Серця трьох - Лондон Джек - Страница 53

— Послухай, Френку, ще не пізно змінити рішення, — звернувся до нього Генрі. — їй-право, це несправедливо! Адже це я витягнув коротеньку соломинку! Правда, Леонсіє?

Леонсія не могла вимовити жодного слова. Вони стояли гуртом біля вівтаря, а за ними юрмилися Загублені Душі. У Великому Домі радилися Королева і жрець Сонця.

— Але ж вам не хотілося, аби Генрі побрався з нею, чи не так, Леонсіє? — запитав Френк.

— Мені не хотілося б, щоб одружувалися і ви, — заперечила Леонсія. — Тільки Тореса я з радістю віддала б їй у чоловіки. Вона мені не подобається. Я не хотіла б нікого з моїх друзів бачити її чоловіком.

— Та ви ревнуєте, — зауважив Генрі. — А Френк, здається, не так уже й переймається своєю долею.

— Але ж вона й не погана, — сказав Френк. — І я готовий без особливого засмучення зустріти свою долю. А крім того, мушу тобі, Генрі, сказати, коли вже про це йдеться, що вона не одружилася б з тобою, хоч би ти й просив.

— Ну, не знаю… — почав було Генрі.

— У такому разі запитай у неї сам. Он вона йде. Поглянь, які в неї очі. Відразу видно: бути лиху. А жрець похмурий, як хмара. Спробуй освідчитися, і ти побачиш, чи матимеш успіх.

Генрі вперто кивнув головою.

— Добре, я це зроблю, але не для того, щоб показати тобі, який я-покоритель жіночих сердець, а заради справедливості. Я негаразд повівся, погодившись на твою жертву, тепер я хочу виправити свою провину.

І перш ніж вони встигли йому перешкодити, він розштовхав юрбу, підійшов до Королеви і, відтіснивши убік жерця, взявся їй щось палко доводити, а Королева слухала і сміялася. Але сміх її призначався діє для Генрі, вона з виглядом переможця глузувала з Леонсії, Королева відмовила Генрі і підійшла до Леонсії та Френка. За нею простував жрець, а за ним — Генрі, який марно намагався приховати радість, викликану відмовою Королеви.

— Ні, ти тільки уяви! — вигукнула вона, звертаючись до Леонсії. — Генрі щойно зробив мені пропозицію. Це сьогодні вже четверта. Отже, мене теж кохають! Ти коли-небудь чула, щоби четверо чоловіків зізнавалися жінці в коханні в день її весілля?

— Як четверо? — здивувався Френк.

Королева з ніжністю глянула на нього.

— Ти й Генрі, якому я відмовила. До вас — цей нахаба Торес. А щойно у Великому Домі — ось цей жрець. — В очах її спалахнув гнів, щоки зашарілися. — Цей жрець Сонця, що вже давно порушив свою обітницю, цей напівчоловік хотів, аби я побралася з ним! Нікчема! Тварюка! і насамкінець цей зухвалець заявив, що я не одружуся із Френком! Ходімо! Я зараз провчу його.

Вона кивнула своїм охоронцям, наказуючи їм оточити її і чужоземців, а двом списникам звеліла стати позаду жерця. Побачивши це, натовп невдоволено загудів.

— Починай, жерче! — різко мовила Королева, — а то мої люди уб’ють тебе.

Жрець повернувся, очевидно, збираючись вдатися до народу, але побачивши приставлені до його грудей списи прикусив язика і підкорився. Він підвів до вівтаря Френка і Королеву, поставив їх до себе обличчям, став на підвищення біля вівтаря і, дивлячись на юрбу за нареченим із нареченою, сказав:

— Я — жрець Сонця. Мої обітниці — священні. І як жрець, я маю обвінчати цю жінку — Ту, Що Мріє — з цим прибульцем, з цим чужоземцем, замість того щоб пролити його кров на нашім вівтарі. Мої обітниці священні. Я не можу порушити їх. Я відмовляюся вінчати цю жінку й цього чоловіка. Від імені Бога Сонця я відмовляюся учинити обряд…

— Тоді ти негайно помреш, жерче! — злобливо прошипіла Королева і кивком голови звеліла найближчим списникам приставити до нього списи, а іншим — направити їх на тих, хто ремствує, готових вийти з покори Загублених Душ.

Запала тиша, яка тривала майже хвилину. Ніхто не вимовив жодного слова, ніхто не ворухнувся. Усі стояли заклякло і дивилися на жерця, якому до грудей були наставлені списи.

Нарешті, жрець першим порушив тишу: він здався. Спокійно обернувшись спиною до списів, що загрожували йому, він став на коліна і давньою іспанською мовою почав благати Бога Сонця послати плодючості молодим. Потім він змусив Королеву і Френка стати на коліна. Коли пальці старого торкнулися їхніх з’єднаних рук, обличчя його мимоволі скривилося.

За наказом жерця наречені підвелися з колін, а він переломив навпіл кукурудзяний корж і дав кожному з них по половинці.

— Причастя, — шепнув Генрі Леонсії, коли Френк і Королева відкусили кожне зі своєї половинки.

— Римо-католицький обряд, який, очевидно, приніс сюди да Васко. А тут він поступово перетворився на весільний, — шепнула йому у відповідь Леонсія. Усвідомлення, що вона назавжди втрачає Френка, було їй надто болісне, і вона ледь володіла собою: її прикушені губи побіліли, а нігті до болю вп’ялися в долоні.

Жрець узяв з вівтаря мініатюрні кинджал та золоту чашу і вручив їх Королеві. Та сказала щось Френку, він засукав рукав і, оголивши ліву руку, підставив їй. Королева вже приготувалася зробити надріз на його шкірі, як раптом зупинилася, подумала і, замість того щоб зробити це, обережно лизнула кинджал кінчиком язика.

І несподівано вона розлютилася. Спробувавши лезо на смак, вона жбурнула його, готова кинутися на жерця і наказати списникам убити його. Вона вся тремтіла, марно намагаючись опанувати свій гнів. Перевіривши, куди упав кинджал, і переконавшись, що його отруєне вістря нікого не зачепило і нікому не завдало шкоди, вона видобула з-під’сукні іншого кинджала. Вона теж спочатку лизнула лезо язиком і лише після цього зробила надріз на руці Френка й зібрала в золоту чашу кілька крапельок його крові. Френк проробив те ж саме з її рукою. Потім жрець, під гнівним поглядом Королеви, узяв чашу зі змішаною кров’ю і пролив її на вівтар, учинивши обряд жертвоприношення.

Запала тиша. Королева стояла сердита й похмура.

— Якщо судилося сьогодні пролити кров на вівтар Бога Сонця… — грізно почала вона.

І жрець, немов згадавши про свій неприємний обов’язок, повернувся до народу й урочисто оголосив, що відтепер Френк і Королева — вже одружені. Королева обернула до Френка сяюче обличчя. Він обійняв її і поцілував, а Леонсія, побачивши це, охнула й сперлася на руку Генрі, аби не впасти. Проте Френк помітив її хвилинну слабість і зрозумів причину, хоча за мить, коли розпашіла Королева переможно глянула на свою суперницю, Леонсія вже прибрала байдужого й гордовитого вигляду.

РОЗДІЛ XXI

Дві думки промайнули в Торесовій голові, коли він відчув, що вир засмоктує його. Перша — про величезного білого собаку, що стрибнув слідом за ним, а друга — про те, що Свічадо Світу збрехало. Торес не сумнівався, що йому настав кінець, проте Свічадо Світу, куди він краєчком ока зазирнув, віщувало йому смерть не у водній безодні.

Він був добрим плавцем, а тому, почуваючи, що вода стрімко засмоктує його, боявся лише одного: аби не розбити собі голову об кам’яні стіни чи склепіння підземного тунелю, яким його несла бистрина. Але йому щастило, бо він жодного разу навіть не торкнувся їх. Іноді він почував, як течія виштовхує його нагору: отже, поруч стіна або виступ; тоді він поринав, зіщулившись, ніби морська черепаха, що втягує голову з появою акул. Але минала мить, і Торес знову помічав, що течія слабшає. Тоді він висував голову і набирав у легені свіжого повітря. Торес уже не плив, а лише намагався триматися на поверхні і роздумував про те, що ж сталося із собакою і які нові пригоди готує йому ця підземна річка.

Незабаром Торес побачив перед собою тьмяне, але, без сумніву, денне світло. Поступово ставало дедалі світліше. Торес обернув голову і побачив те, що змусило його поплисти щосили. А побачив він собаку, що плив, високо задерши морду й вискаливши свої страшні зуби. У тім місці, де звідкись згори падало світло, Торес помітив виступ скелі і видерся на нього. Насамперед він засунув руку до кишені, щоб перевірити, чи вціліли коштовності, які украв у Королеви. Але голосний гавкіт, що лунав у підземеллі, нагадав Торесу про гострі ікла його переслідувача, і замість самоцвітів він поспішно витяг кинджал Королеви.