Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 21

Коли, через чиюсь хворобу або мандрівку, порядок запрошень порушувався і Котонер не мав до кого йти в гості, він приходив їсти в дім Реновалеса без попереднього запрошення. Маестро пропонував другові оселитись у його будинку, але той не погодився, хоча дуже любив усю родину. Міліта гралася з ним, мов із старим домашнім собакою. Хосефіна ставилася до нього з симпатією, бо своєю присутністю він нагадував їй про щасливу пору життя в Римі. Але, незважаючи на все це, Котонер відчував певний острах, здогадуючись, які знегоди затьмарюють життя Маріано. Він надто цінував свою волю і безтурботне ледаче життя. Після званого сніданку чи то обіду він слухав, схвально киваючи головою, поважні застольні розмови вчених священнослужителів і побожних сеньйор, а за годину вже сипав блюзнірськими жартами в якійсь кав’ярні, в товаристві художників, акторів та газетярів. Котонер був знайомий з усім світом: раз чи двічі поговоривши з якимось митцем, він уже казав йому «ти» і присягався, що давно захоплюється його творами.

Коли Реновалес зайшов до студії, Котонер прокинувся зі своєї дрімоти, випростав коротенькі ніжки й підвівся з крісла.

— Вони казали тобі, Маріано, що я їм зготував? Пастушачий холодник… Пальчики облизували!

І з таким захватом почав вихваляти свій витвір, наче його кулінарна майстерність свідчила і про інші таланти.

Реновалес віддав капелюх і пальто слузі, що зайшов до студії, а Котонер, на правах близького друга й шанувальника, який хоче знати всі подробиці з життя свого кумира, став розпитувати про сніданок із Теклі.

Реновалес сів на диван, відкинувся назад — і наче поринув у нішу між двома книжковими шафами. Заговоривши про Теклі, вони згадали своїх римських друзів, художників з різних країн, які двадцять років тому, високо піднявши голови, ішли, мов заворожені, за зорею надії. З гордістю переможця, якому чужа лицемірна скромність, Реновалес заявив, що він єдиний, хто дістався до мети. Бідолашний Теклі став професором; його копія з Веласкеса — то лише майстерний виріб ремісника від мистецтва.

— Ти гадаєш? — недовірливо спитав Котонер. — Невже справді в нього вийшло так невдало?..

Він намагався ні про кого не говорити погано — з чисто егоїстичних міркувань; з його уст ніколи не злітали слова осуду, він сліпо вірив у всемогутність похвали, підтримуючи в такий спосіб свою репутацію «добряги Котонера», яка відкривала перед ним усі двері і значно полегшувала йому життя. Думаючи про угорця, він уявляв собі цілу низку сніданків, на які той запросить його, перш ніж покине Мадрид.

— Добривечір, маестро, — сказав, виходячи з-за ширми, Сольдевілья.

Він тримався за вилоги довгого піджака, та ще й випинав груди, ніби хизуючись ясно-червоним оксамитовим жилетом; елегантний комір, високий і твердий, змушував хлопця весь час задирати підборіддя, до болю витягуючи шию. Тендітний і низенький, Сольдевілья мав довжелезні закручені руді вуса, що стриміли вище рожевого носика, мало не з’єднуючись з гладеньким білястим чубом, який звисав на чоло. Цей юнак був улюбленим учнем Реновалеса, його «слабістю», як казав Котонер. У свій час маестро витримав велику баталію, щоб домогтись для нього римської стипендії; згодом Сольдевілья дістав кілька призів на різних виставках.

Реновалес ставився до свого учня як до рідного сина; можливо, причиною такої симпатії був контраст між грубою простакуватістю маестро і делікатною вдачею цього dandy[15] від живопису — завжди гречного, завжди люб’язного. Сольдевілья мав звичай у всьому радитися з учителем, хоча й не дуже зважав на його поради і завжди робив по-своєму. Коли він хотів принизити когось зі своїх товаришів-художників, то висловлювався з витонченою ядучістю, з чисто жіночою ущипливістю. Реновалес сміявся з його зовнішності та звичок, сміявся і Котонер. Це була порцелянова статуетка — завжди блискуча, без жодної на ній порошинки; здавалося, його щойно вийняли з шафи. Що за художники тепер повелися! Й обидва старі живописці починали згадувати про свою бурхливу й безладну молодість; про безтурботне богемне життя, про довгі бороди та широченні капелюхи. Згадували, до якої екстравагантності тоді вдавалися, щоб вирізнитися з-поміж простих смертних, утворити власний, окремішній світ. Реновалес і Котонер сердилися,%немов бачили перед собою віровідступників, коли дивилися на художників «останньої випічки» — ґречних, стриманих, нездатних на безумства юнаків, що наслідували вишукані манери вельможних нероб і були схожі на державних чиновників, на службовців, які пишуть пензлем.

Щойно привітавшися, Сольдевілья став захоплено вихваляти вчителя. Він був у захваті від портрета графині де Альберка.

— Це просто чудо, маестро. Найкраще з усього, що ви досі створили… а портрет ще ж далеко не завершений.

Похвала улюбленого учня зворушила Реновалеса. Він підвівся з крісла, відсунув ширму і витяг насеред студії мольберт із великим полотном, поставивши його так, щоб на картину падало пряме світло, яке проникало знадвору крізь велике вітражне вікно.

На сірому тлі, у гордій поставі красуні, яка звикла, щоб пою захоплювались, стояла дама — вся в білому. Оздоблений діамантами капелюшок із перами, здавалося, тріпоче на її золотих і пишних, мов лев’яча грива, кучерях; під шовковим мереживом декольте зухвало випинали чашечки тугих персів; руки були в довгих, вище ліктя, рукавичках, — одна тримала розкішне віяло, а друга притримувала темний, оторочений червоно-гарячим атласом плащ, що зісковзнув з оголених плечей і, здавалося, ось-ось упаде додолу. Нижня частина постаті, ледь намічена чорними вугільними рисками, чітко вирізнялась на білому полотні. Обличчя було майже домальоване, і на трьох чоловіків дивилися гордовиті й холодні очі, але їхня холодність була вдавана, бо в глибині тих зіниць принишкли могутні пристрасті, затаївся пригаслий вулкан, що в будь-яку мить міг вибухнути.

Ця висока і струнка дама з чарівними жіночими округлостями була в самому розквіті другої молодості і вочевидь утішалася всіма вигодами свого високого становища, у кутиках її очей залягли зморшки втоми.

Відкинувшись у кріслі, Котонер дивився на графиню з незворушністю доброчесного старого парубка і говорив про її красу спокійно, почуваючи себе в безпеці від будь-якої спокуси.

— Атож, це вона. Ти розгадав її, Маріано. Вона як викапана… О, це була знаменита жінка!

Реновалес аж ніби образився.

— Не тільки була, а й є, — мовив він майже сердито.

Котонер не вмів сперечатися зі своїм кумиром і поквапно докинув:

— Графиня справді жінка чудова, на диво гарненька й витончена. Кажуть, ніби вона ще й має якісь таланти і нездатна мучити чоловіків, що в неї закохуються. Ох і натішилася ця дама в своєму житті!..

Реновалес знов розсердився, ніби слова друга зачепили його за живе.

— Ну-ну! Усе це брехня й обмова, — похмуро заперечив він. — Вигадки світських хлюстів, що спіймали облизня й поширюють про неї всякі плітки.

Котонер не став наполягати. Власне, він нічого не знає, лиш переказує то, що чув. Вельможні дами, в яких він обідає, весь час перемивають кісточки графині де Альберка… але, може, то тільки жіночі пересуди… Запала мовчанка, і Реновалес, мабуть, щоб змінити тему розмови, повернувся до Сольдевільї.

— Цікаво, коли ж ти малюєш? Завжди бачу тебе тут у робочі години.

Кажучи це, він лукаво посміхнувся, а юнак почервонів і став виправдовуватись. Він працює багато, але щодня, йдучи до своєї студії, відчуває потребу заглянути дорогою до вчителя.

Ця звичка виробилася в нього ще відтоді, як він був початківцем, за тих найщасливіших у його житті часів, коли він навчався і працював поруч із великим художником в іншій студії, не такій розкішній, як ця.

— Ну, а Міліту ти вже сьогодні бачив? — провадив Реновалес з добродушною, проте не позбавленою лукавства посмішкою. — Не перепало тобі від неї за цю нову краватку, що так і вбирає очі?

Сольдевілья й собі всміхнувся. Він трохи посидів у їдальні з доньєю Хосефіною та Мілітою, і дівчина підсміювалася з нього, як завжди. Але незлобливо; маестро ж бо знає, вони з Мілітою ставляться одне до одного як брат і сестра.