Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 2

Маестро попрямував до зали Веласкеса. Там працював його друг Теклі, і Реновалес прийшов сьогодні до музею з єдиною метою: подивитися на копію з «Фрейлін»*, що її малював угорський художник.

Коли вчора Реновалесові доповіли про візит цього чужоземця, художник довго сидів у своїй розкішній студії, роздивляючись прізвище на візитній картці та гадаючи, хто б це міг бути. Теклі?.. Нарешті згадав. Двадцять років тому, коли він жив у Римі, серед його друзів був і цей добродушний угорець, який щиро захоплювався генієм Реновалеса, а сам надолужував брак хисту мовчазною впертістю і старанністю. Він трудився, як віл.

Реновалес із радістю побачив ці блакитні очиці під ріденькими пухнастими віями та широке, як лопата, випнуте підборіддя, що робило Теклі схожим на якогось із австро-угорських монархів. Зігнувшись і аж смикаючись від хвилювання, довготелесий гість простяг перед собою кощаві руки, схожі на щупальця восьминога, і вигукнув по-італійському:

— Oh maestro! Сaro maestro![1]

Він пішов у професори, як і всі художники, котрі не відчувають себе здатними досягти вершин і воліють залишатися серед загалу. Реновалес побачив перед собою офіційного живописця в бездоганному, без єдиної порошинки, темному костюмі; той тримався з гідністю і раз у раз поглядав на свої блискучі чоботи, які, здавалося, віддзеркалювали всю студію. Блищала також медаль якогось таємничого походження на лацкані його піджака. Лише фетровий капелюх, якого Теклі тримав у руці, білий капелюх кольору тістечка безе, не зовсім пасував до його офіційного статечного вигляду. Реновалес із щирою радістю схопив гостя за руки. Незабутній Теклі! Як радий він його бачити! Щасливі то були часи в Римі!.. І, посміхаючись із добродушною поблажливістю, вислухав розповідь угорця про його успіхи. Тепер той — професор у Будапешті. Рік у рік відкладав гроші, щоб поїхати попрактикуватися в якомусь із найбільших європейських музеїв. І ось нарешті він у Іспанії. Здійснилася його давня мрія.

— О Веласкес! Quel maestrone, caro Mariano![2] — вигукнув угорець, закинувши назад голову та закотивши очі. Він так сластолюбно ворушив своїм випнутим, зарослим рудою щетиною підборіддям, неначе попивав із келиха токай — цей чудовий трунок своєї країни.

В Мадриді він уже місяць і щоранку працює в музеї. Майже закінчує копію «Фрейлін». Він би вже давно навідав свого caro Mariano, але вирішив з’явитися тільки тоді, коли зможе показати йому цей свій витвір. Чи не прийшов би маестро якось уранці до нього в Прадо? Заради їхньої давньої дружби?.. Реновалес хотів був відмовитись. Чого це він має гаяти час на огляд якоїсь копії?.. Але очиці угорця дивилися на нього так благально, він так вихваляв Реновалесів геній, розписуючи грандіозний успіх його картини «Людина в морі» на останній виставці в Будапешті, що маестро не зміг відмовити і пообіцяв прийти до музею.

Одного ранку, через кілька днів після тієї розмови, вельможа, з якого Реновалес писав портрет, повідомив, що сьогодні прийти не зможе, і художник згадав про дану Теклі обіцянку. Він пішов до Прадо і щойно ступив у зали музею, як відчув гострий сум і здався сам собі малим хлопчиком — так завжди буває з людиною, коли вона повертається в світ, у якому проминула її юність.

Опинившись у залі Веласкеса, Реновалес аж затремтів від побожного захвату. Перед ним були творіння справжнього митця, Художника з великої літери. Усі Реновалесові теорії про непотрібність мертвого мистецтва залишились за дверима цієї зали. Ним знову заволоділи чари Веласкесових картин, яких він не бачив уже кілька років — чари свіжі, могутні і нездоланні. Відчуваючи, як у ньому заворушилося давно приспане сумління, митець довго стояв як укопаний, дивлячись то на одне полотно, то на інше; йому хотілося воднораз охопити поглядом усі картини безсмертного майстра, а тим часом навколо вже зашепотілися голоси цікавих:

— Реновалес!.. Сюди прийшов Реновалес!

Від входу ця новина розійшлася по всьому музею і прилетіла до зали Веласкеса відразу за самим Реновалесом. Люди переставали дивитися на картини і звертали цікаві погляди на цього загадкового велетня, який, здавалося, не помічав, що опинився в центрі загальної уваги. Дами, переходячи від полотна до полотна, стежили краєчком ока за славетним митцем, чий портрет бачили безліч разів. Він здався їм не таким гарним, «ординарнішим» ніж на газетних фотографіях. Невже й справді цей здоровило має такий талант і так гарно малює жінок? Кілька юнаків підійшли до Реновалеса зовсім близько, вдаючи, ніби зацікавилися картинами, перед якими стояв маестро. Вони пильно розглядали уславленого художника, підмічаючи найдрібніші деталі. Їх підштовхувала пристрасть до наслідування, притаманна всім початківцям. Один вирішив скопіювати Реновалесову манеру пов’язувати краватку і відростити такі самі патли, в ілюзорній надії розбудити цим у собі хист до живопису. Інші проклинали подумки свою молодість, через яку не вдасться викохати таку бороду, як у знаменитого маестро — кошлату й сиву.

Художник, незвичайно сприйнятливий до лестощів та хвали, не забарився відчути, як згущується навколо нього атмосфера цікавості. Юні копіювальники ще нижче посхилялися над мольбертами; мружачи від перенапруги очі та роздимаючи ніздрі, вони невпевнено водили пензлем по полотну; знаючи, що він стоїть десь за спиною, початківці здригалися на кожне поскрипування паркету, боялися й водночас мріяли, щоб маестро поблажливо ковзнув поглядом через їхні плечі. Митець не без гордощів здогадувався, які слова зараз у всіх на устах, про що перемовляються очима люди, неуважно втуплюючись у полотна й вичікуючи миті, коли можна буде глянути на нього.

— Це Реновалес… Художник Реновалес…

Якийсь час маестро дивився на найстаршого з копіювальників — майже сліпого діда в окулярах із товстими увігнутими скельцями, що надавали йому вигляду морського страховища. Руки його тремтіли від старечої немочі. Реновалес знав цього чоловіка вже двадцять п’ять років, ще відтоді, як практикувався в музеї; той і тоді сидів на цьому самому місці, як і тепер, змальовуючи «П’яниць». Навіть якби старий зовсім осліп або картина кудись пропала, він би зміг відтворити її по пам’яті. У ті часи вони не раз розмовляли, але бідолаха й гадки не мав, що Реновалес, про якого стільки говорять, — це той самий хлопчисько, який не раз просив його позичити пензель і спогад про якого ледь жеврів у його притупленій одвічного копіювання пам’яті. Реновалес подумав про доброго товстуна Вакха та його буйних шанувальників, що ось уже півстоліття годують родину копіювальника, і перед очима художника постало все сімейство, утримуване тремтячою рукою дідугана: його стара подруга, одружені сини та дочки, малі онуки.

Хтось прошепотів на вухо копіювальникові новину, яка схвилювала весь музей, але той, на мить одірвавши пригаслий погляд від мольберта, тільки презирливо знизав плечима.

Отже, сюди прийшов Реновалес, сам славетний Реновалес! Ану ж подивимося, що то за цяця!..

Маестро побачив, як у нього втупилися потворні, мов у викинутої на берег морської риби, очі й помітив, що вони глузливо поблискують за товстими скельцями окулярів. «Дурисвіт!» — подумав старий. Він уже чув балачки про нову студію, схожу на розкішний палац, яку Реновалес вибудував собі за бульваром Ретіро. Бач як розжився коштом інших художників, таких як оце я, хто, не маючи протекції, так і не зміг вибитися нагору! Лупить за кожну картину тисячі дуро, а Веласкес у свій час заробляв лише три песети на день, та й Гойя писав портрети за кілька унцій. А всьому причиною нахабство безсоромних молодиків і тупість йолопів, які вірять газетам, що крикливо вихваляють «модернізм». Справжнє велике мистецтво тільки тут. Іронічні вогники в очах старого згасли, і, ще раз презирливо знизавши плечима, він повернувся до своєї тисячної копії «П’яниць»*.