Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 2

Потім розпитував про биків, з якими за кілька годин мав зустрітися на арені, бо всі ці друзі з’явилися в готель прямо з цирку, куди ходили дивитися, як відлучають і заганяють у корралі[7] тварин для кориди. Гальярдо виявляв також професійний інтерес до розмов, що точилися сьогодні в. кафе «Англійському», де збиралося багато любителів.

Це була перша корида весняного сезону, і шанувальники Гальярдо покладали на нього великі надії, згадуючи, скільки писали в газетах про його недавні тріумфи на інших аренах Іспанії. На цього тореро контракти так і сипалися. Починаючи від великодньої кориди в Севільї (якою, власне, відкривався сезон), Гальярдо не знав спочинку: мандрував від арени до арени, вбиваючи биків. А як наставали серпень і вересень, йому доводилося щоночі трястися в поїзді, і щодня — виступати. Його повіреного в Севільї закидали листами й телеграмами, і в того голова йшла обертом, бо він не знав, як задовольнити стільки замовлень на контракти — адже сезон не триватиме вічно.

Тільки вчора пополудні Гальярдо виступав на арені Сьюдад-Реаля і, навіть не встигши перевдягнутись, сів у поїзд, щоб наступного дня бути уже в Мадриді. Цілу ніч він майже не склепив очей і спав уривками, скорчившись на краєчку лави; пасажири посунулися, даючи змогу хоч трохи відпочити цьому чоловікові, який завтра важитиме життям.

Шанувальники захоплювалися витривалістю Гальярдо та відчайдушною сміливістю, з якою він кидався вперед, коли наставав момент заколоти бика.

— Ану, подивимось, як ти покажеш себе сьогодні, — вигукували вони з палкою вірою. — Любителі покладають на тебе великі надії. Ти маєш заткнути чимало пельок… Гляди, щоб виступив не гірше, ніж у Севільї.

Один за одним шанувальники прощалися і поспішали додому снідати. Кожен прагнув прийти на кориду якомога раніше. Незабаром Гальярдо лишився сам і вже хотів повернутись у свій номер, бо від нервового перенапруження не міг усидіти на місці. Але в цю мить у скляних дверях їдальні з’явився якийсь чоловік, що тримав за руки двох дітей. Не звертаючи уваги на окрики слуг, гість відшукав очима тореро, блаженно всміхнувся і рушив до нього, тягнучи малих за собою. Він не відривав погляду від свого божества і йшов, не помічаючи, куди ступає. Гальярдо впізнав його.

— Як вам ведеться, куме?

Вони обмінялися звичними розпитуваннями про здоров’я родичів, а тоді гість повернувся до хлопчаків і поважно сказав:

— Оце він і є перед вами. Ви ж бо стільки про нього розпитували… Такий самий, як на портретах.

Двоє малюків із побожним захватом дивилися на героя, якого щодня бачили на газетних та журнальних вирізках, що прикрашали стіни їхньої вбогої хати; вони милувались казковим богатирем, чиїми подвигами та багатством почали захоплюватись, тільки-но вибралися з колиски і стали щось розуміти.

— Хуанільйо, поцілуй руку хрещеному батькові.

Меншенький хлопчик припав до правиці тореро розпашілою мордочкою, яку заради цього візиту мати старанно вимила. Гальярдо неуважно погладив його по голівці. Скільки в нього тих хрещеників по всій Іспанії! Шанувальники просили його хрестити своїх дітей, гадаючи, що в такий спосіб забезпечують їхнє майбутнє. У міру того як зростала слава матадора, йому все частіше доводилось кумувати то на одних хрестинах, то на інших. Цей хрещеник нагадав Гальярдо про нелегкі часи, коли він лише починав як тореро, і тепер матадор відчув до батька цього малюка вдячність за те, що той повірив у його майбутню славу, коли майже ніхто в неї не вірив.

— Ну як вам живеться, куме? — спитав Гальярдо. — Просвіток якийсь є?

Шанувальник скривився. Сяк-так перебивається, працюючи маклером на ринку, на площі Себада: заробляє на шматок хліба — і то добре. Гальярдо співчутливо подивився на скромне вбрання бідняка, який причепурився по-святковому.

— Ви, мабуть, хочете подивитись кориду, еге ж, куме?.. Підніміться в мій номер, і нехай Гарабато дасть вам квиток. До побачення, славний хлопче!.. Ось нате, купіть собі що-небудь.

Хрещеник знову поцілував Гальярдо правицю, а лівою рукою матадор тим часом тицьнув дітям кілька дуро. Батько схопив своїх нащадків за руки й потяг до виходу, дякуючи та вибачаючись, проте з його плутаних слів годі було зрозуміти, що його дужче втішило: чи подарунок дітям, чи квиток на кориду, який мав йому дати матадорів слуга.

Гальярдо посидів ще трохи, бо не хотів знову здибатись у себе в номері з цим шанувальником та його дітьми. Потім глянув на годинник. Тільки перша! Скільки ще часу до кориди!..

Коли він вийшов з їдальні й попрямував до сходів, з комірчини швейцара вибігла жінка, запнута старою шаллю. Вона спинила тореро з рішучою фамільярністю, не зважаючи на сердиті окрики готельної обслуги.

— Хуанільйо!.. Хуане! Ти впізнаєш мене?.. Я Каракола, тітка Долорес, мати нещасного Лечугеро.

Гальярдо усміхнувся до старої: вона була чорна, маленька і зморшкувата, з відьомськими очима, що палали, немов жарини, балакуча і метушлива. Знаючи, чим закінчиться її торохтіння, тореро потягся рукою до жилетної кишені.

— Убогість, сину! Такі злидні, що й жити не хочеться!.. Почула я, що «ти сьогодні виступаєш та й кажу собі: „Піду побачуся з Хуанільйо, він не міг забути матері свого нещасного товариша…“ Ох, який же ти гарний, цигане! Недарма так упадають за тобою жінки, чортів сину… А я живу зовсім кепсько, хлопче. Навіть сорочки на тілі не маю. Зранку ще й ріски не було в роті, лише випила ковточок касальї. Мене тримають із жалості в домі Пепони, ми ж бо з нею землячки… з одного села. Заклад у неї дуже пристойний — по п’ять дуро беруть. Приходь до нас, тебе там зустрінуть із радістю. Я причісую дівчат та виконую всякі доручення сеньйорів… Ох, якби був живий мій нещасний синок! Ти пам’ятаєш Пепільйо?.. Пам’ятаєш той день, коли він загинув?

Гальярдо тицьнув у суху долоньку Караколи дуро і не знав, як спекатися цієї балакучої старої, чий голос уже затремтів од стримуваного плачу. Клятуща відьма! Перед самою коридою прийти нагадати йому про бідолашного Лечугеро, давнього товариша, якого бик штрикнув рогом у серце — і той помер прямо на його очах, на арені містечка Лебріха, коли вони виступали там удвох як новільєро![8] Стара віщунка лиха! Гальярдо відштовхнув жінку, але та з легковажністю пташки вже забула про своє горе і голосно та весело заходилася вихваляти хоробрих хлопців, мужніх тореро, які забирають у публіки гроші, а в жінок — серця.

— Ти гідний самої іспанської королеви, красунчику. Нехай сенья[9] Кармен пильнує… А то вхопить тебе якась дівчина та й не відпустить… Дав би ти мені квиточок на сьогодні, Хуанільйо! Ох і кортить побачити, як ти уб’єш бика, мій любчику!

Крики старої та її підлесливі вихваляння насмішили всю обслугу готелю і зламали сувору заборону, яка утримувала під дверима на вулиці юрмисько цікавих та волоцюг, що збіглись подивитися на тореро. Відтрутивши слуг, до вестибюля ринув цілий натовп жебраків, усяких нероб та продавців газет.

Малі шибеники з паками друкованого паперу під рукою зривали з голови кашкета і фамільярно вигукували:

— Оле Гальярдо! Слава героям!

Найсміливіші хапали його за руку, міцно потискували її і довго трясли, намагаючись якомога довше торкатися до великого національного героя, чиї портрети не раз бачили в газетах і журналах. Потім, прагнучи, щоб промені слави упали й на товаришів, умовляли їх галасливо й нецеремонно:

— Потисніть йому руку! Він не розсердиться. Ви ж бачите, який це чудовий хлопець!..

У своєму шанобливому захваті вони ладні були впасти перед матадором навколішки. Волоцюги з густою щетиною на обличчях, в обшарпаних, колись ошатних, костюмах поводилися інакше: вони човгали навколо свого божества розлізлими черевиками, скидали перед ним засмальцьовані капелюхи і, звертаючись до нього майже пошепки, називали його доном Хуаном, щоб відрізнити себе від охопленого бурхливим захватом непоштивого наброду. Нарікаючи на свою бідність, вони просили в Гальярдо подачку, а найзухваліші, — вдаючи з себе любителів, — квиток на кориду, з наміром відразу ж його продати.