Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 68

Колишній будинок моєї матері і бабусі давно згорів, жили вони самотньо, і через двадцять з гаком років у Севільї про них усі забули. Мені пощастило знайти лише одну убогу стареньку, яка колись була служницею моєї бабусі і знала мою матір. У той час, коли моя мати втекла до Англії, стара була десь в іншому місці, проте я все ж таки отримав від неї певні відомості. Про те, що я онук її колишньої пані, я їй, зрозуміло, не сказав.

Як мені вдалося з’ясувати, після втечі моїх батьків до Англії де Гарсіа почав переслідувати мою бабусю, а свою тітку, усілякими позовами та іншими способами. Цей негідник довів її до повного розорення і після цього кинув помирати з голоду. Про убогість, в якій вона доживала свої дні, можна судити хоча б із того, що її поховали в могилі для бідняків. Стара служниця ще повідала мені, нібито де Гарсіа невдовзі вчинив якийсь злочин і змушений був переховуватися, але що це за злочин, вона не пам’ятала, оскільки відтоді спливло років п’ятнадцять.

Про все це я дізнався на четвертий місяць перебування в Севільї. Розповідь старої мене, звичайно, зацікавила, але пошукам моїм анітрохи не допомогла.

Днів через п’ять після цієї розмови, повертаючись уночі до себе додому, я розминувся на порозі патіо з молодою стрункою жінкою під густою вуаллю. В очі кинулося, що вона ридала так нестримно, що аж тіло здригалося. Подібні сцени для мене вже були звичні, бо більшість наших клієнток мали всі підстави гірко плакати, отож я пройшов повз неї мовчки. Але коли я увійшов до кімнати, то розповів старому про свою зустріч і запитав, хто ця пані.

— Ох, племіннику! — похитав головою Фонсека, який завжди називав мене так, а останнім часом взагалі ставитися до мене так, немов я і справді був його родичем. — Скажу тобі, це важкий випадок! Але ти її не знаєш, — вона не із грошовитих. Бідолашна із знатної сім’ї, пішла в черниці, аж тут з’являється жевжик, таємно зустрічається з нею в монастирі, обіцяє одружитися, якщо вона погодиться з ним утекти, влаштовує якусь комедію вінчання, як вона розказує, і все таке інше. Тепер він накивав п’ятами, а вона чекає дитину. Але найстрашніше те, що коли вона потрапить у лапи до інквізиції, її чекає страхітлива, повільна смерть — нещасну замурують у монастирську стіну. Вона прийшла порадитися і принесла замість платні свої срібні дрібнички.

— І ви їх узяли?

— Атож. Я завжди беру платню. Але я відшкодував їх вагу золотом. А потім я підказав їй, де вона зможе сховатися від попів і перечекати, поки не скінчиться полювання на неї. Єдине, чого я не зробив, так це не сказав, що її коханець — найостанніший із мерзотників, що будь-коли з’являлися на вулицях Севільї. Але який сенс? Вона однаково його більше не побачить. Тс-с-с! Здається, прийшла герцогиня. Це астрологічний варіант. Де гороскопи і жезл? Ага. А кришталева куля? Спасибі. Тепер прикрути лампу, дай мені он ту книгу і щезни!

Я підкорився і ледь не зіткнувся з опасистою донною, яка у супроводі дуеньї боязко пробиралася темним коридором, щоб дізнатися про майбутнє із зірок і заплатити за це чимало золотих песо. Її вигляд так мене насмішив, що я на якийсь час забув про ту черницю і її прикрощі.

Днів зо два потому я йшов опівночі околицею міста. З’являтися тут в такий час вельми небезпечно, проте у мене було термінове доручення від мого господаря. До того ж я був озброєний: при мені була та сама шпага, що я її відняв у де Гарсіа і якою була вбита моя бідолашна мати. На той час я вже добре володів цією зброєю, бо брав уроки фехтування.

Отож я йшов неквапно, розмірковуючи про своє дивне життя, таке несхоже на те, що минало в долині Уейвні, і про багато інших речей. Я думав про Лілі, про те, що її переслідує мій братик Джефрі, примушуючи вийти за нього заміж, і про те, чи зуміє вона встояти перед його нахабством і волею свого батька.

Ніч була чудова — я пам’ятаю її досі. Ті, хто знають Севілью, можуть підтвердити, що немає нічого чарівнішого від такої серпневої ночі, коли над старовинним містом сяє місяць, відбиваючись у широких водах Гвадалквівіру.

Поки я отак милувався місяцем коло парапету, знизу по сходинках піднявся якийсь чоловік і зник у темряві вулиці. Спочатку я не звернув на це уваги, але коли до мене долинули голоси, то озирнувся і побачив, що чоловік розмовляє з жінкою. Очевидно, це було любовне побачення. Подібні речі завжди цікаві, особливо для молодих, тому я мимоволі став спостерігати.

Невдовзі я переконався, що коханці не виявляли одне до одного ніякої ніжності, особливо чоловік. Він увесь час відсторонявся і відступав назад, немов поспішав до човна, на якому, мабуть, приплив. Мене це здивувало, бо навіть на відстані і при світлі місяця я роздивився, яка гарна його кохана. Обличчя чоловіка я не бачив; ширококрисий капелюх затуляв його повністю.

Поступово вони наблизилися настільки, що я розчув окремі слова. Кавалер все так само задкував, а жінка ступала за ним і благала:

— Ні, не вірю, ти не покинеш мене! Ти ж одружився, присягався, обіцяв… Невже у тебе стане совісті кинути мене після цього? Я відмовилася заради тебе від усього! Мені загрожує небезпека. Адже я…

Тут вона перейшла на шепіт, і я не розчув останніх слів.

— Мила моя! — заговорив чоловік. — Я обожнюю тебе, але ми маємо на якийсь час розлучитися. Не нарікай, Ізабелло, ти й так мені багато чим зобов’язана. Я витягнув тебе із кам’яниці, я навчив тебе жити і любити. З твоїми чеснотами і красою ти, звичайно, зумієш отримати користь з цієї науки. Я не можу тобі дати грошей, бо у мене немає зайвих, але я дав тобі досвід, який вартує більше, аніж гроші. Серце мені крається з розпуки, бо нам доведеться на якийсь час розлучитися. Але, як то кажуть:

— А я, поки…

Але тут чоловік знову стишив голос, і більше я нічого не зміг розібрати.

Коли він заговорив, мене охопив трем з голови до ніг. Ця сцена сама по собі була досить драматичною, але не це схвилювало мене, а голос, цей голос! Він нагадав мені… ні, я, мабуть, збожеволів!

— О, не будь таким жорстоким! — вигукнула жінка. — Невже ти полишиш мене саму, знаючи, в якому я стані і яка небезпека мені загрожує? Благаю, візьми мене з собою, Хуане!

З цими словами вона ухопила його за руку і пригорнулася до нього. Чоловік досить грубо відштовхнув її, але тут ширококрисий капелюх упав на землю, і місяць висвітлив його обличчя. Це був Хуан де Гарсіа власною персоною!

Помилитися я не міг. Те ж саме жорстоке, порізане зморшками обличчя, шрам на високому лобі, тонкогубий лукавий рот, гостра борідка. Доля знову звела нас, і тепер або я його уб’ю, або він уб’є мене.

Виступивши наперед, я оголив шпагу і зупинився просто перед ним.

— Що таке? — аж сахнувся він. — Схоже, у тебе, голубко, є охоронець? Що треба вам, сеньйоре?

— Хуан де Гарсіа, я з’явився, щоб помститися за вбиту жінку. Може, ви пам’ятаєте берег річки, далеко звідси, в Англії, де ви зустріли одну знайому вам пані і залишили її мертвою? Якщо ви забули, то пригадайте хоча б цю шпагу, якою я вас уб’ю!

І з цими словами я змахнув над головою шпагою, що колись належала йому.

— Господи! Той самий англійський юнак…

— Так, я Томас Вінґфілд, який оддухопелив вас і зв’язав. Тепер я хочу довершити те, що почав тоді. Захищайтеся, Хуане де Гарсіа, інакше я заколю вас на місці!

Коли де Гарсіа це почув, він одразу став схожий на зацькованого вовка. Я бачив, що він не хоче битися, і не з боягузтва, треба віддати йому належне, а із забобону. Як я дізнався згодом, він боявся зі мною битися, бо вважав, що йому судилося померти від моєї руки. Саме тому він і намагався убити мене, коли зустрівся зі мною вперше.

— Дуель має свої закони, сеньйоре, — галантно вклонився де Гарсіа. — Битися без секундантів, та ще й у присутності жінки? Якщо ви вважаєте, що я вас чимось образив, хоч я насправді не розумію, про що йдеться, і не знаю вашого імені, я зустрінуся з вами десь-інде.