І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Рауд Эно Мартинович - Страница 6

— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, — переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.

Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.

Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.

— Троє ведмедів! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!

— Ясно, адже це в номері люкс, — мовив Півчеревичок. — В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше

— У наших лісах, — вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.

— Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, — зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. — Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.

— Ти міг би ще й зараз спробувати, — порадиі Мохобородько. — Вчитися ж ніколи не пізно.

— Розпочинати варто з тварин простіших, — під тримав Півчеревичок Мохобородька. — Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.

Муфтик скрушно махнув рукою:

— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.

І він голосно схлипнув.

Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Не сумуй, любий друже, — бадьоро мовив він. — Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.

— Щира правда, — повеселішав Муфтик. — Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.

— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. — Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.

Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.

— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок. — Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.

— Не варто знімати трубку, — порадив Мохобородько. — Добра від цього нам очікувати нічого.

—…шість… сім… вісім… дев’ять… — лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.

— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.

Мохобородько стенув плечима.

— … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… — лічив далі Півчеревичок.

Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.

— … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…

— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.

Мохобородько і після цього лише стенув плечима.

— … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… — лічив Півчеревичок.

Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.

Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.

— Алло!

— Алло-о-о! — пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. — Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?

Отже, все-таки ніякої помилки не було!

— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?

— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.

— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.

— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.

Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.

— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.

І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:

— А хто ви, власне, така?

Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.

— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.

Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…

— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.

— Поклади трубку, — порадив Муфтик.

— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:

— Чекаємо.

Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.

— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.

Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.

— Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, — сказала вона, привітно всміхаючись. — Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.

Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:

— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.

— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо. — Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні, — підтвердила вона. — В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.

— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.

— Та ні, не тільки, — продовжила жінка. — Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.

— Замінити собача?.. — вражено пробурчав Мохобородько.

— Саме так, — лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. — Саме в цьому й причина моїх відвідин.

На деякий час у кімнаті запала тиша.

— Вибачте, — обернувся до жінки Муфтик. — Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!

— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, — знову посміхнулася жінка. — Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.

Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.

— У мене досить пристойні житлові умови, — сказала вона. — І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.

Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.

— Найліпше мені підходить бородань, — нарешті довила вона.

— Як? — здригнувся Мохобородько. — Ви маєте на увазі мене?

— Саме так, — кивнула гостя. — Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!

Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:

— Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.

— Але даруйте! — вигукнув Мохобородько. — Попри все, я, одначе…

— Розумію, розумію, — жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. — Ви — кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?

Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.