Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 31

Тепер Блора опанувала нова спокуса. Закортіло зараз же, не вагаючись, вийти з кімнати і все перевірити. Коли 6 хоч одним оком побачити, хто там блукає під покровом ночі?! Коли б! Та відчиняти двері зараз… для цього треба бути принаймні ідіотом. Цілком імовірно, що саме цього і чекає від нього отой, за дверима. Може, він навмисно зробив так, щоб Блор почув його, розраховуючи в такий спосіб виманити його з кімнати.

Блор стояв нерухомо, мов прикипілий, уважно прислухався. Вчувалися найрізноманітніші звуки — шарудіння, хрускотіння, таємниче шепотіння, та, його професійно розвинуте чуття підказувало: усе це — не більше, як гра його збудженої уяви. Та раптом він почув щось реальне, що вже не було грозою уяви. Стишені, обережні, котячі кроки, які проте могла вільно почути людина, котра так напружено прислуховувалася, як це робив Блор. Кроки, не кваплячись, прослідували коридором і проминули Блорову кімнату без найменшого вагання, не спиняючись ані на мить.

Блор блискавично зміркував: Ломбардова кімната, як і кімната Армстронга, розташовані далі від сходів, аніж його кімната. Кроки, що їх він чув, без сумніву, прямували до сходів. Необхідно будь-що побачити, хто це був! Куди пішла ця людина? Блор мав рішучий характер: коли вже він надумав діяти, то діяв без вагань, блискавично, що разюче контрастувало з його виглядом загайної, важкої на підйом людини. Він навшпиньки підбіг до ліжка, поклав у кишеню сірники, витягнув із розетки шнур настільної лампи, що стояла в головах, і обмотав цей шнур навколо лампи. Лампа була з хромованої сталі і мала масивну ебонітову підставку — таке знаряддя може стати в пригоді.

Блор тихо перебіг кімнату, витягнув стільця з дверної ручки й, обережно відчинивши двері, вийшов у коридор. Знизу, з холу, долинав якийсь неясний звук, У самих шкарпетках він підійшов до сходів. І зразу ж зрозумів, чому так виразно чув усі ці звуки: вітер ущух, і небо, либонь, проясніло. Крізь вікно першого поверху пробивалося місячне сяйво, освітлюючи хол. Блорові здалося, що він на якусь мить побачив силует людини, котра виходила з будинку.

Він кинувся по сходах у погоню, та схаменувся. Хай йому біс, знову ледве не пошився в дурні! Адже це, напевно, була пастка, розрахована на те, щоб виманити його з будинку!

Але хто справді постригся в дурні, так це отой невідомий чолов'яга — він припустився того, що сам потрапив у пастку й тепер попаде в Блорові лабети. Адже з трьох жилих кімнат верхнього поверху одна має бути зараз порожня. Єдине, що треба було зробити, це встановити, яка саме з трьох! Блор похапцем повернувся в коридор. Спочатку підійшов до дверей доктора Армстронга. Постукав — жодного відгуку. Зачекавши хвилинку, підійшов до кімнати Філіпа Ломбарда. Тут довго чекати на відповідь не довелося:

— Хто такий?

— Це Блор. Мені здається, Армстронга немає на місці.

— Стривайте хвилинку.

Він наблизився до крайньої кімнати і постукав у двері:

— Міс Клейторн, міс Клейторн!

— Хто це? Що трапилося? — перелякано відгукнулася Віра.

— Не хвилюйтеся, міс Клейторн. Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

Він знову підбіг до Ломбардової кімнати і штовхнув двері. Вони розчинилися. Ломбард стояв посеред кімнати, у лівій руці в нього свічка, а праву тримав у кишені піжамної куртки.

— Що означає весь цей розгардіяш? — різко спитав Ломбард.

Блор квапливо все пояснив. Очі в Ломбарда заблискотіли.

— Тож це Армстронг, га? Ось він хто, жаданий наш!

Він не затримуючись попрямував до Армстронгової кімнати, пояснивши на ходу:

— Шкодую, Блоре, але я не з тих, хто бере все на віру.

Він кілька разів уривисто постукав у двері й покликав:

— Армстронг, Армстронг!

Відповіді не було. Ломбард, ставши навколішки, припав очима до замкової щілини. Потім обережно встромив туди мізинця й мовив:

— Зсередини ключа нема.

— Звичайно, — ствердив Блор. — Це означає, що він замкнув двері ззовні, а ключа взяв із собою.

Філіп хитнув головою.

— Я тільки хотів упевнитися в цьому. Ми схопимо його, Блоре, будьте певні… Цього разу ми його неодмінно схопимо! Одну хвилинку!

Він підбіг до Віриної кімнати і покликав її:

— Віро, ми полюємо на Армстронга. Його немає на місці. Що б там не було, ні в якому разі не відчиняйте ваші двері! Зрозуміло?

— Так, зрозуміло.

— Якщо Армстронг прийде й запевнятиме, що мене вбито чи Блора вбито, не звертайте ніякої уваги! Зрозуміло? Двері відчините тільки тоді, коли з вами одночасно розмовлятимемо ми вдвох — Блор і я. Второпали?

— Аякже. Адже я ще не здуріла остаточно, — відповіла Віра.

— Гаразд, — мовив Ломбард і підійшов до Блора. — Тепер нумо за ним! Полювання на звіра починається.

— Нам слід бути обережнішими, — зауважив Блор. — Не забувайте, в нього пістолет!

Збігаючи сходами наниз, Ломбард відповів, широко всміхнувшись:

— Ось у цьому ви якраз помиляєтеся. — Відчиняючи вхідні двері, він зауважив: — Клямку відсунуто, щоб йому легше було повернутися до будинку! — І продовжив: — Пістолет у мене! — Ломбард наполовину витяг пістолет із кишені, щоб показати Блорові, й пояснив: — Сьогодні вночі я виявив, що його знову покладено до шухляди в мій нічний столик.

Блор непевною ходою ступив на ґанок. Він пополотнів, і Філіп Ломбард це помітив.

— Не будьте бовдуром, Блор, бодай вас чорти з'їли! — нетерпляче заспокоїв його Ломбард. — Я зовсім не маю наміру вас застрелити! Можете повертатися до будинку й забарикадуватися в своїй кімнаті, якщо злякалися! Я полюю на Армстронга, а не на вас!

І він попрямував стежкою, химерно освітленою місячним сяйвом. На хвилину завагавшись, Блор рушив слідом за ним, міркуючи: «Виходить, буцімто я сам лізу на рожен». Втім, йому не раз доводилося мати справу із злочинцями, озброєними пістолетом. Може, в чомусь іншому, а в хоробрості Блорові не відмовиш. Тільки скажіть йому, де небезпека, й він безстрашно кинеться, щоби здолати її. Його не страхала небезпека, з якою можна стятися у відкритому двобої, але він побоювався небезпеки прихованої, непевної, а надто — з відтінком таємничості.

Віра встала, вдяглася й чекала, як далі розвиватимуться події. Що ж, двері_ її кімнати міцні, добрячі. Їх замкнено на ключ, закладено на клямку, до того ж у дверну ручку вставлено дубовий стілець. Силоміць такі двері не відчинити. В усякому разі, не фізичними даними доктора Армстронга. Коли б вона була на місці Армстронга, то скоріше вдалася б до хитрощів, а не до сили.

Щоб розважитися, стала уявляти, до якої облуди може вдатися Армстронг. Він може, як це передбачав Філіп, заявити, що один із двох чоловіків мертвий. Або вдати із себе смертельно пораненого і зі стогоном прийти до її дверей. Може, наприклад, і сказати їй, що в будинку спалахнула пожежа. Більше того, може підпалити будинок… Ото був би варіант, краще не вигадаєш! Виманити інших двох чоловіків з будинку, а потім підпалити його з допомогою заздалегідь розлитого, де треба, бензину. А вона, як найпослідуща дурепа, сидітиме забарикадована в своїй кімнаті, аж доки не буде надто пізно.

Віра підійшла до вікна. Ні, не така вже безвихідь. У разі гострої потреби можна вистрибнути з вікна. Падіння з такої висоти — річ не дуже приємна, та. якраз під вікном — невеличка клумба.

Віра сіла за стіл і, взявши свій щоденник, почала заповнювати його чітким, спокійним почерком. Треба ж якось згаяти час.

Нараз вона завмерла, уважно прислухаючись: наче десь зісподу пролунав звук розбитої шибки. Ще більше напружила слух, але звук не повторився.

Натомість Віра почула, а може, їй тільки здалося, що почула, скрадливі кроки, — легке рипіння сходів, шелестіння одежі; та звуки були такі невиразні, що подумала: все це є породження її уяви.

Та ось нарешті почулися цілком реальні розмови. Люди підіймалися сходами і про щось гомоніли. Чиїсь рішучі чоловічі кроки попрямували на горище, коридором наблизилися до її кімнати.