Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 18

— Мені казали, ти знаєшся з поганими жінками.

— Брехня!.. Це було давно, коли я тебе не знав… Ох же й люди! Хай їм чорт! Хотів би я знати, яка тварюка приносить тобі ці плітки…

— Коли ж ми поберемося? — питала Кармен, щоб урвати лайку нареченого.

— Тільки-но буде готовий будинок — а як на мене, то хоч би й завтра! Та цей бовдур, мій шуряк, наче й не збирається його кінчати. А куди йому квапитись? Він же розуміє, де його вигода.

— Коли ми одружимося, Хуанільйо, я наведу лад, ось побачиш. Усе буде гаразд. І твоя мати мене полюбить.

Отак вони розмовляли вечір за вечором, чекаючи свого весілля, про яке гомоніла уся Севілья. Дядько й тітка Кармен говорили про це з сеньйорою Ангустіас при кожній зустрічі, але сам тореро майже не з’являвся в домі нареченої, ніби вхід туди було йому суворо заборонено. Наречені воліли дотримуватися стародавнього звичаю; бачитися біля заґратованого вікна.

Цими зимовими днями Гальярдо часто сідав на коня І їхав полювати на мисливських угіддях знайомих сеньйорів, що поблажливо називали його на «ти». Йому треба було постійно тренуватися, щоб не втратити до сезону корид сили й спритності — головних якостей тореадора.

Найвідданішим шанувальником Гальярдо був дон Хосе, сеньйор, який виконував обов’язки його повіреного. Він називав Хуана «мій матадор» і невтомно вихваляв його хист. Дон Хосе втручався в усі справи Гальярдо, вважаючи, що мав більше право давати йому поради, ніж родичі тореро. Жив він на ренту і тільки те й робив, що розмовляв про бій биків та про тореадорів. Він вважав, що, крім корид, на світі немає нічого цікавого, і поділяв усі народи на два табори: на обранців долі, які мають у своїх країнах арени для бою биків, і на безлику масу знедолених націй, що не знають ні сонця, ні радості, ні доброї мансанільї, і все ж таки вважають себе могутніми та щасливими, хоча ніколи не бачили навіть поганенької кориди з молодими бичками.

Дон Хосе віддавався своїй пристрасті із завзяттям воїна й фанатизмом інквізитора. Він був русявобородий, ще молодий — але вже гладкий і лисий. У повсякденному житті веселий і жартівливий, цей шанований батько родини, проте, навіснів од люті, коли в амфітеатрі сусід по лаві не погоджувався з його думкою. Він міг зчепитися з усією публікою, боронячи честь друга тореро, нетямився від гніву, коли глядачі вітали оплесками матадора, який не здобув його прихильності.

Дон Хосе служив колись у кавалерії — більше з любові до коней, ніж до військової справи. Через ранню опасистість та своє захоплення коридою він зрештою вийшов у відставку і відтоді проводив літо в амфітеатрах цирків, а зиму — в нескінченних розмовах про бій биків… От би стати добрим порадником і повіреним якогось еспади!.. Коли в дона Хосе виникло таке бажання, всі матадори вже мали своїх імпресаріо, і поява Гальярдо стала для нього великим щастям. Найменший сумнів у високому хисті улюбленого тореро змушував дона Хосе червоніти від гніву, кожну суперечку з питань тавромахії він сприймав як зазіхання на честь Гальярдо. З гордістю людини, яка вчинила подвиг, розповідав дон Хосе про те, як побив ціпком у одній кав’ярні двох безчесних любителів, бо ж ті посміли ганити «його матадора» — мовляв, він надто вже чепуриться.

Донові Хосе здавалося, що в газетах недосить прославляють Гальярдо. Отож не раз сонячного зимового ранку він спинявся на розі вулиці Змій і чатував на друзів, які там прогулювались.

— Ні, іншого такого в усьому світі нема! — міркував він уголос, ніби розмовляючи сам із собою і вдаючи, що не помічав тих, хто підходив до нього. — Найперший матадор світу! Нехай-но спробує хто сказати, що це не так!.. Рівних йому нема!

— Кому? — насмішкувато питали друзі, ніби не здогадувалися, про кого йдеться.

— Як це кому?.. Звичайно, Хуанові.

— Якому Хуанові?

Гнів і подив відбивалися на обличчі дона Хосе.

— Та ви що, з глузду з’їхали? Нібито існує кілька Хуанів!.. Хуанові Гальярдо, кому ж іще!

— Схаменися! — казав дехто. — Ти закоханий у нього, мов жінка. Може, ти хочеш з ним одружитися?

— І одружився б, так він не захоче, — не замислюючись, відповідав дон Хосе, охоплений майже побожним захватом.

А помітивши, що наближаються інші друзі, він одразу забував про насмішників і знову правив своєї:

— Ні, іншого такого у цілому світі нема… Він найперший… А хто з цим не згоден, нехай тільки писне… я з ним поговорю!

Весілля Гальярдо стало подією, що надовго всім запам’яталась. Воно збіглося з новосіллям у новому будинку, яким надзвичайно пишався лимар. Він показував гостям патіо, колони та мозаїку з таким виглядом, ніби зробив усе те власними руками.

Вінчалися молодята в церкві святого Хіля*, перед образом богоматері, що подає надію, відомої під ім’ям святої діви Макаренської. Коли процесія вийшла з храму, замерехтіли в сонячному промінні екзотичні квіти та барвисті птахи на сотнях китайських шалей, що покривали плечі подруг нареченої. Весільним батьком був депутат кортесів. Над морем білих і чорних фетрових капелюхів здіймалися блискучі циліндри повіреного та інших багатих сеньйорів, шанувальників Гальярдо. Усі вони радісно всміхалися, щасливі, що можуть пройтися поруч із тореро і ніби прилучитися до його слави.

Біля дверей будинку цілий день роздавали милостиню. На це бучне весілля тяглися жебраки не лише з усього міста, а й з навколишніх сіл.

У патіо гримів бенкет на всю губу. Клацали апаратами кілька фотографів: робили знімки для мадридських газет. Весілля Гальярдо вважали за національне свято. До пізньої ночі бриніли гітари й звучали меланхолійні мелодії під виляски долонь і клацання кастаньєт. Піднявши руки, дівчата притупували на мармурових плитах маленькими ніжками, шлейфи спідниць і барвисті шалі метляли навколо струнких станів, що розгойдувалися в ритмі севільян. Ляскали корки, вилітаючи з десятків пляшок, і струмками лилися чудові андалузькі вина; з рук у руки переходили келихи з вогнистим хересом, пекучою монтільєю[25], світлою і запашною мансанільєю із Санлукара. Усі понапивалися, але то було сп’яніння ніжне, тихе й сумне, що виражалося тільки в млосних зітханнях та співах, коли кілька чоловік водночас затягували тужливої пісні, в якій говорилося про в’язницю, про смерть, про бідолашну матір — вічні теми народної андалузької лірики.

Опівночі розійшлися останні гості й молодята залишилися самі з сеньйорою Ангустіас. Виходячи зі своєю дружиною, лимар у розпачі махнув рукою. Він був п’яний і лютий, бо за цілий день ніхто навіть не подивився на нього. Наче він порожнє місце! Не близький родич, а казна-хто!..

— Нас виганяють із дому, Енкарнасйон. Ця дівчинка з личком мадонни стане тут повновладною господинею, і нам нема на що сподіватися. Ось побачиш, діти в них так і посиплються.

Думаючи про майбутнє потомство еспади, плодючий батько родини щиро обурювався, — адже діти Гальярдо з’являться на світ тільки щоб нашкодити його дітям.

Час ішов. Минув уже рік, а пророцтво сеньйора Антоніо не справджувалося. Гальярдо з’являвся з дружиною на всіх святах, обоє виряджені й веселі, як і належить багатому і знаменитому подружжю: вона красувалася в шалях, що викликали в убогих жінок крики захвату; він ходив весь у діамантах і завжди був готовий витягти гаманець і пригостити своїх шанувальників чи подати милостиню жебракам, які стікалися до нього юрмами. Схожі на відьом циганки, смугляві і балакучі, надокучали Кармен радісними віщуваннями. Господь благословить її сином, хлопчиком прекрасним, як сонце! Це видно по білках її очей. Дитя вже напівдорозі…

Але марно червоніла від щастя Кармен, соромливо опускаючи очі; марно еспада прибирав гордовитого і хвацького вигляду, вірячи, що ось-ось діждеться сподіваного нащадка. Дитини не було.

Минув ще рік, а надії молодого подружжя усе не справджувалися. Сеньйора Ангустіас дуже засмучувалась, коли при ній згадували про розчарування, яке спостигло Хуана й Кармен. Вона вже мала онуків, дітей Енкарнасйон, що за наказом лимаря з ранку до вечора крутилися в домі бабусі, намагаючись у всьому догоджати багатому дядькові. Але бідолашній жінці, яка палко любила Хуана і мріяла якось спокутувати свою провину перед ним, хотілося мати онука від сина. Як би вона ніжно піклувалася про малого, віддала б йому всю любов, якої не могла дати своєму Хуанільйо в його злиденному дитинстві.