Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 16

Коли під’їхали до хатини сеньйори Ангустіас у Ярмарковому передмісті, за коляскою сунув величезний натовп. Це була справжня народна маніфестація. Приваблені гучними криками, з усіх будинків висипали на вулицю люди. Звістка про тріумф випередила юного матадора, і сусіди збіглися поглянути на героя, потиснути йому руку.

Сеньйора Ангустіас із дочкою стояли на порозі хати. Лимар мало не на руках виніс Хуана з коляски. На правах родича він нікого не підпускав до нього, кричав і відпихав шанувальників, наче свояк погано себе почував і його не можна було турбувати.

— Ось маєш свого брата, Енкарнасйон, — мовив лимар, підштовхнувши хлопця до дружини. — Перевершив самого Роже де Флора!*

Енкарнасйон і без дальших пояснень зрозуміла, що сталося, адже її чоловік, невиразно пригадуючи прочитану колись книжку, приписував цьому історичному героєві найдивовижніші подвиги і згадував його ім’я лише в тих випадках, коли відбувалося щось надзвичайне.

Сусіди, які повернулися з кориди, стали захоплено вихваляли сеньйору Ангустіас і навіть милуватись її чималеньким черевом.

— Хай буде благословенна мати, що спородила такого сміливця!..

Подруги протуркали сусідці вуха своїми вітаннями. Яке щастя! Таж її син тепер загрібатиме гроші лопатою!..

В очах бідолашної жінки світився неприхований подив. Невже люди з таким галасом збіглися сюди тільки заради її Хуанільйо?..

Але раптом мати кинулася до сина, ніби в одну мить розвіялося минуле; ніби всі прикрощі, яких вона натерпілася через Хуана, були тільки сіном, і вона тепер гірко каялася в своїй помилці. Її пухкі величезні руки обхопили тореро за шию, і вона змочила його щоку сльозами.

— Синочку ріднесенький! Хуанільйо!.. Як би зараз радів твій сердешний батько!

— Не плачте, мамо… Сьогодні в нас такий радісний день. Ось побачить, як усе буде добре. Коли господь пошле мені щастя, я вбудую для вас новий дім, ви їздитимете в кареті й носитимете розкішну манільську шаль… Ваші подруги показяться від заздрощів…

Лимар схвально кивав головою, — мовляв, як Хуан говорить, так усе й буде, — а його приголомшена дружина ніяк не могла отямитися від такої раптової переміни в настрої чоловіка. Так, так, Енкарнасйон, це правда; твій брат піде далеко, якщо захоче… Він здатен на чудеса. Перевершив самого Роже де Флора!

Увечері по всіх тавернах та кав’ярнях севільського передмістя тільки й розмов було що про Гальярдо.

— З цього тореро будуть люди. Ох і спритний же, ох і сміливий!.. Він заткне за пояс усіх кордовських халіфів.

У цих вихваляннях бриніли гордощі жителів Севільї, міста, що постійно змагалося з Кордовою, яка теж славилася своїми тореро.

Від того дня життя Гальярдо цілком змінилося. Молоді сеньйори віталися з ним і запрошували його за свій столик на терасу кав’ярні. Веселі дівчата, які колись підгодовували юного тореро і дбали про його одяг, тепер були безжально забуті. І навіть «хрещений батько» зрозумів, що він уже не потрібний, і розважливо відступив у тінь, ввернувши свою ніжну приязнь на інших початківців.

Імпресаріо цирку стали часто запрошувати Гальярдо і всіляко лестили молодому тореро, ніби він був уже знаменитістю. Коли на афішах стояло його ім’я, народ валом валив до цирку. Простолюд захоплено вітав «сина сеньї Ангустіас», про його відвагу розповідали легенди. Слава Гальярдо поширилася по всій Андалусії, і лимар, хоча ніхто його не просив, стромляв свого носа всюди, самочинно взявши на себе роль захисника Хуанових інтересів.

Вважаючи себе чоловіком розважливим і досвідченим у справах, лимар вирішив, що віднині і його шлях у житті визначено.

— Твій брат, — казав він дружині, укладаючись спати, — потребує допомоги практичного чоловіка, який захищав би його інтереси. Ти думаєш, він прогадає, взявши мене за повіреного? Я для нього справжня знахідка. Сам Роже де Флор не зробив би для нього стільки, скільки можу зробити я! А для нас це було б…

Лимар підраховував майбутнє багатство Гальярдо, водночас думаючи про своїх п’ятьох дітей і про тих, які ще з’являться в нього, бо він був чоловік невтомний і плодючий у своїй подружній вірності. Адже цілком можливо, що всі гроші матадора колись дістануться його племінникам!..

Півтора року Хуан убивав молодих бичків на найкращих аренах Іспанії. Його слава зрештою досягла й Мадрида. Навіть любителі з королівського оточення захотіли подивитися на «сина Севільї», про якого стільки писали газети і стільки розповідали андалузькі знавці.

У супроводі цілого гурту друзів земляків, що жили в Мадриді, Гальярдо гордовито прогулювався вулицею Севільї, неподалік кафе «Англійського». Вуличні кралі всміхалися у відповідь на його люб’язності і пасли очима товстий золотий ланцюжок на грудях тореро та великі діаманти на пальцях — коштовності, що їх Гальярдо поспішив придбати на свої перші заробітки і в рахунок майбутніх. Матадорові не личить шкодувати гроші на вбрання та прикраси, і він мусить також щедро пригощати друзів і знайомих. Якими далекими здавалися Хуанові ті дні, коли вони з бідолахою Чіріпа блукали цією самою вулицею, ховаючись від поліцаїв, милуючись на тореро і підбираючи за ними недокурки!..

Виступ Гальярдо в Мадриді мав успіх. У нього з’явилося багато нових друзів, а ціла група ласих на все нове любителів проголосила його «тореро майбутнього» і стала домагатися, щоб йому дали нарешті альтернативу[24].

— Він загрібатиме гроші лопатою, Енкарнасйон, — казав шуряк. — Наживе мільйони, якщо з ним не станеться лиха…

Життя родини теж змінилося, Гальярдо, який тепер приятелював із молодими сеньйорами Севільї, не хотів, щоб мати його й далі жила в халупі, як за часів, коли вони терпіли тяжкі злидні. Йому кортіло перебратися на найкращу вулицю Севільї, але сеньйора Ангустіас залишилася вірною Ярмарковому передмістю. Старим людям, як відомо, завжди любі ті місця, де проминули їхні молоді роки.

Мати з сином переселились у набагато кращий будинок. Сеньйора Ангустіас більше не бігала по заробітках, сусідки в усьому допомагали їй, знаючи, що добра жінка і їх завжди виручить у скрутну годину. Крім блискучих масивних коштовностей, які прикрашали його пальці та груди, Хуан придбав те, чим особливо пишається кожен тореро: баского верхового коня рудої масті, розкішне сідло і попону з барвистими китицями. Він гарцював вулицями Севільї з єдиною метою: похизуватися перед друзями, які вітали ошатного верхівця гучними криками «оле!» — це тішило його марнославство. Іноді, напередодні великої кориди, Гальярдо приєднувався до блискучої кавалькади молодих сеньйорів, і вони вирушали на луки Таблади подивитися на биків, яких мали завтра вбити інші матадори.

— Коли мені дадуть альтернативу… — повторював Гальярдо за кожним словом, пов’язуючи з цією подією усі плани на майбутнє.

На той час він відкладав цілу низку задумів, збираючись приголомшити матір, хоча бідна жінка й так була налякана несподіваним добробутом і не могла навіть уявити, що можна бажати чогось більшого.

Нарешті настав довгожданий день, коли Гальярдо дали альтернативу, тобто визнали його матадором.

Посеред арени Севільї славетний маестро вручив йому шпагу й мулету, і публіка ошаліла від захвату, коли він майстерним ударом заколов першого «справжнього» бика, якого випустили проти нього. За місяць це його звання «доктора тавромахії» було урочисто підтверджене на арені Мадрида, де інший не менш уславлений еспада передав йому шпату з бою з Міуриними биками.

Ось так із новільєро Гальярдо перетворився на матадора, і його ім’я стали згадувати нарівні з іменами відомих тореро, якими він колись так захоплювався і які вдавалися недосяжними богами бідному парубійкові, що виступав тільки в сільських капеях. Хуанові вгадалося, як на маленькій станції поблизу Кордови він наважився попросити грошей в одного з цих славетних матадорів, коли той проїздив у поїзді зі своєю квадрильею, і того дня йому пощастило поїсти, бо всіх людей з колетою об’єднує почуття братерства, і багатий, як принц, еспада завжди подасть монету й цигарку обшарпаному хлопчакові, який лиш починає виступати у своїх перших капеях.