Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 28

Вони вже мало скидалися на людей. У їхній подобі почали проступати тваринні риси — нібито спостерігалася зворотна хода еволюції. Суддя Уоргрейв сидів насупившись, абсолютно нерухомо, мов стара мудра черепаха, — тільки очима час від часу кидав на присутніх насторожені пронизливі погляди. Колишній інспектор Блор виглядав ще важкішим і незграбнішим — хоч рухався повільно й нечутно, немов кішка. Очі його налито кров'ю, в них відбивалися лють і дурість водночас. Своїм виглядом він нагадував зацькованого звіра, готового кинутися на своїх переслідувачів. У Філіпа Ломбарда різко підвищилась робота всіх органів чуття. Його вуха реагували на найменший шерех. Хода стала прудкішою й енергійнішою, тіло рухалося пружно, ба, навіть граціозно. І ще він увесь час посміхався, при цьому вуста кривилися, відкриваючи довгі білі зуби.

Віра Клейторн була зовсім спокійна. Здебільшого вона сиділа, скорчившися в кріслі, й безтямно дивилася просто перед собою. Вигляд у неї був украй здивований. Вона скидалася на пташеня, котре врізалося голівкою у шибку й, потрапивши у міцні долоні людини, налякане мало не до смерті, зіщулилося, не в силі поворухнутися.

В Армстронга нерви були в явно жалюгідному стані. Увесь трусився, руки тремтіли. Запалював сигарету за сигаретою й майже одразу гасив. Вимушена пасивність, на яку всі були приречені, вражала його, либонь, найбільше, раз у раз він починав збуджено вивертати зливу слів:

— Ми… ми не повинні тут ось так покірно сидіти, не вживаючи ніяких заходів! Адже має бути щось, напевно має бути щось… Коли б ми запалили багаття…

— У таку ось погоду? — похмуро спитав Блор.

Дощ лив як з відра. Пориви вітру стрясали будинок. Дощові струмені ритмічно періщили по шибках, і цей монотонний звук зводив з розуму. П'ятеро, що вижили, не пустивши й пари з вуст, склали план кампанії. Усі зібралися у вітальні, вийти дозволялося тільки поодинці, решта чекали його повернення.

— Це тільки справа часу, — промовив Ломбард. — Погода покращає, і тоді ми зможемо вжити якихось заходів: подати сигнали… запалити багаття… спорудити пліт, — ну хоч що-небудь!

Армстронга раптом опанував приступ нервового сміху.

— Справа часу, кажете? Часу?! Але в нас немає часу, ми не можемо дозволити собі чекати! Нас усіх буде вбито…

Тихий, виразний голос судді пролунав рішуче і зворушливо:

— Якщо тільки ми виявимо необережність. Ми мусимо бути дуже обережними!..

Ленч пройшов без найменшого дотримання етикету. Вся п'ятірка разом зайшла на кухню. У коморі виявили повно консервів — одкрили банку яловичих язиків і дві банки компоту та й попоїли навстоячки, біля кухонного столу. Потім також гуртом повернулися до вітальні, щоб сидіти там — знову сидіти, слідкуючи одне за одним… Думки безладно снували в їхніх головах — темні, гарячкові, божевільні…

«Це Армстронг… Він тоді дивився на мене спідлоба… В нього очі психа… так, психа… Він, певно, такий лікар, як я китайський імператор… Ну звичайно ж, справа в цьому… Він просто вдає із себе лікаря, а насправді, мабуть, утік з божевільні… Саме так і є! Чи сказати їм про це?.. Заволати?.. Ні, цим його тільки злякаєш… До того ж він вигляда цілком нормальним… Котра година?.. Лише чверть на четверту!.. О боже, так і я з глузду з'їду… Так, це Армстронг! Он як він стежить за мною…»

«Ні, до мене їм не добратися — руки короткі! В мене стане сили відбитися^. Я не вперше потрапляю в небезпечну халепу. Але де ж, під три чорти, міг дітися мій пістолет? Хто взяв його?.. Ніхто не взяв його — ми це знаємо. Нас усіх обшукано… Здається, ні в кого він не може бути… Але хтось із нас таки знає, де він!..»

«У них усіх несповна розуму… Вони всі тут збожеволіють… Бояться смерті… Всі ми боїмося смерті… І я боюся смерті… та це не може завадити її приходу… «Катафалк подано, сер». — Де це я прочитав? Дівчина… Постежу-но я за дівчиною. Так, саме за нею…»

«За двадцять хвилин чотири… лише за двадцять хвилин чотири. Либонь, годинник спинився… Ні, ні, я нічого не тямлю… Таке не може статися, але сталося!.. Чому ми не прокидаємося? Настав день Страшного Суду! Ні, ні, тільки не це… Якби я міг хоч трохи прикинути розумом… Але моя голова… щось трапилося з моєю головою — вона буквально розколюється… Таке не може статися… Котра година? О боже, лише без чверті чотири».

«Зберігати спокій… Тільки не губитися… І тоді це надто просто… все продумано… Жоден не повинен запідозрити… Я мушу виборсатися… за всяку ціну!.. Чия черга зараз — ось у чім справа. Чия черга? Певно… так — його!»

Годинник вибив п'ять, усі аж підскочили від несподіванки.

— Хто хоче чаю? — спитала Віра.

— Я, мабуть, не відмовлюсь, — сказав Блор.

Віра підвелася.

— Піду приготую. А ви всі можете лишитися тут.

— Люба моя, — ввічливо зупинив її Уоргрейв. — Мені здається, що ми всі вважаємо за краще піти з вами разом і подивитися, як ви це робитимете.

Віра поглянула на нього і нервово засміялася:

— Ну звичайно ж, я мала цього чекати! П'ятірка рушила на кухню. Віра приготувала чай і випила з Блором по чашечці. Інші пили віскі…

Вони відкоркували нову пляшку і витягли сифон із зельтерською водою з непочатого ящика, забитого цвяхами.

— Береженого бог береже, — промимрив суддя.

Потім усі повернулися до вітальні. В кімнаті було темно, незважаючи на літній час. Ломбард повернув вимикач, та світла не було.

— Нічого дивного, — зауважив він, — мотор не працює. Нема Роджерса, нікому налагодити. Ми, мабуть, змогли б його завести, — додав він якось невпевнено.

— Я бачив у коморі пачки свічок, — сказав суддя, — вважаю, це буде простіше.

Ломбард вийшов з кімнати. Інші четверо продовжували стежити одне за одним. Згодом Філіп повернувся з пачкою свічок і купкою блюдець. Запалив п'ять свічок і розставив по кімнаті. Годинник показував чверть на шосту.

У двадцять хвилин на сьому Віра захотіла піднятися до спальні — намочити холодною водою голову й скроні. Запаливши свічку, накапала воску в блюдечко й закріпила на ньому свічку. Потім вийшла з вітальні, залишивши там чоловіків, і причинила за собою двері. Піднялася сходами, пройшла коридором до своєї кімнати. Відчинила двері, зайшла, але відразу ж завмерла на порозі. У неї мимоволі почали роздуватися ніздрі: вона відчула запах моря… Точнісінько такий, як у Сен-Треденнику…

Помилитися вона не могла. Не дивно, що на острові все пропахло морем, але це був не той запах, який приносить морський вітер. Саме такий, запах був тоді на пляжі… Коли приплив убув і сонце почало припікати порослі водоростями скелі… «Можна мені поплисти до острівця, міс Клейторн?» «Чому це мені не можна поплисти до острівця?..» Паскудний, зіпсований виплодок! Подумати тільки — коли б його не було, Х'юго був би багатим і міг одружитися з дівчиною, яку кохав…

Х'юго!.. Він десь тут, зовсім поряд. Напевне, чекає на неї в кімнаті…

Вона зробила крок уперед. Порив вітру, що увірвався крізь вікно, загасив свічку. Настала абсолютна темрява… Віру пойняв жах… «Не будь дурною, — мовила вона собі, — чого це ти так боїшся? Всі четверо зараз там, унизу, в кімнаті нікого нема — не може бути. Тобі приверзлося, дівонько».

Але ж запах — запах пляжу в Сен-Треденнику — не був грою фантазії. Це був незаперечний факт!..

Певно, в кімнаті таки хтось є… Вона щось чула — так, виразно чула якийсь шелест. Ніяких сумнівів бути не може. Вона прислухалася, і в цю мить холодна липка рука доторкнулася до її горла — змокріла рука, що тхнула морем…

Віра зарепетувала щосили, перелякано прохаючи допомоги. Вона не чула переполоху, що знявся у вітальні, не чула гуркоту перекинутого в метушні стільця, не чула, як із гуркотом розчинилися двері й знизу, переплигуючи через сходинки, чоловіки бігли їй на допомогу. Вона не відчувала нічого, крім безмежного жаху. На порозі з'явилися чоловіки зі свічками в руках. Кімната освітилася.