І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович - Страница 11

— Кістоньки мої вимучені! — простогнав він. — Я зовсім заціпенів, навіть пальці на ногах до пуття не ворушаться.

Він ледве тримався на ногах. Лежання у своєму панцирі — молочному бідоні — і справді страшенно вимучило його.

— Ворушити лише пальцями ніг — пусте, — припустив Мохобородько. — Ти повинен розворушитися з голови до ніг, щоб стала добре циркулювати кров.

Півчеревичок намагався сповнити Мохобородькову пораду, але його руки були неймовірно безпорадні. Можливо, він би ще довго понад силу тупцював на місці, коли б його не охопив лютий гнів. Він сердився на молочний бідон, оцю проклятущу жерстяну домовину, яка обернула його в жалюгідну істоту! І спересердя стусонув ногою посудину.

І тієї ж миті з його уст вирвався несамовитий скрик. Голі пальці на його ногах буцімто обпалило вогнем, і дикий біль пронизав усе тіло. Півчеревичок підстрибував-звивався від болю, кинувся на землю, де перекочувався, небавом підхопився і знову почав підскакувати. І весь цей моторошний танок супроводжував нелюдський лемент.

Та все одно біль угамувався настільки, що Півчеревичок міг стояти на місці, і його розпачливі крики змінилися тихим ойканням.

— Мудра ти голова! — похвалив спокійно Мохобородько. — Цей удар ногою — просто неперевершений. Тепер у тебе циркулюватиме кров, так що знову твої ніжки чеберятимуть.

Півчеревичок анічогісінько не промовив. Він підступив до молочного бідона, підняв його обома руками над головою і, стоячи на лісовій стежині, щосили кинув його в гущавину кущів.

— З мене вже годі, — пробубонів він. — Нехай там кубляться миші, якщо захочуть.

Мохобородькові не жаль було молочного бідона, адже використовувати його вже не могли, бо, як недавній панцир, мав отвори для рук і ніг. А від паска кумедний чоловічок не хотів одмовлятися. Це була непогана річ, до того ж знайдена. А що, як випаде чудова нагода зустрітися із власником ременя. І Мохобородько підійшов до молочного бідона й відв’язав од ручки пасок.

— Де це ти його доп’яв? — поцікавився Півчеревичок.

— Знайшов у лісі, — відповів Мохобородько. — Поблизу вовчого лігва.

Півчеревичок зосередився.

— Відчуваю, що я про дещо здогадуюсь, —мовив задумливо він.

І він розповів Мохобородькові про двох страхітливих людиноподібних істот, яких випадково зустрів увечері.

— З їхніх розмов склалося враження, що вони зросли серед вовків, — сказав Півчеревичок. — Принаймні вони, коли йшлося про сире м’ясо, смачно ковтали слинку.

— Про сире м’ясо? — з жахом повторив Мохобородько.

Одначе цієї миті сталося таке, що вони геть-чисто забули про двох людиноподібних і сире м’ясо. А Півчеревичок мимоволі озирнувся.

— Вовки! — скрикнув він.

Кинув погляд назад і Мохобородько.

Так. Це були хижаки-сіроманці. Вони, видима річ, продовжували так звані навчання. Вони лише трохи передихнули, щоб знову жадібно накинутися на свої жертви, відшліфовуючи навички нападу.

Півчеревичка наче вітром здуло — кинувся вперед. І кості вже, здалося, не крутили аніскілечки.

«Ну, куди це він летить, — подумав Мохобородько. — Невже і справді у такий спосіб сподівається порятуватись од вовків? Марне сподівання. Чи в Півчеревичка так заграла кров, що він просто не може опанувати собою? Чи це голос крові змушує мого друга пориватися вперед, наче наввипередки з вітром».

Мохобородько не хотів відставати від Півчеревичка. «Треба триматися разом, — подумав він, — Разом за життя і по смерті!» І з цією думкою він помчав услід за Півчеревичком.

За спиною почулися легкі вовчі кроки. Начебто граючись, хижаки наближалися до втікачів.

Від шаленого бігу Мохобородькові забракло повітря, і він почав задихатися. Ну що за тип оцей Півчеревичок! Яке пуття з того, що він мчить навпрямці! Хіба його друг не розуміє, що сіроманці будь-якої миті можуть схопити його?! Єдина можливість порятуватися — якомога швидше залізти на дерево…

Та ледве Мохобородько подумав про це, як сталося щось украй дивовижне. Ф’ю! Єдина секунда! А може, й менше… І Півчеревичок опинився на дереві. Його туди закинула, наче якась небачена пружина. Невже Півчеревичок потрапив між гілля завдяки своєму безмежному бажанню? Чи це оптична облуда? Не припиняючи бігу, Мохобородько протер очі і знову зиркнув на дерево, де побачив Півчеревичка, який злетів догори. Ні, оптичної облуди не було. Півчеревичок висів у верховітті молодої берези, що росла над стежиною. Саме висів. Головою донизу.

І тут Мохобородько відчув на своїй потилиці палючий подих. Намагався ухилитись, але марно. Його нога об щось перечепилася. Напевне, через якесь коріння… Мохобородько впав. Обличчям до землі. І нараз відчув на своїй шиї доторк передніх вовчих лапищ. Невже гризтиме?!

Мохобородько зіщулився. І за мить якась незвідана сила вирвала його з пазурів хижака. Він полинув угору. І коли знову розплющив очі, виявив, що висить поблизу Півчеревичка на гілці іншої стрункої берези.

Минув час, перш ніж Мохобородько отямився настільки, що спромігся думати. Що сталося? Яка сила підкинула його на самісіньке верховіття, де він тепер незбагненним чином висить догори ногами?

Мохобородько напружено міркував. Усілякі надприродні здогадки не варто брати до уваги. Наприклад, самим прагненням цього не поясниш. Адже зрозуміло, при допомозі неабиякого бажання можна підстрибнути лише трохи вище, ніж звичайно, але саме бажання усе-таки на верхівку дерева не занесе. Земне тяжіння у будь-якому випадку могутніше, ніж сили навіювання, стосовно цього не може бути ніякого сумніву. Зараз доречно було б подумати про буденні речі, ось хоч би про пастки чи сильця.

І зненацька Мохобородько все зрозумів. Заяча пастка! Вони обоє потрапили в заячу пастку — один за одним.

Саме пастки на зайців влаштовують так, що верхівку молодого дерева нагинають і з’єднують із петлею, котру залишають на землі. І якщо косоокий потрапляє у пастку, верхівка, розгинаючись, затягує у петлі здобич і тієї ж миті підкидає її вгору. Вельми проста штука. Ще з давніх-давен подібні пастки мисливці влаштовували на лісових стежинах. І зараз у такій опинилися Півчеревичок і Мохобородько. Чимдуж тікаючи, жоден не звернув уваги на мотузку пастки. І все одно щастя, що так вийшло. Безумовно, маючи на увазі те, що в такий спосіб спекалися сіроманців.

— Як почуваєшся? — пролунав Півчеревичків голос із сусідньої берези. — Кров у тебе не застоялась?

Кров уже стугонить у голові, — зітхнув Мохобородько. — Наше становище тяжке, дорогий друже.

Півчеревичок не заперечив:

— Тут, напевне, і завершиться наш життєвий шлях. Між небом і землею.

У небі пролітали ворони. Ось уже ціла зграя закружляла над Півчеревичком і Мохобородьком. Чи вони передчували щось? Може, очікували на здобич?

— Начебто стерв’ятники, — похмуро кинув Мохобородько.

А внизу навколо беріз туди-сюди нетерпляче сновигали вовки. І все позирали вгору, їхнє навчання несподівано урвалося, і це вельми не сподобалося хижакам. Здавалося, що вони радяться, домовляються про щось.

А про що?

Ні Мохобородько, ні Півчеревичок не могли знати. І небавом це їх взагалі не цікавило. Байдуже. Що буде, те буде. У головах кумедних чоловічків неприємно гуло. Думки наче блукали казна-де й не складалися докупи. Лише одна-єдина думка не давала їм спокою: схоже тут вони і завершать життєвий шлях, тут, між небом і землею.

СЕРДЕЧНА ЗУСТРІЧ

Коли краєзнавці прошкували від вовчого лігва до свого намету, серця обох усе більше повнилися радістю. Ну яка це винагорода у порівнянні з вивченням у лісі вовчих повадок! А вихованець сіроманців! Дитя людське, яке взялося шерстю! Овва! Яке відкриття, оце так знахідка!

Тепер вони подарують оцю дитинку суспільству. Але не варто поспішати. Що скажуть батьки маленького, коли побачать такого розпатланого дикунця?! Перш за все треба навчити дитя розмовляти і, можливо, щоб воно під час їжі користувалося ножем і виделкою. І все повинно відбуватися терпляче й мудро. Від вовчих витребеньок дивний чоловічок мусить позбуватися поступово. Адже не слід, наприклад, годувати його казна-чим, коли він досі споживав тільки… Ну, що ж він їв? Зрозуміло, сире м’ясо.