Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 33

Плюмітас вільно мандрував із провінції в провінцію, як людина, що чудово знає місцевість, і поміщики, — як у Севільї, так і в Кордові, — сплачували йому данину. Траплялося, тижнями про розбійника не було ні чутки, ні вістки, і раптом він з’являвся в якийсь маєток або, зневажаючи небезпеку, заїздив у село.

У клубі Сорока п’ятьох про славетного розбійника мали найточніші відомості, наче він був матадором.

— Позавчора Плюмітас навідувався до мого маєтку, — розповідав багатий землевласник. — Поснідав, узяв в управителя тридцять дуро й поїхав собі.

Поміщики терпіли ці побори, не ремствуючи, і розповідали про відвідини розбійника тільки найближчим друзям. Видати Плюмітаса означало встряти у великий клопіт і наразити себе на небезпеку. Навіщо?.. Жандарми безсилі проти розбійника, і він зможе помститися тому, хто його викаже, як захоче, адже маєтки та ферми не мають проти нього ніякого захисту.

Маркіз анітрохи не обурювався, коли мова заходила про Плюмітаса та його подвиги. Він поблажливо всміхався, ніби йшлося про якесь стихійне лихо.

— Це чесні хлопці, просто з кожним сталася якась біда, і він змушений податися в чисте поле. Мій батько (царство йому небесне) знав славетного Хосе Марію і двічі запрошував його на сніданок. Та й сам я зустрічав не одного з таких грабіжників — щоправда, менш відомих. Вони достоту як ті бики — некорисливі і прості душі. Не зачіпай їх, то й вони тебе не зачеплять, а що суворіше їх карають, то більше вони розплоджуються.

Маркіз наказав, щоб на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах, розкиданих по його неозорих пасовищах, Плюмітасу давали все, чого він попросить. Розбійник, як і всі селяни, звик ставитися з пошаною до великодушних, добрих поміщиків, і пастухи та управителі маєтків розповідають, що він усіляко вихваляє свого добродійника і погрожує вбити кожного, хто посміє образити «сеньйора маркіза». Бідолаха! Чи варто сердити його і накликати на себе помсту, відмовляючи йому в якійсь дрібничці, коли він з’являється на ферму стомлений і голодний?

Скотовласник, який сам-один їздив верхи по луках, де випасались його бики, мабуть, не раз зустрічався з Плюмітасом, сам про те не здогадуючись. Серед пустельної рівнини, без жодного села на обрії, йому часто траплялися обшарпані верхівці, і кожен піднімав руку до засмальцьованого капелюха й шанобливо, але не втрачаючи гідності, казав:

— Нехай вам бог помага, сеньйоре маркіз.

Розповідаючи про Плюмітаса, багатий скотовласник іноді пильно дивився на Гальярдо, який із шалом недосвідченого новачка обурювався бездіяльністю влади, неспроможної оборонити чесних землевласників від зазіхань грабіжника.

— Скоро він загляне і до тебе в Рінконаду, хлопче, — казав маркіз повагом, як це властиво природженим андалузцям.

— Нехай заглядає до чорта в зуби… Й його не кликав у гості, сеньйоре маркіз. Неподобство! І за що ми платимо державі податки!..

Гальярдо не мав ніякого бажання, щоб його перестрів Плюмітас у чистому полі, десь поблизу Рінконади.

На арені, б’ючись із биком, матадор ніколи не думав про небезпеку і не боявся смерті; але його брав страх на думку, що він може опинитися віч-на-віч із бандитом, який убиває людей.

Родина його жила в маєтку. Сеньйора Ангустіас, яка все життя промучилася в жалюгідній халупі у міських нетрищах, чудово почувала себе на природі. Кармен також любила сільське життя. Жінка хазяйновита, вона прагнула сама наглядати за польовими роботами; її тішило почувати себе господинею таких володінь. Та й малим племінникам, лимаревим дітям, що жили з Кармен, скрашуючи їй гіркоту безплідності, було корисне сільське повітря.

Вирядивши родину в маєток, Гальярдо пообіцяв, що скоро з’явиться туди й сам, але під різними приводами відкладав свій приїзд. Жив у місті, вдвох із Гарабато, Таке парубоцьке життя подобалось матадорові, бо давало йому повну волю у взаєминах із доньєю Соль.

Гальярдо вважав цей період найщасливішим у своєму житті. Іноді він навіть забував про існування Рінконади та її мешканців.

Верхи на баских конях, у тих самих костюмах, у яких колись познайомились, виїздили на прогулянку Гальярдо та донья Соль — коли самі, а коли в товаристві дона Хосе, котрий своєю присутністю трохи пом’якшував невдоволення людей, що осуджували цей відвертий зв’язок. Вони вирушали на луки, які починалися відразу за Севільєю, і дражнили телят у маркізових чередах. Донья Соль любила небезпеку — і нетямилася від радості, коли, відчувши гостряк гаррочі, молодий бичок не втікав, а обертався й кидався на неї, і Гальярдо мусив виручати її.

Іноді вони вирушали на станцію Емпальме дивитися, як вантажать биків для цирків, що влаштовували наприкінці зими додаткові кориди.

Донья Соль з цікавістю роздивлялася те місце, звідки відправляли биків у всі кінці Іспанії. Понад самою залізницею тяглися великі загони, а в них стояли десятки сірих дерев’яних ящиків на колесах, із двома підйомними дверима.

Коли починався літній сезон, ці ящики вирушали в мандри по всьому Півострову, розвозячи бойових биків на далекі арени, а потім повертались упорожні, щоб прийняти в себе нових.

Підступом І хитрощами люди легко дурили могутніх тварин, що звикли вільно гуляти по зелених луках, і вантажили їх у вагони, як звичайний товар. Бики бігли сюди широкою закуреною дорогою між двома загорожами з колючого дроту. Їх приганяли з далеких пасовищ, і коли череда підходила до станції Емпальме, погоничі пускали її в нестримний чвал, бо розпалених стрімким бігом тварин одурити легше.

Попереду мчали на конях пастухи з наставленими піками, а за ними — старі досвідчені ватажки з величезними рогами на могутніх головах. За ватажками бігли приречені на смерть бойові бики, «добре прикриті», тобто оточені смирними биками, що не давали їм збитися з дороги, а також дужими загонщиками, які мчали з пращами в руці, готові влучити каменем непослуха по рогах тільки-но той відіб’ється від табуна.

Доїхавши до загонів, передні вершники підострожували коней і перед самими ворітьми звертали вбік, а огорнута хмарою куряви череда з тупотінням, форканням, передзвоном бубонців бурхливим потоком вливалась у ворота, які миттю зачинялися за останньою твариною. Люди, що сиділи верхи на мурах і стояли на галереях, вимахували капелюхами і підганяли биків криками. Перший загін тварини пробігали так, ніби мчали десь у степу, ще не розуміючи, що вони в неволі. Досвідчені ватажки, скоряючись пастухам і чудово знаючи свої обов’язки, відразу за ворітьми звертали вбік і спокійно пропускали вперед лавину биків, яка котилася позаду, бризкаючи на них гарячою слиною. Лише в другому загоні, побачивши перед собою мур, бики розгублено спинялися й повертали назад, але натикались на зачинені ворота.

Тоді починалося вантаження. Вимахуючи червоними плащами, підганяючи биків криками та гаррочами, їх по одному гнали вузьким проходом, у кінці якого стояв великий порожній контейнер з двома піднятими дверцятами. Це був ніби короткий тунель, за яким виднівся ще один широкий загін, де мирно скубли зелену траву ватажки, достоту як на далекому рідному пасовищі.

Бик обережно йшов уперед, ніби нюхом чув небезпеку. Він ніяк не зважувався поставити ногу на похилі дошки, які вели у клітку на колесах. Тварина відчувала, що в цьому тунелі таїться загроза, але іншого шляху не було. Ззаду бика безперервно штрикали гаррочами, попереду він бачив два ряди людей, що перехилялися обабіч через поручні галерей і свистіли та вимахували руками, підганяючи його вперед. З даху контейнера, де ховалися теслярі, готові щомиті опустити дверцята, звисав червоний клапоть, метляючись у прямокутнику світла на виході з темного ящика. Уколи списів, крики, червона шматина, що маяла в нього перед очима, ніби дражнила його, а надто видиво товаришів, які спокійно паслися потойбіч — усе це змушувало бика зважитись, і, вгинаючи дошки вагою свого тіла, він кидався вперед, щоб якомога швидше проскочити короткий тунель. Але тільки-но бик попадав у клітку, передні дверцята падали, і не встигав він обернутися, як зачинялися й задні. Пронизливо скрипіли залізні засуви, і в тісній темній пастці, де тварина могла тільки лежати, западала мертва тиша. Крізь невеличкий люк згори падали оберемки сіна, робітники штовхали в’язницю на колесах до станції, що була поблизу, а в проході відразу ж ставили іншу клітку, й обман повторювався доти, доки не повантажать усіх биків, відібраних для кориди.