Не було жодного звіту про світський бал, у якому б у перших рядках не згадували її ім’я. Окрім усього, графиню де Альберка називали «високоосвіченою», розводилися про її літературний хист, про класичне виховання, яке вона завдячувала своєму «високовченому небіжчику батькові». А водночас із цими офіційними відомостями на шурхітливих крилах мадридських пересудів долітали до художника й інші чутки: нібито графиня де Альберка весело втішається, спокутуючи помилку, якої припустилася, вийшовши за старого діда.

Через цю славу присутність графині де Альберка в королівському палаці вважалась небажаною, хоча чоловік її не пропускав жодного придворного балу або прийому, бо ж далеко не щодня йому траплялася нагода з’явитись на люди, начепивши всі свої почесні брязкальця. Але дружина завжди залишалася вдома, проклинаючи ті церемонії. Реновалес не раз чув, як, розкішно вбрана, сяючи коштовними сережками та діамантовими підвісками, вона запевняла, ніби сміється зі світського товариства, в якому їй доводиться обертатись. У неї, мовляв, в свої таємниці… вона анархістка! Слухаючи такі зізнання, він сміявся, як сміялися й усі інші чоловіки з цих, за їхнім виразом, «химер» графині де Альберка.

Коли Реновалес досяг тріумфу і як славетний маестро знову з’явився в тих салонах, де вже бував замолоду, він одразу попав у сферу тяжіння графині, яка грала роль «інтелектуальної» дами і мала звичай оточувати себе знаменитими чоловіками. Хосефіна не захотіла товаришити чоловікові у цьому його поверненні до вищого світу. Почувала себе хворою, і її стомлювало щодня бачити тих самих людей, бувати в тих самих місцях. Їй несила було навіть поїхати в якусь подорож, хоча лікарі давно це їй радили.

Графиня де Альберка принадила Реновалеса до свого почту й обранилася, якщо він не з’являвся в її домі якогось вечора, коли вона приймала друзів. Яка невдячність — адже вона палка шанувальниця його хисту! І їй так приємно показувати його подругам, мов нову прикрасу! «Це художник Реновалес — славетний маестро».

Одного такого вечора до художника підійшов граф з виразом людини, стомленої від незліченних почестей, якими вшановано її на цьому світі.

— Конча бажає, щоб ви намалювали її портрет, а я ні в чому не хочу їй відмовляти. Призначте день, коли зможете почати. Сама вона боїться звернутися до вас із таким проханням і доручила мені. Я вже знаю, скільки ви берете за роботу. Намалюйте її добре… Щоб була задоволена…

Помітивши, що Реновалес роздратований нецеремонністю цього великого пана, зробив мимовільний рух протесту, граф додав, наче виявляв художникові хтозна-яку ласку:

— Якщо зумієте догодити Кончі, то потім намалюєте й мене. Я лиш чекаю, коли мені вручать Велику хризантему Японії. В уряді обіцяють, що орден надійде найближчими днями.

Реновалес почав малювати портрет графині. Робота затягувалася з вини цієї навіженої, що завжди спізнювалася, посилаючись на свою заклопотаність. Нерідко за цілий день художник не робив жодного мазка: час минав у теревенях. Іншими днями маестро лише мовчки слухав, зате Конча торохтіла без упину, висміювала своїх подруг, розповідала про їхні приховані вади, їхні найінтимніші звички, таємні любовні пригоди — із такою втіхою, ніби всі жінки були їй ворогами. Не раз посеред якоїсь розповіді вона раптово замовкала і казала з удавано соромливим виразом і дошкульною іронією в голосі:

— Таж я, мабуть, страшенно бентежу вас, Маріано!.. Ви ж бо такий взірцевий сім’янин, доброчесний чоловік, батько родини!

У такі хвилини Реновалесові кортіло задушити її. Вона глузувала з нього, вважала його чоловіком неповноцінним, таким собі ченцем живопису. Бажаючи дошкулити їй, відповісти ударом на удар, він одного разу безцеремонно урвав потік її єхидного торохтіння і кинув:

— Але ж і про вас дещо розповідають, Кончо. Розказують історії… не дуже приємні для графа.

Він чекав спалаху обурення, гнівного протесту, а натомість у тиші студії пролунав сміх — веселий, трохи безсоромний, той сміх дзвенів і дзвенів, уривався на якусь мить і дзвенів знову. Насміявшись, графиня раптом посмутніла, на її обличчі з’явився лагідний і журливий вираз, притаманний жінкам, що їх «ніхто не розуміє». Вона дуже й дуже нещаслива. Йому можна відверто в цьому признатися, адже він її щирий друг. Заміж вийшла ще дівчинкою: то була жахлива помилка. Чари багатства, блиск розкоші та графська корона, яка так схвилювала зону школярку, — це зовсім не головне в житті.