Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 85

Радники і знатні воїни відійшли, жерці заговорили з Монтесумою. Потім двоє з них наблизилися до мене, узяли мене з рук варти і підвели до трону. Тут один жрець раптом наказав мені роздягтися, і я змушений був підкоритися. Коли на мені не залишилося нічого і я стояв голий перед троном, жерці обступили мене і почали уважно роздивлятися моє тіло. На руці у мене виділявся шрам, залишений шпагою де Гарсіа, а на плечах і на спині червоніли ще не загоєні як слід рубці від кігтів і зубів пуми. Жерці запитали, звідки у мене ці сліди. Я відповів. Відійшовши убік, щоб я не міг їх почути, вони стали люто сперечатися між собою, але не дійшли ніякого рішення і звернулися до імператора. Трохи подумавши, він заговорив, і його слова я розчув.

— Вади ці йому не властиві, їх не було на його тілі при народженні. Це сліди люті людини і звіра.

Жерці ще про щось порадилися, і, нарешті, старший з них шепнув кілька слів на вухо Монтесумі. Імператор кивнув, підвівся з трону і наблизився до мене. Я стояв перед ним голий, здригаючись від холоду, бо в околицях Теночтітлана буває досить прохолодно.

Монтесума зняв з шиї ланцюг із золота і смарагдів, відстебнув застібку своєї царської мантії і власноруч надів мені на шию ланцюг і накинув мантію на плечі. Потім він уклінно опустився на долівку, благально простягнув до мене руки і обійняв мене.

— Привіт тобі, о божественний сину Кецалькоатля! — заговорив він. — За які заслуги ощасливив ти нас своєю появою? Що можемо ми зробити, щоб відшкодувати тобі за високу честь? Керуй нами — ми всі твої слуги. Наказуй — і твоє повеління буде виконано. О Тескатліпоко! Я, Монтесума, твій раб, схиляюся перед тобою, і весь мій народ схиляється разом зі мною!

І він знову впав на коліна.

— Ми благаємо тебе, — приєдналися багатоголосо жерці. — Ми схиляємося перед тобою, о Тескатліпоко!

А я стояв як стій, уражений усім цим незрозумілим дійством, схожим на фарс. Монтесума ляснув у долоні — і на його заклик з’явилися жінки з пишним одіянням і гірляндами квітів. Вони одягнули мене у принесений одяг, прикрасили мені голову вінками, не припиняючи молитись і повторювати:

— Тескатліпока, що помер учора, з’явився до нас знову. Радійте! Тескатліпока з’явився до нас знову в образі полоненого теуля!

Тільки тоді я зрозумів, що відтепер я бог, і не просто бог, а наймогутніший із богів. Ніколи в житті я не почувався так безглуздо!

Услід за жінками з’явилися шанобливі і поважні чоловіки з музичними інструментами в руках. Мені сказали, що відтепер вони будуть моїми наставниками, а чималий ескорт царських слуг — моїми рабами. Під звуки музики мене вивели із залу. Попереду йшов глашатай, голосно викрикуючи, що ось простує бог Тескатліпока, Душа Світу, творець усього сущого, котрий знову відвідав свій народ. Мене провели по всіх будівлях і всіх нескінченних кімнатах палацу, і скрізь чоловіки, жінки і діти схилялися переді мною до землі і молилися на мене, Томаса Вінґфілда, і зрештою мені стало здаватися, що, мабуть, я просто з глузду з’їхав.

Потім мене всадовили в паланкін і понесли вниз із пагорба Чапультепека греблею, і далі — містом, через усі вулиці до просторої площі перед храмом. Попереду йшли глашатаї та жерці, позаду простували знатні хлопці і слуги, і усюди, де б ми не проходили, юрмиська людей падали переді мною долілиць. Поступово я почав розуміти, що бути богом — справа досить утомлива.

Поміж стін, прикрашених барельєфами змій, мене понесли сходами, що в’юнилися ламаною спіраллю, на вершину величезної теокалі, де стояли ідоли і святилища. Тут під безперервний дріб великого барабана жерці почали приносити в мою честь жертву за жертвою, і я змушений був дивитися на всі ці криваві звірства, ледве стримуючи нудоту.

І тут мене попросили вийти з паланкіна. Під ноги мені підстилали килими і кидали квіти, проте мене охопив жах, бо я подумав, що зараз мене принесуть в жертву мені самому або якомусь іншому богу. На щастя, це виявилося не так. Біля краю верхнього майданчика — дуже близько я підходити відмовився, побоюючись, щоб мене не зіштовхнули несподівано вниз — сам верховний жрець оголосив багатотисячному натовпу про мій божественний сан, і всі — юрба на майдані і жерці на піраміді — молитовно схилилися переді мною. Церемонія тривала нескінченно. У голові мені паморочилося від усіх цих молінь, музики, зойків і скривавлених трупів, і я зітхнув полегшено, коли ми, нарешті, рушили назад до Чапультепека.

Проте тут на мене чекали нові почесті. Мені відвели цілу анфіладу прекрасних кімнат, які примикали до покоїв самого імператора, і урочисто оголосили, що відтепер усі родичі і домочадці Монтесуми стають моїми слугами, і той, хто посміє не послухатися мого веління, буде скараний на смерть.

І тут я, нарешті, уперше втрутився, воліючи залишитися на самоті, щоб хоч трохи прийти до тями. Слугам я звелів приготувати святкову трапезу в покоях принца Куаутемока, де сподівався зустрітися з Отомі.

Наставники і знатні воїни з моєї свити хотіли було заперечити, мовляв, цієї ночі мій слуга Монтесума прагне відсвяткувати зі мною, проте я не змінив рішення. Врешті-решт вони пішли собі, попередивши, що повернуться за годину, щоб відпровадити мене на бенкет. Я з насолодою здер із себе усі божественні брязкальця, впав На ложе і поринув у думки. Дивне збудження оволоділо мною. Хіба я не був богом і хіба влада моя не була майже безмежною? Проте ушнипливий розум ставив каверзні питання. Заради чого мене зробили богом і чи надовго я збережу цю владу?

Не минуло й години, як мої знатні наставники і слуги повернулися з новим вбранням і оберемками свіжих квітів. Одягнувши мене і прикрасивши вінками, вони рушили слідом за мною в покої Куаутемока. Попереду йшли вродливі жінки, награючи на музичних інструментах.

Принц Куаутемок вже чекав на нас. Тут мені виявили такі почесті, неначе я, його недавній полонений, був самим імператором. І одночасно мені здалося, що принц був чимось збентежений, а в очах його світилося співчуття. Нахилившись до нього, я пошепки запитав:

— Що все це означає, принце? Я справді бог чи наді мною знущаються?

— Тс-с-с! — відповів він ледве чутно, низько схиляючись переді мною. — Для тебе це і добре і погано, друже мій теулю. Згодом я тобі все поясню.

І вже уголос додав:

— О Тескатліпоко, бог богів, чи бажано буде тобі, щоб ми розділили трапезу разом з тобою, чи ти бажаєш залишитися один?

— Принце, — відповів я, — боги люблять хорошу компанію.

Поки ми отак перемовлялися, я помітив у юрмі, що заповнила залу, принцесу Отомі. Отож, коли всі почали розсаджуватися на подушках за низьким столом, я зачекав, поки вона займе своє місце, і тут же сів поряд із нею. Це викликало коротке замішання серед присутніх, бо приготоване для мене почесне місце знаходилося на чолі столу, де праворуч від мене мав сидіти принц Куаутемок, а зліва — його дружина, царствена Течуїшпо.

— Твоє місце не тут, о Тескатліпоко, — промовила Отомі, і її смагляве обличчя злегка зашарілося.

— Я гадаю, царствена Отомі, що бог може сидіти там, де він схоче, — відповів я і, знизивши голос, додав: — Хіба може бути для бога більш почесне місце, ніж поруч із найпрекраснішою богинею на землі?

Вона ще більше почервоніла і сказала:

— На жаль, я зовсім не богиня, а проста смертна дівчина. Отже, якщо хочеш, щоб я була поруч тебе за трапезою, ти маєш встати і оголосити свою волю; ніхто не посміє тобі заперечити, навіть мій батько Монтесума.

Тоді я підвівся і ламаною ацтекською мовою звернувся до всіх присутніх:

— Відтепер моє місце на бенкетах завжди буде поряд із принцесою Отомі, — така моя воля!

При цих словах Отомі зовсім спаленіла. Гості почали перешіптуватися. Принц Куаутемок спочатку спохмурнів, потім посміхнувся. Зате мої знатні наставники низько схилилися, а глашатаї виголосили:

— Підкоряйтеся волі Тескатліпоки! Відтепер місце царственої принцеси Отомі поруч із богом Тескатліпокою, бо він полюбив її!