Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 52

Та поки він розмірковував про доктора як про чоловіка найздібнішого, щоб прислужитися йому (отак інколи робляться справи на білому світі!), інший чоловік, той, про кого ніхто й не подумав би,— простіше кажучи, сам Ренцо допомагав своєму ворогові так швидко й надійно, як до цього не додумався б і сам доктор Крутій.

Мені не раз доводилося бачити одного милого хлопчика, щоправда, непомірно жвавого, однак, по всьому, здатного згодом стати порядним чоловіком; отож я не раз бачив, як оцей хлопчик, уже надвечір, намагався загнати в захисток свою зграйку морських свинок, яких він випускав удень на волю в садок. Йому хотілося загнати усіх гуртом, але нічого не виходило: одна зі свинок відбивається праворуч, і поки пастушок забігає, щоб загнати її в зграйку, інша, а то часом дві або й три відбиваються ліворуч і розбігаються врізнобіч. Отож, устигнувши навіть трохи розсердитися, хлопчик пристосовується до їхніх звичок і проштовхує досередини спершу тих, які ближче до входу, а відтак уже береться й за інших і заганяє їх, як зуміє, по одній, по дві, по три. Так само й ми змушені поводитися з дійовими особами нашої історії: прилаштувавши Лючію, ми поквапилися до дона Родріго, а зараз мусимо кинути його й вирушити слідом за Ренцо, якого ми вже згубили з очей.

Після гіркої розлуки, про яку ми розповідали, Ренцо прямував із Монци до Мілана а такому настрої, що його всяк легко може собі уявити. Покинути рідну домівку, кинути ремесло і — що найтяжче від усього — чимраз далі відходити від Лючії, плентаючи великою дорогою, не знаючи, де доведеться прихилити голову,— і все через отого мерзотника! Коли Ренцо вертав по думки до всього цього, він запалювався шаленством і пристрасною жадобою помсти, але відразу ж йому згадувалася молитва, яку він проказав разом із добрим ченцем у церкві Пескареніко,— і тоді юнак брав себе в руки; в ньому знов і знов закипало обурення, але, побачивши на стіні розп'яття, він скидав капелюха й зупинявся, щоб, помолитися знову. Так упродовж своєї мандрівки він подумки щонайменше разів двадцять то вбивав, то оживляв дона Родріго.

Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами — брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

— Будьте так ласкаві, синьйоре...

— Чого зволите, молодий чоловіче?

— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

— Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,— повернув листа й мовив:

— Вам пощастило, молодий чоловіче: ваш монастир зовсім недалечко звідси. Ходіть онде тією стежкою ліворуч, це найкоротший шлях; за кілька хвилин ви дійдете до рогу довгої низької будівлі, це — лазарет; ідіть далі вздовж рову, що його оточує, і потрапите до Східних воріт. Зайдіть у них і кроків через триста-чотириста побачите невеликий майдан з височенними в'язами, отам і стоїть монастир, тут помилитися важко. Бог на поміч, молодий чоловіче.

І, супроводивши останні слова вишуканим жестом, він подався далі.

Таке гарне обходження городян із сільськими людьми здивувало й спантеличило Ренцо. Він не знав, що це був незвичайний день — день, коли плащі посхилялись перед куртками[62]. Він пішов указаним шляхом і опинився біля Східних воріт. Однак ця назва не повинна викликати в читача образи, пов'язані з нею в наш час. Коли Ренцо заходив у ці ворота, пряма дорога після них ішла тільки вздовж усього лазарету, а далі вона зміїлася між двома огорожами. Ворота складалися з двох стовпів, перекритих дашком для захисту стулок; по один бік стояв будиночок митниці. Бастіони спускалися нерівним схилом, і грудкувата, нерівна поверхня землі була посипана уламками й черепками. Вулицю перед очима того, хто заходив у ці ворота, можна було порівняти хіба, може, з тією, яка зустрічає теперішнього подорожнього, котрий заходить через ворота Тоза. Невеличкий струмок біг посеред вулиці майже аж до воріт і в отакий спосіб ділив її на дві кривулясті вулички, вічно вкриті курявою або багном — залежно від пори року. В тім місці, де була й тепер іще пролягає невелика вулиця під назвою Боргетто, струмок збігав у водостічну трубу. Тут стояла колона, увінчана хрестом, яка звалася колоною Сан-Діоніджі. Праворуч і ліворуч тяглися оточені огорожами сади та невеличкі будиночки, заселені переважно білильниками.

Ренцо зайшов у ворота й попростував далі. Ніхто з митників не звернув на нього уваги. Це здивувало юнака, бо від тих небагатьох односельців, які могли похвалитися тим, що побували в Мілані, він наслухався всяких розповідей про обшуки та розпити, що їх неодмінно проходять усі прибулі з села. Вулиця була порожня, і, якби не далекий гул, який свідчив про великий рух людей, Ренцо міг би подумати, що потрапив до незаселеного міста. Посуваючись далі й усе ще нічого не розуміючи, він побачив на землі якісь пухкі білі смуги, схожі на сніг, але це не міг бути сніг,— адже він не випадає смугами, та й звичайно його не буває в цю пору року. Ренцо нахилився над однією смугою, помацав — то було борошно. «Очевидячки, в Мілані неабиякий достаток,— сказав він собі,— коли вони отак марнують дар божий. А нам твердять, ніби всюди голод. Он як вони чинять, щоб голота в селі сиділа тихо».

Та, ступивши кілька кроків і порівнявшися з колоною, він побачив біля її підніжжя ще дивнішу картину: на приступках п'єдесталу безладно лежали якісь речі, не схожі на каміння бруківки; якби вони лежали на прилавку булочника, Ренцо не вагаючись назвав би їх буханцями хліба. Але він усе ще не вірив своїм очам, бо ж, чорт забирай, адже це не місце для хліба! «Ану, подивімось, що ж це воно таке»,— знов сказав він собі. Підступивши до колони, підняв одну з цих речей; і справді, це був хліб, круглий, бездоганно білий, такий, який Ренцо випадало їсти тільки у великі свята. «А й справді хлібі — уголос промовив він — такий великий був його подив.— Бач, як вони ним тут розкидаються! У такий рік! І навіть не завдають собі клопоту піднімати його, коли він падає. Чи не потрапив я, бува, до казкової країни?»

Після десяти миль дороги, та ще й на свіжому ранковому повітрі, цей хліб викликав у нього не тільки подив, а й апетит. «Взяти, чи що? — розмірковував він подумки.— Ще б пак, адже вони повикидали його собакам, то чому не взяти трохи й доброму християнинові? Зрештою, якщо раптом нагодиться хазяїн, я заплачу». Отак міркуючи, він поклав до кишені буханець, що його тримав у руці, взяв ще одного й поклав до другої кишені; підняв третій і почав їсти.