Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 16

— Он як? — зацікавлено вигукнула Віра.

Міс Брент безтурботно вела далі:

— Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива — вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. — Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. — Це мене приголомшило. Її батьки — порядні люди — суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.

Віра втупилася поглядом у міс Брент:

— І що було далі?

— Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом. Так що ніхто не скаже, що я сприяю розпусті.

— А з нею, з нею що сталося? — ледь прошепотіла Віра.

— Їй не досить було одного гріха на своїй совісті, — сказала міс Брент. — Коли всі відсахнулися від неї, вчинила новий гріх, ще тяжкіший: позбавила себе життя.

— Вона вбила себе? — жахно прошепотіла Віра.

— Так, утопилася.

Віра здригнулася. Подивившись на незворушно спокійний профіль міс Брент, запитала:

— Що ви відчули, коли дізналися? Не шкодували?.. Не краяли свого серця докорами сумління?

— Я? — випросталася Емілі Брент. — Мені абсолютно нічого картатися.

— А що, коли на цей крайній вчинок її штовхнула ваша… жорстокість? — спитала Віра.

— Власна безсоромна поведінка — ось що примусило її так учинити. Коли б вона поводилася пристойно, такого б з нею не сталося. — Очі Емілі Брент дивилися на Віру жорстоко й праведно. Маленька стара діва більше не здавалася кумедною. Ні, вона наводила жах.

Доктор Армстронг, вийшовши з їдальні, знову опинився на терасі. Суддя сидів у кріслі й безтурботно споглядав море. Ліворуч улаштувалися Блор і Ломбард. Мовчки курили. Як і раніше, доктор якусь мить вагався. Оцінююче глянув на суддю Уоргрейва. Необхідно було з кимось порадитися. Найбільше підходив для цього суддя. Армстронг високо цінував його гострий розум, залізну логіку. Ї все ж його охоплювали сумніви. Містер Уоргрейв, безперечно, дуже розумна людина, та вже в літах. А за такої халепи потрібна скоріше людина дії.

І він зробив вибір.

— Ломбарде, можна вас на хвильку?

Філіп скочив.

— Прошу.

Вони спустилися з тераси схилом до води. Коли були досить далеко, щоб їх не могли почути, Армстронг промовив:

— Я мушу порадитися з вами.

Ломбард підвів брови.

— Але ж я зовсім не розуміюсь на медицині, друже.

— Ні, я хочу радитися про наше становище.

— То інша справа.

— Скажіть відверто, якої ви думки про цю халепу?

Ломбард замислився.

— Складна ситуація. Доводиться розкидати розумом.

— Якої ви гадки про смерть місіс Роджерс? Поділяєте думку Блора?

Філіп випустив кільце диму.

— Цілком імовірно, якщо, звичайно, розглядати цей випадок окремо.

— Авжеж, — полегшено зітхнув Армстронг, тепер він упевнився, що Філіп Ломбард таки не дурень. А Філіп тим часом вів далі:

— Тобто коли виходити з того, що містер і місіс Роджерси свого часу безкарно вбили й вийшли сухими з води. Як ви гадаєте, що саме вони зробили? Отруїли стару?

— Напевно, все було набагато простіше, — задумливо відповів Армстронг. — Я спитав сьогодні вранці Роджерса, на що хворіла міс Брейді. Його відповідь пролила світло на цю подію. Не вдаватимуся до медичних тонкощів, скажу тільки — при деяких серцевих захворюваннях вживають амілнітрит. Коли починається приступ, необхідно розбити ампулу й дати хворому подихати. Якщо не зробити цього вчасно, може настати фатальна хвилина.

— Напрочуд просто, — замислено сказав Ломбард, — але ж і спокуса, либонь, неабияка.

Доктор кивнув:

— Так. Жодних активних дій, не треба хитрувати з миш'яком — роздобувати, досипати в їжу… До того ж, Роджерс таки побіг уночі за лікарем. Звідси цілковита впевненість, що ніхто не дізнається.

— А коли й дізнається, то ніколи не зможе довести їх провину, — додав Філіп Ломбард. — Дійсно, це багато що прояснює, — насупився він.

— Пробачте, про що ви? — висловив подив Армстронг.

— Я маю на увазі — це прояснює обставини нашої появи на Індіанському острові. За деякі злочини винних неможливо притягти до карної відповідальності. Приклад — випадок з Роджерсами. Або дії старого Уоргрейва. Він убив, не переступаючи закону.

— Ви повірили в це обвинувачення? — спитав Армстронг.

— Ще б пак! — посміхнувся Ломбард. — Авжеж, повірив. Він убив Едварда Сетона так само, наче штрикнув його ножем! Але ж у нього достало розуму, щоб зробити це із суддівського крісла, прикрившись париком і мантією. Тепер його звичайним шляхом не притягнеш до карної відповідальності.

В Армстронговому мозку блискавкою майнула думка: «Вбивство в лікарні. На операційному столі. Безпечно й надійно — надійно, як у банку…»

Армстронг глибоко зітхнув:

— Так, але чого нас тут зібрано?

— А ви як вважаєте? — перепитав Ломбард.

— Повернемося на хвильку до смерті місіс Роджерс, — сказав Армстронг. — Які можуть бути припущення? Перше: її вбив Роджерс — страхався, що вона розколеться. Друге: вона не дала собі ради й знайшла такий вихід зі становища.

— Інакше кажучи, це — самогубство?

— Що ви на це скажете?

— Я сказав би, що згодний, коли б не смерть Марстона, — відповів Ломбард. — Два самогубства за дванадцять годин — це вже занадто! Якщо ж ви скажете мені, що Ентоні Марстон, цей здоровезний бугай із залізними нервами й цілковитою відсутністю емоцій, заподіяв собі смерть од розкаяння, усвідомивши свою провину в загибелі двох малюків, яких переїхав, то я зарегочу вам просто у вічі! До того ж, де він міг роздобути отруту? Наскільки я знаю, ціаністий калій не так уже й часто носять у жилетній кишені. Хоч тут я не авторитет — це по вашій лінії.

— Жодна нормальна людина не триматиме при собі ціаністого калію, якщо тільки їй по роду діяльності не доводиться знищувати ос, — сказав Армстронг.

— Тобто якщо вона не садівник чи не фермер? А це робота не для Марстона. Безперечно, наявність у нього ціаністого калію так одразу не поясниш. Або Ентокі Марстон ще перед тим, як їхав сюди, надумав покінчити самогубством й тому прихопив отруту, або…

— Або? — поквапив його Армстронг.

— Ви хочете, щоб я сказав уголос? — осміхнувся Філіп Ломбард. — Адже відповідь у вас на язику?.. Звісно, Ентоні Марстона було вбито!

— А пані Роджерс? — видихнув доктор Армстронг,

— Я, може, повірив би в самогубство Марстона (не без вагань, звичайно), коли б не місіс Роджерс, — повільно відповів Ломбард, наче розмовляючи сам із собою. — І я, може, повірив би в самогубство місіс Роджерс (без будь-яких вагань), коли б не Ентоні Марстон. Нарешті я міг би повірити, що Роджерс схотів позбутися дружини, коли б не ця незрозуміла смерть Ентоні Марстона. Нам насамперед потрібна теорія, яка спроможна була б пояснити обидві ці смерті, що так стрімливо сталися одна по одній.

— Я, либонь, можу де в чому вам допомогти, — мовив Армстронг і виклав Ломбардові розповідь Роджерса про зникнення двох фарфорових фігурок.

— Так, так, індійчата… — замислився Ломбард. — Учора ввечері їх було десять. А тепер, кажете ви, їх вісім?

І Армстронг продекламував:

Чоловіки подивилися один на одного. Філіп Ломбард невесело осміхнувся й відкинув недопалок цигарки.

— Хіба можна вважати все це за простий збіг обставин? Ентоні Марстон, захлинувшися, вмирає після обіду від ядухи, а матінка Роджерс лягає спати й не прокидається.