Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 49

Бажання зробити послугу отцю настоятелеві, приємна свідомість того, що ти заступниця іншим, думка про те хороше враження, яке могло скластися у всіх після її втручання з таким святим наміром, перші ознаки прихильності до Лючії та деяка втіха від думки, що робиш добро невинній істоті, підтримуєш і втішаєш пригноблених,— усе це схилило синьйору взяти близько до серця долю бідолашних утікачок. За настійливою вимогою синьйори та з поваги до неї їх поселили в квартирі воротарки у сусідстві з монастирем і вважали ніби монастирськими службовцями. Мати й дочка раділи від щирого серця, що так швидко пощастило знайти надійний і високоповажний притулок. Обом дуже хотілося жити там у цілковитій невідомості, однак у монастирі це виявилось не так просто, тим паче що був чоловік, який украй наполегливо намагався довідатися про одну з них і в чиїй душі до колишньої пристрасті й досади прилучилася тепер іще й злість, бо його було випереджено й пошито в дурні.

Залишмо поки що жінок у їхньому притулку й вернімося до палаццо дона Родріго в ту хвилю, коли він саме чекав наслідків свого лиходійського задуму.

Розділ одинадцятий

Мов та зграя хортів, котрі після невдалої гонитви за зайцем присоромлені вертають до хазяїна, поопускавши голови й попіджимавши хвости, вертали цієї сумбурної ночі браві до палаццо дона Родріго. Господар ходив у потемках туди й сюди по незаселеній кімнаті горішнього поверху з вікнами на майданчик перед замком. Час від часу дон Родріго зупинявся, дослухаючись, і дивився крізь шпарки поточених шашелем віконниць; він був повен нетерплячки й почасти тривоги не тільки через невпевненість в успіху, але й через можливі наслідки, бо це був найповажніший і найризикованіший захід з усіх, які будь-коли задумував наш відважний герой. Проте він заспокоював себе думкою про остороги, до яких вдавався, щоб усунути всякі докази, якщо не підозри.

«Ну, а на підозри,— думав він,— мені наплювати. Хотів би я знати, чи вишукається охочий забратися сюди, щоб подивитися, чи тут дівка, чи ні. Хай-но тільки поткнеться сюди, його гарно зустрінуть. Нехай і чернець з'являється, нехай. Стара? Хай стара виряджається до Бергамо. Юстиція? Юстиція, пхе! Адже подеста — не хлопчик і не божевільний. А в Мілані? Кому яке діло до них у Мілані? Хто стане слухати її? Хто знає про їхнє існування? Вони не мають ніяких прав на цім світі, за них навіть нікому заступитися — це такі собі, нічиї люди. Та що там, нема чого боятися! А що скаже назавтра Аттіліо! Він уже побачить, плещу я язиком чи ні. А потім... якщо вийде якесь утруднення... звідки знати? Який-небудь незичливець надумає скористатися з цього випадку... що ж, той самий Аттіліо зуміє дати мені пораду, бо йдеться про честь цілої родини...»

Однак найдужче його займала одна думка, в якій він знаходив воднораз і заспокоєння, і поживу для головної своєї пристрасті. Це була думка про ті пестощі та обіцянки, до яких він збирався вдатися, щоб задобрити Лючію. «Адже їй буде тут так страшно одній, серед усіх цих облич, що... чорт забирай, таж найбільш людське обличчя тут усе-таки в мене... що вона буде змушена звернутися до мене, просити мене. А коли вона стане просити...»

Наперед смакуючи ці солодкі хвилини, він нараз зачув тупіт, кинувся до вікна, прочинив його й вихилився назовні. Вони. «А ноші? Що за дідько! Де ж це ноші? Три, п'ять, вісім... усі тут, і Грізо так само, а нош немає. Чорт забирай, Грізо мені за це відповість!»

Коли браві позаходили, Грізо поставив у куток в одній з нижніх кімнат свій костур, зняв старого капелюха та пілігримського плаща і, як того вимагала його посада, якій у дану мить ніхто не заздрив, пішов доповідати донові Родріго. Останній чекав його вгорі на сходах, і, коли з'явилася присоромлена, розгублена фізіономія пошитого в дурні негідника, він сказав, ні — скорше крикнув йому:

— Ну, то що скажете, синьйоре хвалько, синьйоре верховодо, синьйоре «на все мастак»?

— Важко слухати докори,— мовив Грізо, не ступаючи вище першої горішньої сходинки,— коли вірно служив, старався виконати свій обов'язок, навіть ризикуючи шкурою.

— Як же все це вийшло? Послухаємо, послухаємо,— говорив дон Родріго, прямуючи до своєї кімнати, куди за ним подався й Грізо, відразу потому доповівши про те, як він усім порядкував, як діяв, що бачив і чого не бачив, що чув, чого боявся, як намагався поправити справу. Його плутана розповідь була повна сумнівів і розгубленості, які в ту хвилю панували в його думках.

— Бачу, ти не винуватий, ти поводив себе добре,— сказав дон Родріго,— і зробив усе можливе; але... але чи немає в моєму будинку шпигуна? Якщо це так і мені вдасться викрити його,— а ми його викриємо неодмінно,— то я вже йому покажу. Можеш мені повірити, Грізо, буде йому весело.

— У мене також, синьйоре, промайнула в голові така підозра,— відповів Грізо,— і, якщо вона підтвердиться, якщо вдасться викрити цього негідника, синьйор повинен віддати його в мої руки. Хто потішився, примусивши мене пережити таку нічку, той мені за це заплатить! Проте, мені здається, що тут якась інша інтрига, в якій поки що годі розібратися. Завтра, синьйоре, завтра все це з'ясується.

— То вас принаймні ніхто не впізнав?

Грізо відповів, що начебто ні. Розмова скінчилася тим, що дон Родріго дав розпорядження на наступний день, які, до речі, Грізо чудово здогадався б дати й без нього. Необхідно було вранці негайно послати двох браві до старости й зробити тому попередження, що, як ми знаємо, й було зроблено; ще двох — до покинутого будиночка сторожити, не підпускаючи нікого, хто трапиться поблизу, і приховувати ноші від сторонніх очей до настання ночі, коли можна буде послати по них, бо поки що слід було утриматися від будь-яких підозрілих дій; нарешті, піти самому Грізо, а також послати ще двох поштовхатися серед людей й дізнатися все, що можна, про нічний переполох. Віддавши ці розпорядження, дон Родріго пішов спати й відпустив Грізо, засипавши його похвалами, чим явно хотів загладити необдумані образи, якими його зустрів.

— Іди собі спати, бідний Грізо, тобі так потрібен відпочинок. Бідолаха Грізо! В роботі цілісінький день, в роботі півночі, не кажучи вже про ризик потрапити в руки селян, дістати звинувачення у викраденні чесної жінки на додаток до тих, які вже тяжіли над тобою,— і зустріти такий прийом з мого боку! Але що вдієш, люди нерідко ось так і розплачуються. Проте в цьому випадку ти зможеш побачити, що іноді відплата, якщо й не відразу, то все ж рано чи пізно настигає й на цьому світі. А тепер іди спати,— може, настане день, коли ти даси нам в руки інший доказ цього, але вже більш гідний уваги.

Назавтра вранці, коли дон Родріго встав, Грізо вже вирушив у справах. Дон Родріго відразу ж розшукав графа Аттіліо, який при його появі скривив гримасу й насмішкувато крикнув йому:

— Сан-Мартіно!

— Не знаю, що й сказати вам,— відповів, підходячи до нього, дон Родріго,— я заплачу заклад, але не це мене хвилює. Я не говорив вам нічого, бо, признаюся, розраховував сьогодні вранці примусити вас замовкнути. А втім... досить... Тепер я вам розповім усе.

— Тут не обійшлося без того, щоб чернець стромив носа,— сказав кузен, вислухавши все з набагато більшою серйозністю, ніж можна було сподіватися від такого базіки.— Оцього ченця,— провадив він,— з його манерою прикидатися простаком і з його дурними міркуваннями я вважаю хитрим лисом і шахраєм. А ось ви не звірились на мене, приховавши, які дурниці він приходив тоді молоти вам.

Дон Родріго переказав свою розмову з падре Крістофоро.

— І ви все це стерпіли? — вигукнув граф Аттіліо.— Ви дозволили йому спокійнісінько піти?

— А ви б хотіли, щоб я підняв проти себе всіх капуцинів Італії?

— Не знаю,— відказав граф Аттіліо,— чи зміг би я пам'ятати в таку хвилину про існування в світі інших капуцинів, крім цього нахаби. Невже, дотримуючись усіх осторог, так важко знайти спосіб домогтися сатисфакції від якогось капуцина? Треба вміти вчасно виявити щедрість до цілої корпорації, а потім уже можна й безкарно всипати одному з її членів. Ну та годі: він вислизнув від найбільш підходящої для нього покари, тож тепер я візьмуся за нього і, щоб повтішатися, навчу його, як говорити з нашим братом.