Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 4

— Ну як тобі здалося? Здорово я себе показав?

Як друг молодості, Гарабато володів привілеєм звертатися до хазяїна на „ти“. Розмовляти з маестро інакше слуга просто не міг, але своє „ти“ він завжди вимовляв з дуже поважним виразом і глибокою шанобливістю. З Такою самою товариською простотою колись ставилися до мандрівних рицарів їхні вірні зброєносці.

По потилиці — тореро, а в усьому іншому Гарабато мав у собі щось від кравця й камердинера. У лацканах його костюма з англійського сукна, хазяїнового подарунка, стриміло безліч усяких шпильок, а в рукаві — кілька голок із просиленою ниткою. Його сухі темні руки виконували всяку дрібну роботу з чисто жіночою вправністю.

Виклавши на ліжко все необхідне для одягання маестро, Гарабато перевірив, чи, бува, чогось не бракує. Потім став посеред кімнати і, не дивлячись на Гальярдо, ніби говорив сам до себе, хрипким голосом повідомив:

— Друга година!

Гальярдо рвучко підвів голову, наче тільки тепер помітив слугу. Засунув листа до кишені і знехотя рушив у глиб кімнати. Здавалося, він хоче відтягти момент одягання.

— Усе готово?

Та зненацька його бліде обличчя спалахнуло шаленим гнівом. Очі широко розкрилися, ніби побачили щось жахливе.

— Який костюм ти мені приніс?

Гарабато показав рукою на ліжко, але сказати нічого не встиг, бо маестро вже поливав його лютою лайкою.

— А хай йому чорт! Ти що, нічого не тямиш у нашому Ділі? Може, на косовицю мене виряджаєш?.. Корида в Мадриді, Міурині бики, а ти подаєш червоний костюм, такий самий, який був на нещасному Ману елеві Еспартеро!.. Чи ж ти мені ворог, безсоромна пико? Чи бажаєш моєї смерті, мерзотнику?..

Яскраво уявивши, до якого непоправного лиха могла призвести ця необачність, Гальярдо розлютився вкрай. Таж це однаково, що самому собі наврочити! Вийти на мадридську арену в червоному костюмі після того, що сталося!.. У зіницях Гальярдо палахкотів вогонь, ніби він щойно дістав підступний удар у спину; очі йому налилися кров’ю і, здавалося, матадор ось-ось кинеться на бідолашного Гарабато й почне молотити слугу своїми здоровенними кулачиськами.

Несміливий стук у двері урвав цю прикру сцену.

— Заходьте.

Увійшов юнак у світлому костюмі й червоній краватці; у руці в нього був кордовський фетровий капелюх, на пальцях блищали персні з великими діамантами. Гальярдо впізнав гостя відразу; він легко запам’ятовував обличчя — як людина, постійно оточена натовпом.

Матадор миттю притлумив свій гнів і привітно всміхнувся, так наче страшенно зрадів несподіваному візиту. Це був друг із Більбао, палкий любитель кориди і шанувальник Гальярдо. Оце й усе, що тореро міг пригадати. Але як його ім’я? Стільки тих знайомих та друзів! Як же все-таки його звуть?.. Проте Гальярдо знав напевне, що має казати гостеві „ти“, бо вони з ним давні друзі.

— Сідай… Яка приємна несподіванка! Коли ти приїхав? Як родина — усе гаразд?

Шанувальник опустився в крісло, охоплений тим блаженством, яке відчуває релігійна людина, опинившись у святилищі свого божества. Він був сповнений рішучості не виходити звідси до останньої миті; з насолодою слухав, як маестро каже йому „ти“, і сам через кожні два слова називав матадора Хуаном, щоб і меблі, і стіни, і всі, хто проходитиме коридором, дізналися, який він друг славетному чоловікові. Приїхав із Більбао сьогодні вранці і завтра повертається додому. Невеличка подорож, тільки щоб побачити Гальярдо. Читав про його успіхи: він добре розпочинає сезон. Сьогодні пополудні буде чудова розвага. Вранці ходив поглянути, як заганяють у корралі цирку биків, і накинув оком на одного бурого — ото буде втіха помилуватися, що він витворятиме, коли за нього візьметься Гальярдо…

Але маестро нараз урвав пророкування любителя.

— Пробач, я на хвилиночку, зараз вернуся.

Він вийшов з кімнати і попрямував до дверцят без номера у самому кінці коридору.

— Який костюм діставати? — гукнув йому навздогін Гарабато. Він намагався говорити покірливо, і від цих зусиль голос його ста» ще хрипкішим.

— Зелений, тютюнового кольору, синій… який хочеш.

І Гальярдо зник за дверцятами, а слуга, знаючи, що хазяїн його не бачить, посміхнувся із мстивим лукавством. Він добре знав, що означав ця раптова втеча перед одяганням. «Страх сечу гонить», — як кажуть люди їхнього ремесла. І в посмішці слуги блиснула втіха, ніби йому приємно було зайвий раз переконатися, що й великі майстри тавромахії, славетні і відважні матадори, страждають від тієї самої, спричиненої хвилюванням пекучої потреби, що колись мучила і його перед виходом на арену в якомусь глухому селі.

Гальярдо не було досить довго, а коли нарешті він повернувся в кімнату, тепер готовий убратися в бойовий костюм тореро, то побачив у себе нового гостя, доктора Руїса. Цей лікар ось уже тридцять років підписував медичні акти про нещасні випадки на кориді і лікував усіх тореро, поранених на мадридській арені.

Гальярдо щиро любив доктора Руїса, вважаючи його найпершим ученим світу, хоча й дозволяв собі по-дружньому кепкувати з його добродушної вдачі та недбалості, з якою той ставився до свого зовнішнього вигляду. Захоплення Гальярдо було захопленням простолюдина, який вважає, що вчені неодмінно мусять вирізнятися з-поміж інших смертних своєю незугарністю та дивацтвами.

Доктор Руїс був низенький чоловічок із круглим черевцем, широким обличчям, трохи приплюснутим носом і широкою бородою, від вуха до вуха, — сивою, з брудно-жовтим відтінком. Усе це надавало йому деякої схожості із Сократом*. Коли він стояв, його чималий живіт обвисав під просторим жилетом і колихався за кожним словом; коли сідав, живіт підіймався вище запалих грудей. Костюм на лікареві одразу ставав засмальцьованим і старим, не встигне він його й поносити, і завжди метлявся, ніби знятий з чужого плеча, на цьому недоладному тілі, опасистому і водночас такому рухливому.

— Він святий, — казав Гальярдо. — І мудрець… Доктор Руїс — чоловік добрий, як хліб, дивак, що ніколи не матиме за душею й песети… Усе, що мав, роздав, а бере лише стільки, скільки йому захочуть дати.

Дві великі пристрасті осявали життя доктора Руїса: революція і бій биків. Революцію він уявляв як щось таємниче і грандіозне, як бурю, що прогримить над Європою і не залишить каменя на камені від старого світу. Лікар сам до пуття не знав, які в нього політичні переконання і вважав себе водночас і республіканцем, і анархістом. Він ніколи не завдавав собі клопоту чітко сформулювати свої погляди і висловлювався ясно тільки в нищівних випадах проти тогочасного суспільного ладу. Тореро любили його, як рідного батька; усіх їх він називав на «ти», і щойно надходила телеграма з того чи того кінця Півострова, добрий лікар негайно сідав на поїзд і вирушав рятувати когось із своїх «хлопчиків», пораненого бичачим рогом, зовсім не думаючи про винагороду.

Він не бачив Гальярдо дуже давно і радісно обняв його, притулившись м’яким черевом до могутнього, наче вилитого з бронзи тіла. Оле, хоробрі хлоп’ята!

Лікар сказав, що в матадора просто чудовий вигляд.

— А як справи з республікою, докторе? Чи скоро вона настане? — спитав Гальярдо з лукавою андалузькою посмішкою. — Насйональ[11] запевняв, ніби старий лад не сьогодні-завтра впаде.

— А тобі хіба не однаково, лобуряко? Дай спокій бідолашному Насйоналеві. Хай думав не про республіку, а про те, як краще вгороджувати бикам бандерильї. А тобі слід цікавитись лише коридою — щоб і далі убивав биків, як сам господь бог… Гарна мав бути сьогодні забава! Мені казано, що бики…

Але тут лікаря перебив другий гість. Адже він бачив, як заганяли биків у корралі, і тепер прагнув поділитися враженнями, розповісти про бурого, на якого відразу «накинув оком», — о, той бик напевне себе покаже! Двоє чоловіків, які досі лише привітались, а потім довго просиділи вдвох у кімнаті мовчки, чекаючи повернення господаря, тепер заговорили між собою, і Гальярдо подумав, що треба б їх познайомити. Але як же звати оцього друга, з яким він на «ти»?.. Гальярдо пошкріб потилицю, наморщивши чоло й напружено міркуючи, але вагався недовго.