Серця трьох - Лондон Джек - Страница 16

— Так, змова наша дозріває, — розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. — Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…

РОЗДІЛ V

Було вже за полудень; Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю і чекав, коли ж нарешті з лагуни Чирикви повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена тому, що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів та огидних мишоїдів, що навіть і зараз ширяли над вулицею та стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.

Від сонячних променів і куряви у Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом помітив, що кілька обшарпанців, які дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі нічого не бачив, але до нього долинув гуркіт візка, який швидко наближався. Потім у поле його зору потрапив невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий старий, який сидів на передку, марно намагався стримати його.

Генрі з посмішкою подивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах; покошені колеса ледве трималися на осях і оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя — це вже, на думку Генрі, було просто чудом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, старий зробив ще одне неймовірне зусилля зупинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них виявилася гнилою і відразу увірвалася. Візник упав на сидіння, віжка, що залишилася в його руках, натягнулася, і кінь, підкоряючись їй, круто повернув праворуч. Що сталося потім — чи зламалося колесо, чи, спочатку відскочило, а вже потім зламалося, — Генрі не міг розібрати. Одне було очевидно: фургон зовсім розламався. Старий упав на курну бруківку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, тому кінь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.

Коли він звівся на ноги, навколо вже зібрався натовп. Але цікавих швидко розігнали жандарми, які вискочили з в’язниці. Генрі продовжував стояти біля вікна і з інтересом, воістину дивним для людини, котрій залишилося жити лише кілька годин, дивився на сцену, яка розгорнулася перед ним, і прислухався до вигуків, що долітали до нього.

Старий дав жандармам потримати коня і, навіть не обтрусивши з одягу порох, поспішно зашкутильгав до фургона і взявся оглядати вантаж, що складався із ящиків — одного великого і кількох маленьких. Особливо піклувався він про великий, навіть спробував підняти його і, піднімаючи, неначе прислухався, чи нічого в ньому не розбилося.

Тут один із жандармів запитав його; старий випростався і почав відповідати охоче і багатослівно:

— Ви запитуєте, хто я? Я стара людина, сеньйори, і живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була німкенею — царство їй небесне! — зате батька звали Балтазар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара[15]. А я… я тепер зовсім пропав і навіть додому не зумію дістатися.

Заохочуваний питаннями із ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився і з вдячністю продовжував свою розповідь:

— Я приїхав з Бокас-дель-Торо. Дорога зайняла в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу я в Колоні, і краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?

— У будь-якому місті Папами скільки завгодно Томасів Ромеро, — розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. — Доведеться вам описати його детальніше.

— Він двоюрідний брат моєї другої дружний, — з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.

— Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо і його околицях, — заперечив йому помічник начальника в’язниці, — і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У настут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… втім, ні, цього повісили місяць тому за убивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі череди в горах. Є…

Із кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес лише скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:

— Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мій дорогоцінний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зі мною саме тут. Я можу довірити свій крам вам: досить одного погляду, щоб зрозуміти, що ви чесна і порядна людина. — Говорячи це, старий порився в кишені, витяг звідти два срібних песо і простягнув тюремнику. — Ось вам. Сподіваюся, ви і ваші люди не пошкодуєте, що падали мені допомогу.

Генрі посміхнувся, помітивши, з яким підвищеним інтересом і повагою почали ставитися до старого Педро Зурита і жандарми після появи монет. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно взялися переносити ящики до приміщення в’язниці.

— Обережніше, сеньйори, обережніше! — благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. — Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.

Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв з коня збрую, окрім вуздечки, і поклав її у фургон.

Але Педро Зурита, кинувши красномовний погляд на обшарпанців, наказав занести і збрую до в’язниці.

— Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне — аж до останнього ремінця і пряжки, — пояснив він.

Вибравшись на залишки фургона, старий за допомогою Педро Зурити і вартових абияк видерся на коня.

— Усе гаразд, — сказав він і з вдячністю додав: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Як мені пощастило натрапити на таких чесних людей, у яких мій крам буде в повній цілості! Щоправда, товар злиденний — самі знаєте, який у мандрівного торговця може бути крам, — але для мене кожна дрібниця дорога. Радий був з вами познайомитися. Завтра я повернуся зі своїм родичем, якого я, звичайно, знайду, і звільню вас від клопоту оберігати моє жалюгідне майно! — Тут він зняв капелюха. — Adios, сеньйори, adios!

І він не поспішаючи рушив, недовірливо поглядаючи на свого коня — винуватця всієї катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

— Пошукайте ще на цвинтарі, сеньйоре Нарваес, — порадив помічник начальника в’язниці. — Там знайдете цілу сотню Томасів Ромеро.

— А ви, сеньйоре, уклінно прошу, особливо бережіть великий ящик! — крикнув у відповідь торговець.

На очах у Генрі вулиця спорожніла: жандарми і юрба сховалися від спеки. Нічого немає дивного, подумав Генрі, що в інтонаціях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже він лише наполовину іспанець, отже, і мова в нього напівіспанська, а ще напівнімецька, бо мати його була німкеня. Говорить він усе ж як місцевий житель. “Ну й пограбують його як місцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, залишеному на збереження у в’язниці, є щось цінне!” — вирішив про себе Генрі і облишив думати про те, що сталося.

А у вартівні, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно і всебічно оглядати великий ящик. Він підняв його за один кінець, щоб мати уявлення про його вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, ніби собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься усередині.