І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович - Страница 20

Півчеревичок рішуче повернув назад і пішов у зворотному напрямі. Земля ставала сухішою і вже не вгиналася під ногами. Чи все-таки ледь-ледь хитається? Що ж це, власне, було? Тепер вже справді Півчеревичкові паморочиться в голові через втому й безсоння. Його хода стала непевною, кумедного чоловічка просто погойдувало. Очі, як не силкувався, заплющувались і край.

«Що є солодше за мед?» — спала на думку Півчеревичку прадавня загадка. Одначе він був настільки сонний, що зараз аніяк не міг пригадати відповіді. Не вибираючи місця, Півчеревичок кинувся і простерся на купинці, яка йому трапилась. Він і не помітив навіть, як одна змія з пістрявою спинкою виповзла з-під тієї купинки й перелякано-по-спішно сховалася. Півчеревичок солодко зітхнув і тієї миті поринув у глибокий сон…

Коли кумедний чоловічок нарешті прокинувся, деякий час не міг розшолопати, чи нині ранок, чи вечір. Але сонце поступово підбивалося над верховіттям, і Півчеревичкові нарешті дійшло, що день тільки-но розпочинається. Напевне, він безпробудно проспав майже цілу добу. Чи навіть дві?! Де тут добереш, коли час остаточно переплутано. Він поклав до рота із кулька дві морошкові ягоди і дещо потамував голод. І тоді рушив у дорогу.

Сон буцімто обернув Півчеревичка на нового кумедного чоловічка. Він відчув, як ноги налилися силою, думка стала ясною, а настрій — бадьорим. Де ж Мохобородько? Де ж Муфтик? Тепер надовго вони не сховаються від нього. Незабаром знайде їх. І тоді вони всі троє знов будуть разом!

Півчеревичок ступав далі й далі. Світило сонце, співали птахи, а Півчеревичок просто згоряв од нетерпіння побачити Муфтика й Мохобородька. Та по хвилі відчув, що в цьому величезному пралісі нелегко буде знайти своїх друзів. І взагалі, чи вони зараз у пралісі? Може, Муфтик і Мохобородько вилежуються собі на пісочку морського узбережжя і вже не згадують про нього, Півчеревичка? Е, ні, хіба таке можливе?.. Він наддав ходи. Вперед, вперед! Іноді він зупинявся і вигукував друзів на ім’я. Марно. Тільки вишумовував ліс.

Настав полудень, потому, коли звечоріло, у повітрі війнуло прохолодою. Та Півчеревичок, як і раніше, ступав далі пралісом, хоч і не уявляв до пуття, де ж саме шукати своїх улюблених друзів.

І ось він раптово урвав ходу.

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту! ту-у-у!»

Чи не тутукає в його вухах? Ні, це не те. Невже йому причулося? Сигнал біди… О, яка знайома сирена!

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту-у-у!»

Так, ніякого сумніву. Муфтикове авто! Така сирена тільки в Муфтикового фургончика! Півчеревичок хотів запам’ятати більш-менш точно напрямок, звідки долинав сигнал. Міцно притиснувши кульок з ягодами до грудей, він поспішив туди, звідкіля чувся тривожний сигнал біди. Гілля стьобало йому обличчя. Півчеревичок не звертав на це уваги. Від шаленого бігу йому шпигонуло в бік. Та й на це не звертав уваги, а біг усе далі.

Чому вони тривожно тутукають? Невже знову сіроманці? Чи краєзнавці? Чи щось гірше? Адже ліс сповнений несподіванок. Півчеревичкові бракувало повітря від шаленого бігу. Вперед!

Напевне, авто не виїхало з лісу. Ні, цього скоріше всього боятися не слід. Певна річ, тим, хто потребує допомоги, машину простіше, знайти, коли вона стоїть на місці. Більше тривожних сирен не чулося. Та Півчеревичкові здавалося, що він біжить у потрібному напрямку…

Кумедний чоловічок дістався стежини. Нарешті! Вірогідно було вважати, що авто саме й стояло на доріжці. Та куди ж воно звернуло? Важко уявити.

Знагла в Півчеревичка ноги немов зів’яли — його погляд прикипів до місцини, де стояло… Муфтикове авто! Але в якому вигляді! Воно було затиснуте між двома деревами!

Півчеревичок метнувся до фургончика. Схопився за ручку задніх дверцят. Вони не відчинялись. Він постукав у віконце. Тиша. Постукав знову. Знову тиша. Він припав до шибки і вдивлявся у салон машини. І тоді зненацька радісно загавкав Комірець.

ПОРЯТУНОК

Мохобородько й Муфтик чули дзявкання Комірчика, начебто крізь сон.

— Ну облиш це, колись іншим разом, — буркнув Мохобородько. — Не дасть, чортяко, й померти спокійно.

Але Комірець усе підгавкував і до того ж вельми весело, ніби смерть була його кращим другом.

Стукання повторилося. Цього разу воно вже було настирливіше.

Муфтик одкрив очі. Витріщився на вікно. І не повірив зору своєму.

— Півчеревичку!

Наступної миті він уже стояв коло ліжка, підхопився і Мохобородько. Ніякого сумніву — їй-бо, це — Півчеревичок! Крізь шибку на кумедного чоловічка позирало славне Півчеревичкове лице, на якому можна було прочитати водночас і радість, і заклопотаність. Ох, дорогий, милий, на віки вічні вірний друг! Як же вчасно ти опинився тут!

Та, на жаль, Муфтик і Мохобородько бачили свого друга лише крізь небитке скло. Рукотискання мусили облишити, не кажучи вже про обійми. І для Півчеревичка двері й вікна були зачинені, ні забратися до фургончика, ні вийти з нього не було можливості.

Що робити?

Муфтик сів за кермо.

— Штовхай! — вигукнув він Півчеревичкові. — Штовхай щосили! Я здам назад!

Півчеревичок, звісно, не був таким уже й дужанем, одначе інколи достатньо й щонайменшого зусилля, щоб справа зрушила. У горах, наприклад, навіть од вигуку може покотитися снігова лавина, а Півчеревичок мав дуже сильний голос, незважаючи на свою хирляву поставу.

Мотор завуркотів. Півчеревичок, схоже, миттю зрозумів, що від нього чекають. Він поклав долі кульок із ягодами і поспішив стати попереду машини. І за хвилю вже тиснув на неї плечем. Ну, ось-ось…

Мотор гудів, як божевільний. Але марно: фургончик і не зрушився з місця. Затиск між дерев виявився сильнішим, ніж намагання Півчеревичка й кінські сили машинного мотора. Задні колеса оберталися на місці. За фургончиком здіймалася хмара пилюги. І більше нічого.

— Здається, пуття не буде, — зітхнув Муфтик і вимкнув мотор.

Але Півчеревичок усе-таки не здавався. Він озирнувся навколо, знайшов поблизу машини кілька валунців, поклав їх під задні колеса й гукнув Муфтикові:

— Газуй!

Вони спробували ще раз. Півчеревичок підштовхував щосили, а Муфтик намагався видобути з машини все, на що вона тільки здатна.

— Натискуй, натискуй! — вигукнув Муфтик.

А Мохобородько горлав теж:

— Натискуй, друже, натискуй!

Крізь татакання мотора Півчеревичок не чув жодного слова, але й сам розумів, що треба натискувати й штовхати. Скільки має моці, до останньої крапелини. На його чолі виступили горошини поту. Півчеревичкові ноги вгрузли в землю. Його кості просто тріщали від нелюдської напруги. Та все одно — машина не зрушувала. Авто намертво заклинило між стовбурами.

— Нічого не вийде, — сказав Муфтик і вимкнув мотор.

І тоді Мохобородько вигукнув:

— А свердло! А сталеве свердло! Адже Півчеревичок міг би його принести!

Муфтик плеснув себе долонею по лобі.

— Звичайно! Він-бо може майнути по свердло!

Все Муфтикове обличчя пойнялося усмішкою, і він гукнув Півчеревичкові:

— Принеси свердло! Воно там, ну… там, де ти його забув!

Півчеревичок почув і хвилину-другу думав. Ага! Він згадав про оту річ. Коли виготовляв лати, настільки захопився своєю майстерністю, що забув покласти інструмент на місце. Звісно, це непростиме нехлюйство, одначе зараз таке доречне.

Півчеревичок майнув на пошуки. Правда, бігти він не міг, але простував так швидко, настільки дозволяли сили, що зосталися після недавньої гонитви. Небавом маленький чоловічок зник з поля зору Муфтика й Мохобородька.

— Знову доведеться чекати, — зітхнув Мохобородько.

Прибуття Півчеревичка на деякий час оживило двох кумедних чоловічків, та вони знову відчули пекучу спрагу й хворобливу слабкість.

— Принаймні ми вже чекаємо не смерті, а нашого улюбленого друга Півчеревичка, —сказав Муфтик.

Півчеревичок повернувся, і Муфтикове серце сповнилося радісною полегкістю. І не лише через те, що в них з’явилася надія порятуватися від смерті. Півчеревичок не полишив їх. Як добре, що вони не помилилися в Півчеревичкові. І якщо він і вважав його, Муфтика, небезпечним типом і вовчим вихованцем, то що з цього. Він залюбки пробачить Півчеревичка. Як-не-як Півчеревичок повернувся, а це найважливіше.