Війна з саламандрами - Чапек Карел - Страница 30

Піджін-інгліш — жаргон, поширений у країнах Тихого океану, суміш англійської й китайської мов.

Між іншим, знаменитий філолог Курціус у книжці “Janua linguarum aperta” (“Відчинена брама мови” (латин.); “Janua linguarum aperta” — комічна аналогія до славнозвісної лінгвістичної праці великого чеського вченого-педагога Яна Амоса Коменського (1592–1670) “Відчинені двері до мов” (“Janua linguarum reserata”, 1631)..) пропонував запровадити як єдину мову для спілкування саламандр латину золотої Вергілієвої доби. “Тепер, — волав він, — у нашій спромозі зробити латину, цю найдосконалішу, найбагатшу граматичними правилами і найглибше опрацьовану наукою мову живою і всесвітньою. Коли освічене людство не скористається цією нагодою, зробіть це ви, salamandrae, gens maritima (саламандри, морське плем’я (латин.).), оберіть собі рідною мовою eruditam linguam latinam (витончену латинську мову (латин.).), єдину мову, гідну того, щоб нею говорив orbis terrarum (увесь світ (латин.).). Безсмертна буде ваша заслуга, заіатапсігае, якщо ви відродите до нового життя вічну мову богів і героїв; бо разом з цією мовою, gens Tritonum (плем’я тритонів (латин.).), до вас перейде право на спадщину, заповідану володарем світу — Римом”.

Натомість один латвійський телеграфіст на прізвище Вольтерас разом із пастором Менделіусом винайшов і розробив особливу мову для саламандр, названу понтійською мовою (pontic lang); він використав для неї елементи всіх мов світу, особливо африканських. Ця саламандрова мова (як її ще називали) набула певного поширення особливо в північних країнах — щоправда, на жаль, тільки серед людей; в Упсалі навіть була організована кафедра саламандрової мови, але з саламандр, наскільки відомо, нею не говорила жодна. Правду кажучи, найбільше прищепилася серед них “бейсік-інгліш”; вона ж таки згодом стала й офіційною мовою саламандр.

“Народні лісти” — чеська реакційна газета, видавалася з 1935 р., була органом фашистської партії “Народні с’єдноцені” (“Національна єдність”).

Рядки з вірша “Не вірим нікому…” чеського поета Сватоплука Чеха (1846–1908).

З цієї нагоди наводимо нарис Яроміра Зейдла-Новомеського, що зберігся в колекції пана Повондри* (*Яромір Зейдл-Новомеський, Генрієтта Зейдлова-Хрудимська, Богуміла Яндова-Стршешовицька. — Чапек іронізує з поширеної серед третьорядних чеських письменників провінційної моди додавати до своїх прізвищ гучні псевдоніми. В даному разі псевдоніми утворені від назв районів Праги (Нове Место, Стршешовиці) й чеського містечка Хрудима.)

НАШ ДРУГ НА ГАЛАПАГОСЬКИХ ОСТРОВАХ

Коли померла моя дорога тітуся, письменниця Богуміла Яндова-Стршешовицька, ми з дружиною, поетесою Генрієттою Зейдловою-Хрудимською, вибрались у подорож довкола світу, сподіваючись заглушити біль від тяжкої втрати чаром стількох нових глибоких вражень. Під час тієї подорожі ми відвідали далекі, овіяні подихом багатьох легенд Галапагоські острови. Маючи тільки дві години часу, ми використали їх на прогулянку берегами цих пустельних островів.

— Глянь, як чудово заходить сонце, — сказав я дружині. — Неначе весь небосхил тоне в повені з золота й крові!

— Ви чех, шановний добродію? — несподівано промовив хтось позад нас правильною, чистою чеською мовою.

Ми зчудовано обернулися, але не побачили нікого; там тільки сиділа на камінні велика чорна саламандра й держала в руці щось схоже на книжку. Під час своєї подорожі довкола світу ми вже бачили кількох саламандр, але ще не мали нагоди розмовляти з ними. А тому ласкавий читач зрозуміє, як ми здивувалися, зустрівши на такому пустельному узбережжі саламандру, та ще й почувши запитання нашою рідною мовою.

— Хто тут говорив? — вигукнув я по-чеському.

— Це я насмілився, добродію, — відповіла саламандра, шанобливо підвівшись. — Я вперше в житті почув чеську мову й не міг стриматись.

— Як це так, що ви вмієте говорити по-чеському? — вражено спитав я.

— Оце щойно я розважався, відмінюючи неправильне дієслово “бути”, — відказала саламандра. — Це дієслово в усіх мовах неправильне.

— Як, де й навіщо ви навчились чеської мови? — допитувався я.

— Мені випадково попала до рук ця книжка, — відповіла саламандра й простягла мені книжку, яку тримала в руці; то була “Чеська мова для саламандр”, і сторінки її мали на собі сліди частого й ґрунтовного вжитку. — її прислали сюди в партії книжок для навчання. Я міг би вибрати собі “Геометрію для старших класів середньої школи”, “Історію бойової тактики”, “Провідник по Доломітових печерах в Альпах” або “Засади біметалізму”. Одначе я віддав перевагу цій книжці, і вона стала моїм найлюбішим другом. Я вже знаю її всю напам’ять, і все ж знаходжу в ній нові й нові джерела розваги й знань.

Моя дружина і я висловили свою щиру радість і подив, що в нього така правильна і навіть більш-менш розбірлива вимова.

— На жаль, тут я не маю з ким порозмовляти по-чеському, — скромно провадив наш новий знайомий, — і тому навіть не певен, як буде орудний відмінок множини від слова “гроші”: “грошима” чи “грішми”!

— “Грошима”, — відповів я.

— Ні, “грішми”! — зразу поправила мене дружина.

— А чи не скажете ви мені, з. вашої ласки, — із жвавим зацікавленням спитав наш милий співрозмовник, — що нового в стовежій матінці Празі?

— Прага розростається, друже, — відповів я, потішений таким інтересом, і в кількох словах змалював йому розквіт нашої золотої столиці.

— Яка радісна звістка! — з неприхованим задоволенням провадила саламандра. — А чи висять іще на Мостовій вежі голови страчених чеських панів?* (*Після поразки чехів у бою на Білій Горі під Прагою (1620) були страчені двадцять сім проводирів чеського антигабсбурзького повстання. Голови страчених дворян були вивішені на Старомеській вежі Карлового мосту.)

— Давно вже не висять, — сказав я, трохи (признаюся щиро) сторопівши від такого запитання.

— Ох, як жаль! — зауважила симпатична саламандра. — Це ж була рідкісна історична пам’ятка! Яка шкода, що стільки знаменитих пам’яток загинуло під час Тридцятилітньої війни! Коли не помиляюся, тоді чеська земля була перетворена в пустелю, скроплену кров’ю і слізьми. Ще маємо щастя, що тоді не загинув родовий відмінок при запереченні. У цій книжці написано, що він відмирає. А мені було б дуже шкода його, добродію.

— То вас цікавить і наша історія! — зраділо вигукнув я.

— Ще б пак, добродію, — запевнила саламандра. — Особливо поразка під Білою Горою і трьохсотрічна неволя. Я багато читав про них у цій книжці. Ви, напевне, дуже пишаєтеся своєю трьохсотрічною неволею! То були великі часи, добродію!

— Так, то були тяжкі часи, — підтвердив я. — Часи утисків і горя.

— І ви стогнали? — з жадібним інтересом спитав наш новий знайомий.

— Стогнали, невимовно страждаючи під ярмом жорстоких гнобителів.

— Я дуже радий, — зітхнула з полегкістю саламандра. — В моїй книжці саме так і написано. Мені дуже приємно, що це правда. Це чудова книжка, добродію, краща, ніж “Геометрія для старших класів середніх шкіл”. Як би мені хотілось побувати на тому історичному місці, де стратили чеських панів, і на інших уславлених місцях жорстокого безправ’я!

— Ну то приїздіть до нас, — запросив я його від щирого серця.

— Дякую за ласкаве запрошення, — вклонилася саламандра. На жаль, я не настільки вільний у своїх вчинках…

— А ми вас купимо! — вигукнув я. — Тобто… ми можемо дати оголошення й зібрати в Чехії кошти, що дали б вам змогу…

— Дякую якнайщиріше, — прожебонів наш приятель, видимо зворушений. — Але я чув, що влтавська вода нездорова. Розумієте, ми в річковій воді хворіємо на тяжкий пронос. — Потім на хвильку замислився й додав: — Та й садочок мій мені шкода залишати.

— Ах, — вигукнула моя дружина, — я теж завзята садівниця! Я була б вам дуже вдячна, якби ви показали нам витвори тутешньої флори!.

— З превеликою радістю, ласкава пані, — відказала саламандра, чемно вклонившись. — Коли тільки вам не вадить те, що мій садочок під водою.

— Під водою?

— Так, на двадцятиметровій глибині.

— І які ж квіти ви там вирощуєте?

— Морські анемони, — відповів наш друг, — кілька рідкісних видів. А також морські зірки й морські огірки, не кажучи вже про коралові кущі. “Щастен той, хто для вітчизни хоч одну зростив троянду”, — як сказав поет*. (*Рядки з поеми чеського поета Франтішека Ладислава Челакрвського (1799–1852) “Стопелюсткова троянда”.)

На жаль, нам уже час було прощатися, бо пароплав дав сигнал до відплиття.

— Що б ви хотіли передати, пане… пане… — я затнувся, не знаючи, як зветься наш славний приятель.

— Я звусь Болеслав Яблонський*, — зніяковіло підказала саламандра. — По-моєму, це чудове ім’я, добродію. Я вибрав його собі зі своєї книжки. (*Болеслав Яблонський (псевдонім Карела Еугена Тупого, 1813–1881) — чеський поет, автор сентиментальних віршів і дидактично-моралізаторських творів.).

— То що б ви, пане Яблонський, хотіли передати нашому народові?

Саламандра на хвилинку замислилась.

— Перекажіть своїм землякам… — нарешті промовила вона глибоко зворушено, — перекажіть їм… хай не вдаються знов у давні слов’янські чвари… і хай зберігають у вдячній пам’яті Ліпани*, а особливо Білу Гору! Бувайте здорові, кланяюсь низенько, — докінчила вона, насилу стримуючи хвилювання (*Мається на увазі бій 1434 р. під Ліпанами між таборитами (ліве крило гуситів) і чашниками (права течія в гуситському русі). Поразка таборитів у цій битві сприяла зміцненню феодального ладу й католицизму).

Ми відпливли шлюпкою від берега, замислені й розчулені. Наш друг стояв на скелі й махав нам рукою; здавалося, він щось гукає.

— Що він прокричав? — спитала моя дружина.

— Не знаю, — відказав я. — Щось наче: “Вітайте пана приматора доктора Баксу*!”

(* Бакса Карел (1863–1927) — бургомістр Праги в 1919–1927 рр., член шовіністської національно-соціалістичної партії.)

Зокрема в Німеччині була суворо заборонена будь-яка вівісекція, — щоправда, тільки дослідникам-євреям.

Здається, тут відігравали роль і моральні мотиви. Серед паперів пана Повондри знайдено опублікований багатьма мовами — очевидно, в усіх газетах світу — “Заклик”, підписаний самою герцогинею Геддерсфілдською. Ось його текст:

“Ліга захисту саламандр звертається до вас, жінки: в інтересах пристойності й добрих звичаїв власноручною працею візьміть участь у великій кампанії, яка має за мету дати саламандрам належний одяг. Найпридатніша для цього спідничка 40 см завдовжки і 60 см завширшки в поясі, найкраще — з ушитою резинкою. Особливо рекомендується плісирована спідничка, що має приємніший вигляд і дає змогу вільніше рухатись. Для країн із тропічним кліматом, вистачить фартушка з зав’язками на поясі, пошитого з найдешевшої тканини, яку можна прати, — хоч би й з вашого старого одягу. Допоможіть бідним саламандрам, щоб їм це доводилося, працюючи поблизу людей, показуватися цевдягненими — адже це напевне вражає їхню соромливість і завдає прикрості кожній порядній людині, особливо жінці й матері”.

Як видно, ця кампанія не мала бажаного успіху, бо нам невідомо, щоб саламандри колись погоджувалися носити спіднички чи фартушки; мабуть, вони заважали їм під водою або не держались на тілі. А коли згодом саламандр відгородили від людей парканами, з обох боків відпали будь-які причини для сорому чи прикрих почуттів.

Що ж до нашої згадки про те, що саламандр треба було охороняти від докучання, то ми мали на увазі головним чином собак, які нізащо не могли змиритися з саламандрами і оскаженіло переслідували їх навіть під водою, незважаючи на те, що в собаки, який укусив саламандру, запалювалася слизова оболонка в пащі. Часом саламандри оборонялись, і не один відважний пес загинув від удару мотикою чи кайлом. Взагалі між собаками й саламандрами виникла затята, просто-таки смертельна ворожнеча, яка не втихла, а навпаки, ще дужче розгорілась і поглибилась, коли було поставлено паркани. Але так уже ведеться в світі, і не лише серед собак.

Зауважимо між іншим, що ті просмолені паркани, які подекуди тяглись понад берегом моря на сотні кілометрів, використовувались і з виховною метою: по всій їхній довжині були понамальовувані великими літерами написи й гасла, корисні для саламандр, як наприклад:

Ваша праця — ваш успіх!

Цінуйте кожну секунду!

В добі тільки 86 400 секунд!

Кожен вартий стільки, скільки він зробив!

Один метр дамби можна насипати за 57 хвилин!

Хто працює, той служить усім!

Хто не працює, той не їсть!

І таке інше. А коли згадаємо, що такі дощані паркани облямовували в усьому світі понад триста тисяч кілометрів морських узбереж, то не важко уявити собі, скільки підбадьорливих і загальнокорисних гасел помістилося на них.

Див. перший “саламандровий процес”, який відбувся в Дурбані і був рясно коментований у світовій пресі (див. вирізки пана Повондри). Адміністрація порту в А. мала для підводних робіт загін саламандр. З часом вони так розмножилися, що їм уже не вистачало місця в порту, і на узбережжі по сусідству оселилося кілька їхніх колоній. Поміщик Б., якому належала частина того узбережжя, зажадав, щоб адміністрація порту забрала своїх саламандр із його приватних володінь, бо в нього там споруджена купальня. Адміністрація заперечила, що їй нема до цього діла: відколи саламандри оселились у скаржникових володіннях, вони стали вже його власністю. Переговори затяглись, а тим часом саламандри (почасти з вродженого інстинкту, а почасти з працьовитості, прищепленої їм вихованням) заходились без відповідного наказу і дозволу споруджувати на узбережжі пана Б. дамби й басейни. Тоді пан Б. подав на адміністрацію порту позов за ушкодження його майна. В першій інстанції позов був відхилений з тим мотивуванням, що насипані дамби не пошкодили майна Б., а навпаки, поліпшили його. Друга інстанція стала на бік позивача, відказавши, що ніхто не повинен терпіти на своїй землі свійських тварин сусіда і що адміністрація порту в А. відповідальна за всі збитки, спричинені саламандрами, так само як селянин має відшкодувати збитки, завдані сусідам його худобою. На те відповідачі заперечили, що не можуть нести відповідальність за саламандр, бо не мають змоги встерегти їх у морі. Тоді суддя заявив, що, на його думку, шкоду, спричинену саламандрами, слід розглядати так, як шкоду, завдану курми, яких також не можна встерегти, бо вони вміють літати. Адвокат портової адміністрації запитав, яким же способом його підзахисні можуть усунути саламандр або змусити їх, щоб вони самі залишили берегові володіння пана Б. Суддя відповів, що суд це не обходить. Адвокат спитав, як шановний суддя подивиться на те, щоб відповідачі наказали перестріляти тих небажаних саламандр. На це суддя відказав, що як британський джентльмен він визнав би це за вкрай негарний вчинок, а крім того — за порушення мисливських прав пана Б. Таким чином, відповідачі повинні, по-перше, забрати саламандр із приватних володінь позивача, а по-друге — усунути шкоду, спричинену ними на узбережжі, відновивши там попередній стан. Тоді адвокат запитав, чи можна на цих роботах використовувати саламандр. Суддя відповів, що, на його думку, не можна без згоди позивача, бо його дружина гидує саламандрами й не може купатись у місці, запаскудженому ними. Відповідачі звернули увагу на те, що без саламандр’ вони ніяк не можуть усунути дамби, насипані під водою. На це суддя заявив, що суд не може й не бажає обговорювати технічні подробиці; суди існують, щоб оберігати майнові права, а не вирішувати, можливе щось чи неможливе.

Так був з’ясований юридичний бік питання; як вийшла портова адміністрація в А. з цього скрутного становища, невідомо, але з усього випадку стало ясно, що Саламандрову Проблему все ж доведеться врегульовувати новими юридичними засобами.