Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Ібаньєс Бласко - Маха гола Маха гола

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 19


19
Изменить размер шрифта:

Вечорами до нього в студію приходило кілька друзів, серед них і славнозвісний Котонер, який переніс свою резиденцію до Мадрида. Сидячи в сутінках, що вливалися знадвору крізь величезне вітражне вікно, вони нерідко почували схильність до дружньої відвертості, і в таких випадках Реновалес завжди виголошував одне й те саме:

— Хлопцем я погулював, як і всі; але відколи одружився, не знав іншої жінки, крім Хосефіни. Кажу це з гордістю.

Він випростувався на весь велетенський зріст і куйовдив та пригладжував бороду, пишаючись своєю подружньою вірністю, як інші пишаються успіхами в коханні.

Коли при ньому розмовляли про вродливих жінок або милувалися портретами якихось чужоземних красунь, маестро в захваті вигукував;

— Дуже гарна!.. От би намалювати її!

Його захоплення красою не виходило за рамки мистецтва. Для нього існує лише одна жінка: його дружина. Усі інші — тільки натурниці.

Він, у чиїй уяві буяли пишні оргії плоті, він, який поклонявся наготі з почуттям майже побожного захвату, беріг свою чоловічу любов для законної дружини, щодень недужішої й сумнішої, і з нетерплячістю закоханого очікував, коли випаде хоч короткий затишок між безперервними грозами, коли крізь чорні хмари блисне промінчик сонця.

Лікарі визнавали, що неспроможні вилікувати нервовий розлад, який руйнував організм Хосефіни, але сподівались на кризу і радили чоловікові бути з дружиною якомога ніжнішим. Після цих порад Реновалес ставився до дружини ще з більшою добротою й лагідністю. Лікарі пов’язували захворювання Хосефіни з пологами та годівлею дитини, які, мовляв, похитнули її слабке здоров’я; крім того, вони підозрювали, що існує ще якась невідома причина, яка утримує хвору в стані постійного збудження.

Палко прагнучи поновити домашній мир, Реновалес пильно спостерігав за дружиною і незабаром здогадався про справжню причину її недуги.

Міліта підростала. Їй уже минуло чотирнадцять — майже жінка. Вона носила довгі сукні і приваблювала погляди чоловіків своєю здоровою квітучою красою.

— Скоро її в нас украдуть, — якось мовив, сміючись, маестро.

І він почав снувати здогади, хто ж буде їхнім зятем. А Хосефіна заплющилась і сказала з гірким сумом і глибокою переконаністю:

— Нехай за кого хоче виходить… тільки не за художника. Краще я своїми руками поховаю її, ніж віддам за художника…

І тоді Реновалес збагнув, від якої хвороби страждав його дружина. То були ревнощі — ревнощі шалені, нестямні, невиліковні; а ще сум від усвідомлення, що вона тепер недужа й негарна.

Хосефіна була певна в чоловікові, знала, що він зберігав їй вірність і навіть цим похваляється. Але художник у розмовах при ній ніколи не приховував, як палко він захоплюється красою, з яким побожним захватом поклоняється формі. Та навіть якби він мовчав, Хосефіна легко прочитала б його думки; вона завжди помічала в ньому цей шал, який нуртував у душі Маріано ще в юності і з роками тільки посилювався. Коли Хосефіна дивилась на прекрасні статуї голих жінок, що прикрашали студії, коли гортала альбоми або перекладала ескізи, де поміж темними гравюрами божественним сяйвом світилася нагота, вона подумки порівнювала все це зі своїм висмоктаним хворобою тілом.

Яким захватом сяяли Реновалесові очі, коли споглядали гармонійно витончені руки; гладенькі і тверді, мов алебастрові чаші, перса; сластолюбно опуклі стегна; лебедині шиї; величаво стрункі ноги! І ці ж таки очі дивилися вночі на її худі боки з випнутими крізь шкіру ребрами; на її геральдичні знаки жіночності, колись пругкі й спокусливі, а тепер обвислі, мов ганчірки; на її руки, вкриті нездоровими жовтими плямами; на її тонкі й висхлі, схожі на кінцівки скелета ноги з пухлинами колінних чашечок посередині. Яка ж вона жалюгідна!.. Цей чоловік не може кохати її. Він зберігає їй вірність тільки з жалості, а може, просто за звичкою, з несвідомої добропорядності. Ніколи вона не повірила б, що чоловік кохає її. З іншим така ілюзія ще була б можлива. Але Реновалес — митець: удень він поклоняється красі, а вночі йому доводиться бачити потворне й виснажене тіло дружини.

Хосефіну постійно мучили ревнощі — вони отруювали їй думки, вкорочували життя; ревнощі невтішні і безнадійні, бо йшлося не про якусь конкретну суперницю, а про всіх вродливих жінок.

Знаючи, що дуже негарна, вона відчувала невимовний сум, невситиму заздрість до всіх; бажала вмерти, але перед тим хотіла б знищити цілий світ, потягти його за собою в могилу.

Щирі прояви чоловікової ніжності дратували Хосефіну, навіть ображали. Може він і справді вірить, що кохає її, може, й прагне з нею порозумітися, але ж вона читає його думки і бачить там суперницю, з якою не може змагатися, яка побиває її своєю красою. І з цього становища нема виходу. Вона поєднана з чоловіком, який, допоки житиме, сповідуватиме релігію краси і ніколи її не зречеться. Гай-гай! Як згадувала вона тепер ті дні, коли захищала від чоловіка своє весняне тіло, коли опиналась його бажанню намалювати її голою! Якби ж повернулись до неї краса і юність, безсоромно позривала б із себе весь одяг, стала б посеред студії, зухвала, немов вакханка, і закричала б:

— Малюй мене, втішайся моєю наготою і завжди, коли думаєш про свою одвічну коханку, про ту, яку називаєш Красою, уявляй її з моїм обличчям, наділяй її моїм тілом!

Який це жах, яке нещастя — жити з художником! Ніколи вона не віддасть своєї дочки за живописця: краще поховає її власними руками. Той, хто носить у собі демона довершеної форми, зміг би жити спокійно й щасливо тільки з подругою, яка лишалася б вічно юною, вічно прекрасною.

Чоловікова вірність доводила Хосефіну до розпачу. Цей доброчесний митець постійно думає про голих красунь, уявляє собі картини, які не наважується малювати лише тому, що боїться її. З проникливістю хворої вона, здавалося, читала ці жадання на чоловіковому чолі. Їй би легше було, якби знала напевно, що він її зраджує: краще бачила б його, закоханого в іншу жінку, ошалілого від чуттєвої пристрасті. З такої мандрівки за межі шлюбу чоловік ще міг би вернутися — стомлений і присмирнілий, благаючи в неї прощення, але зі своїх вічних мандрів у прекрасне він не повернеться ніколи.

Здогадавшися, чого сумує дружина, Реновалес став ще лагідніший до неї, докладав усіх зусиль, щоб вилікувати її від моральної недуги. Уникав говорити при ній про свої мистецькі вподобання; знаходив жахливі вади в красунь, які замовляли йому портрет; вихваляв духовну красу Хосефіни; малював дружину, вправно й непомітно додаючи краси її рисам.

Вона всміхалася з тією поблажливістю, з якою жінка завжди сприймає найнеймовірнішу і найзухвалішу брехню, коли ця брехня їй лестить.

— Це ти, — казав дружині Реновалес. — Твоє обличчя, твоя грація, твоє благородство. Здається, навіть я намалював тебе не такою гарною, яка ти насправді.

Хосефіна всміхалася, але зненацька погляд її немов застигав, губи стискалися, а на обличчя набігала похмура тінь.

Вона пильно дивилася художникові в очі, ніби читала його думки.

Усе брехня. Чоловік їй лестить, гадає, що любить її, але вірним дружині лишається тільки його тіло. А всі його помисли — з одвічною коханою, з її непереможною суперницею.

Змучена цією духовною зрадою чоловіка, лютуючи від свого безсилля, Хосефіна раз у раз збуджувалась до краю, і знову, й знову в домі маестро вдаряла гроза — проливалися дощі сліз, лунав грім образ і докорів.

Досягши слави й багатства, про які мріяв стільки років, маестро Реновалес не знайшов сподіваного щастя. Його життя було справжнім пеклом.

IV

Коли славетний художник повернувся додому після сніданку з угорцем, була вже третя година дня.

Перш ніж піти до студії, він заглянув у їдальню і побачив там двох жінок у капелюшках з опущеними вуалями, які наготувалися вийти з дому. Одна з них, не менша зростом, ніж художник, кинулась йому на шию:

— Тату, татуню, ми чекали на тебе майже до другої! Ну як тобі снідалось?..

І кілька разів лунко цмокнула батька, потершись рум’яними щічками об сиву бороду.