Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 28

Протягом кількох наступних днів Гальярдо не чув нічого про донью Соль. Повіреного не було в місті — у товаристві кількох друзів із клубу Сорока п’ятьох він вирушив на полювання з собаками. Та якось увечері, вже на смерканні, дон Хосе розшукав свого матадора в одній із кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі кориди. Дві години тому він повернувся до Севільї і побачив удома записку від доньї Соль, у якій вона просила його негайно прийти до неї. Він оце щойно звідти.

— Ну, хлопче, та ти дикіший за вовка! — мовив повірений, витягуючи свого матадора з кав’ярні. — Сеньйора сподівалася, що ти навідаєшся до неї. Невідь-скільки вечорів просиділа вдома, чекаючи, коли ти з’явишся. Так не годиться. Ти був представлений доньї Соль, і після того, що сталося, повинен зробити їй візит і розпитати, як вона себе почуває.

Еспада сповільнив ходу й почухав потилицю.

— Бачите… — затинаючись, промурмотів він, — річ у тім… що мені ніяково. Хоч вірте, хоч ні, а таки ніяково. Ви знаєте, я не зовсім йолоп і з жінками язика не ковтаю. Умію погомоніти з дівчиною не гірше за когось іншого. Але з цією сеньйорою — ні. Вона страх яка вчена, і коли я бачу її, то здаюся собі дурним як чіп, і або не можу розтулити рота, або верзу щось не до ладу. Ні, доне Хобе… Не піду я до неї! Так буде ліпше!

Але повірений не став слухати тореро і повів його прямо до будинку доньї Соль, розповідаючи про свою недавню зустріч із дамою. Мабуть, вона трохи образилася, що Гальярдо забув про неї. Уся знать Севільї навідала її після того випадку в Табладі, а він — ні.

— Чи ти не знаєш, що тореро мусить ладнати з аристократами? Покажи, що ти людина вихована, а не якийсь там відлюдько, що виріс серед худоби. Така вельможна сеньйора — і вшановує тебе своєю увагою, чекає твого візиту… Навіть і не думай відмовлятися. Я піду з тобою.

— Ну, якщо з вами, то інша річ!..

І Гальярдо зітхнув з глибоким полегшенням, ніби скинув з пліч хтозна-який тягар.

Вони зайшли до будинку доньї Соль і опинилися в патіо в арабському стилі, — його барвисті аркади, оздоблені тонкими візерунками, нагадували підковоподібні арки Альгамбри*. Над великою чашею, у якій плавали золоті рибки, розсипався сріблястими бризками водограй, ніжно й монотонно дзюркочучи у вечірній тиші. У чотирьох галереях з ліпною стелею, відокремлених від патіо мармуровими колонадами, тореро побачив старовинні бюро, потемнілі картини, статуї святих із мертвотно блідими обличчями, масивні меблі, оббиті іржавим залізом і так густо поточені шашелем, наче в них стріляли зарядами шроту.

Слуга повів їх широкими мармуровими сходами, і тореро з подивом побачив надвівтарні барельєфи з майже стертими образами на позолоченому тлі; статуї тілистих святих дів, здавалося, витесані сокирою, пофарбовані в білий колір і колір тьмяного золота, — їх, мабуть, зняли з якихось стародавніх вівтарів; килими ніжних відтінків сухого листя, облямовані яблуками та квітами — на одних були зображені сцени розп’яття Христа, на інших — напівголі сеньйорити дражнили, наче биків на арені, якихось волохатих хлопців з рогами й ратицями.

— От що значить темнота! — вражено мовив тореро до свого повіреного. — Я думав, усе це годиться тільки для монастирів! А виходить, цим людям воно теж подобається!

Тільки-но вони зайшли, як нагорі спалахнули електричні лампочки, хоча на шибках вікон ще мерехтіли останні відблиски вечірньої заграви.

На Гальярдо чекали нові несподіванки. Він дуже пишався своїми важкими розкішними меблями, доставленими з Мадрида — оббиті яскравим шовком і прикрашені вигадливим різьбленням, вони, здавалося, кричали, як дорого вони коштують, — і тепер еспада геть розгубився, побачивши, що крісла в цьому домі легкі й ажурні — білі або зелені, столи та шафи — спрощених строгих ліній, стіни — пофарбовані в один колір, прикрашені тільки невеличкими картинами, які висіли на товстих шнурах, — усе напрочуд витончене й просте. Гальярдо було соромно і своєї розгубленості, і того, чим він пишався вдома як найвищим шиком. «От що значить темнота!» Він обережне сів у крісло, побоюючись, щоб воно не поламалося під його вагою.

Та коли з’явилася донья Соль, матадор одразу забув пре все. Такою він ще ніколи її не бачив — без мантильї і без капелюха, з непокритими золотими косами, що так пасували до її романтичного прізвища; Витончені білі руки виступали з широких шовкових рукавів японського кімоно, загорнутого навхрест на грудях; ніжна, уся відкрите шия полискувала світлим бурштином і мала внизу дві рисочки, що робило її схожою на шию Венери. Колі донья Соль ворушила пальцями, мерехтіли чарівним сяйвом різнобарвні камінці, вправлені у персні найхимернішої форми. На тонких зап’ястках подзеленькували золоті браслети, одні філігранної східної роботи із таємничими написами, інші — масивні, з підвісками у вигляді амулетів та екзотичних фігурок, привезені на пам’ять із далеких країв.

Донья Соль по-чоловічому закинула ногу на ногу і легенько погойдувала розшитим яскравими візерунками черевичком на високому позолоченому підборі, який тримався на кінчиках пальців, такий малесенький, що здавався іграшковим.

У Гальярдо шуміло у вухах, перед очима висів туман, і він бачив тільки її світлі очі — вони дивилися на нього щойно і водночас насмішкувато. Щоб приховати своє збентеження, він раз у раз усміхався, блискаючи зубами; на його обличчі ніби застиг вираз малого хлопчика, який хоче сподобатись.

— Пусте, сеньйоро… Щиро дякую. Нічого особливого я не зробив.

Так відповідав він, коли донья Соль стала дякувати йому за сміливий вчинок, що врятував їй життя.

Потроху Гальярдо заспокоювався. Дама та повірений заговорили про биків, і матадор одразу відчув себе впевненіші. Донья Соль кілька разів бачила його на арені і досить детально розповіла про те, що відбулося на тих коридах. Гальярдо відчув гордість на думку, що ця жінка бачила його подвиги і зберегла їх у пам’яті.

Вона відкрила лаковану коробочку, розмальовану чудернацькими квітами, і запропонувала чоловікам цигарки з позолоченим мундштуком, від яких струміли гострі й незвичні пахощі.

— Вони з опіумом. Дуже приємні.

І закурила, стежачи, як піднімається вгору дим. Її зелені очі на світлі ставали зовсім прозорими й мерехтіли, як розтоплене золото.

Тореро, звиклий до міцного гаванського тютюну, з цікавістю смоктав цигарочку. Чиста тобі солома: розвага для жінок. Але дивні пахощі, змішані з димом, помалу розвіяли його ніяковість.

Невідривно дивлячись на матадора, донья Соль стала розпитувати про його життя. Їй хотілося знати про лаштунки слави, про те, яких прикрощів завдає популярність, вона цікавилась, як жилося тореро, коли він ще не здобув прихильність публіки. І Гальярдо, перейнявшись несподіваною довірою, почав розповідати про своє бродяжницьке дитинство. Він знову й знову з гордістю підкреслював, що вийшов із простолюду, але в своїй розповіді пропускав ті подробиці свого життя, які здавалися йому ганебними.

— Як цікаво… Як оригінально, — повторювала прекрасна дама.

І погляд її, відірвавшись від тореро, линув кудись у простір, ніби вона хотіла розгледіти невидиме.

— Перший матадор світу! — вигукував дон Хосе в грубому захваті. — Повірте мені, доньє Соль: іншого такого сміливця ніде немає. А як він зносить удари рогів!..

Дон Хосе з такою гордістю розводився про могутнє здоров’я Гальярдо, наче це він спородив його. Потім заходився перелічувати рани, які дістав матадор, розповідаючи про них із такими подробицями, ніби бачив їх крізь одежу. Донья Соль слухала цю анатомічну лекцію, і в очах її світилося щире захоплення. Справжній герой — скромний, сором’язливий і простодушний, як усі сильні люди.

Повірений став прощатися. Вже за сьому вечора, на нього чекають удома. Але донья Соль підвелася і, всміхаючись, заявила, що нізащо його не відпустить. Ні, ні, вони повинні залишитись і пообідати з нею, вона запрошує їх як друзів. Сьогодні ввечері вона нікого не чекає. Маркіз із усією родиною поїхав у свій маєток.