Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 58

Ми були щасливими дітьми. Батько і мати пишалися нашою вродою, що викликала заздрість інших батьків. Я був темніший од усіх, смаглявий майже до чорноти, а в Мері іспанська кров відчувалася лише в її прекрасних оксамитових очах, та у барві щік, рум’яних, як стиглі яблучка. Через чорне волосся і смаглявість мати частенько називала мене своїм маленьким іспанцем. Але це вона робила потай, коли батька не було поблизу, бо такі слова дратували його. Вона так і не засвоїла англійської, хоча батько не дозволяв їй говорити при ньому іншою мовою. Зате коли його не було, мати говорила іспанською, але з усіх дітей як слід знав іспанську мову лише я, та й то мабуть завдяки тому, що у матері було кілька томів старовинних іспанських романів. Ще змалку я полюбляв подібні історії, і мати переконала мене вивчити іспанську мову переважно тим, що обіцяла мені дати їх почитати.

Серце моєї матері все ще сумувало за її сонячною батьківщиною, про яку вона часто розповідала нам, дітям, особливо взимку. Зиму вона ненавиділа так само, як і я. Якось я запитав її, чи хочеться їй повернутися до Іспанії. Здригнувшись, вона відповіла, що ні, бо там живе її ворог, котрий заприсягся її убити, окрім того, вона прикипіла усім серцем до нас і до нашого батька. Я подумав, що та людина, котра задумала убити мою матір, напевно, і є той “сатана”, як його називав батько, але уголос зауважив, що навряд чи знайдеться лиходій, який наважиться підняти руку на таку лагідну і гарну жінку.

— Ох, синку! — заперечила мати. — Він саме й ненавидить мене через ту мою вроду, яка, може, була колись. Якби не твій славний батько, Томасе, мені, може, довелося б вийти заміж за іншого.

І при цих словах обличчя матері зблідло від страху.

Якось увечері — мені тоді було вже десь так років вісімнадцять — до нас завітав, повертаючись із Ярмута, батьків друг, сквайр Бозард, чий маєток був у нашій парафії. У розмові він сказав мимохідь, що в порту кинув якір іспанський корабель із товарами. Мій батько насторожено запитав, хто капітан цього корабля. Сквайр Бозард відповів, що не знає його імені, проте бачив капітана на базарній площі; це високий, ставний чоловік, пишно вдягнений, вродливий і з шрамом на скроні.

Зачувши його слова, моя мати помітно зблідла, навіть через смагляву шкіру, і пробурмотіла іспанською:

— Свята Мадонна! Хоч би це був не він!

Батько неабияк стривожився і став детально розпитувати сквайра, який вигляд мав той чоловік, але нічого певного більше не випитав. Тоді він квапливо попрощався з гостем, осідлав коня і поскакав у Ярмут.

Тієї ночі моя мати не склепила очей. До ранку просиділа вона в кріслі у глибокій задумі. Я побажав їй доброї ночі і пішов спати, а коли уранці спустився вниз, вона сиділа так само. Дотепер пам’ятаю, як я прочинив двері і побачив її: мати закам’яніла, її обличчя здавалося зовсім блідим у сутінках травневого дня, а її очі були спрямовані на вхідні двері. Я сказав:

— Ви сьогодні рано встали, мамо.

— Я зовсім не лягала, Томасе, — відповіла вона.

— Але чому? Чого ви боїтеся?

— Я боюся минулого, але й майбутнього також. Хоч би твій батько швидше повернувся!

Десь близько десятої ранку, коли я вже налаштувався в Бангі до лікаря, який учив мене мистецтва лікування, батько прискакав додому. Мати, що чекала його біля порога, кинулася йому назустріч. Спішившись, батько обійняв її і сказав:

— Заспокойся, люба! Це, напевно, не він, у нього інше ім’я.

— Але ти його бачив? — запитала мати.

— Ні, він провів ніч на своєму кораблі, а я поспішав до тебе, бо знав, як ти непокоїшся.

— Я була б спокійнішою, якби ти його побачив на власні очі, дорогий. Адже йому нічого не варт змінити ім’я!

— Якось я про це не подумав, — збентежився батько. — Але ти не бійся! Якщо навіть це й він, і навіть коли він зважиться з’явитися тут, то знайдуться люди, котрі знають, як з ним вчинити. Проте я упевнений, що це не він.

— І слава Богу! — відповіла мати.

Після цього вони заговорили стишено, отож мені не слід було їм заважати. Прихопивши замашного ціпка, я вийшов на стежину, що вела до пішохідного мосту, але тут мати несподівано гукнула мене. Я повернувся.

— Ти забув мене поцілувати, Томасе! — усміхнулася вона лагідно. — Ти, напевно, дивуєшся і сушиш собі голову: що все це означає? Колись батько тобі все пояснить. А я скажу тільки одне: упродовж багатьох років моє життя затьмарювала страшна тінь, але тепер я вірю, що вона розсіялася назавжди.

— Якщо ця тінь від лихого чоловіка, то йому краще триматися подалі від цієї штуки! — сказав я, підкидаючи свою важку палицю.

— Це справді недобрий чоловік, — відповіла мати. — Проте якщо тобі коли-небудь і доведеться його зустріти, розмовляти з ним треба не ціпком.

— Згоден, матінко, але зрештою це, може, найпереконливіший доказ, на який зважить будь-який дурень, рятуючи свою шкуру.

— Ти дуже квапишся похизуватися силою, Томасе, — з усмішкою сказала мати і поцілувала мене. — Не забувай старого іспанського прислів’я: “Хто б’є останнім, той б’є дужче!”

— Але ж є й інше прислів’я, матінко: “Бий, поки тебе не вдарили!” І на цьому я з нею попрощався.

Коли я вже віддалився кроків на десять, щось немов штовхнуло мене, і я обернувся, сам не знаючи чого. Мати стояла на порозі у прочинених дверях. Її струнка постать була ніби облямована зусібіч білими квітами, що в’юнилися по стінах старого будинку. На голові у неї, як завжди, була біла мереживна мантилья, зав’язана під підборіддям. Невідь-чому ця мантилья на якусь мить видалася мені здалека похоронним саваном. Я здригнувся від такої думки і поглянув в обличчя матері. Вона дивилася на мене сумно і ніжно, немов прощаючись назавжди.

То було востаннє, коли я бачив її живою.

Розділ III

ПОЯВА ІСПАНЦЯ

А зараз я маю трохи переповісти свої власні успіхи. Як я вже казав, мій батько зажадав, щоб я став лікарем. Тому, закінчивши в Норіджі школу і повернувшись додому, — на той час мені минав уже шістнадцятий, — я узявся вивчати медицину під керівництвом одного місцевого лікаря. Звали його Грімстон, і був він фахівцем вельми досвідченим, а головне — чесним, і оскільки навчання мені припало до душі, я з його допомогою робив чималі успіхи. Я засвоїв майже все, що він міг мені передати, і батько вже подейкував про те, що, коли мені виповниться дев’ятнадцять, то він пошле мене до Лондона для завершення навчання. Усе це було десь за півроку до появи іспанця. Але життя розсудило інакше, і я не потрапив до Лондона.

Проте не слід думати, що мені в голові засіла лише медицина. У сквайра Бозарда з Дитчингема, того, що сповістив моєму батькові про прибуття іспанського корабля, було двоє дітей: син і дочка; решта дітей, — а дружина йому народила їх чимало, — повмирали ще малими. Так от, дочку звали Лілі, і вона була моєю одноліткою.

Ще в дитинстві всі ми — діти Бозарда і діти Вінґфілда — жили немов рідні брати і сестри. День при дні ми зустрічалися і разом гралися, чи то взимку, чи влітку. Важко сказати, коли я вперше відчув любов до Лілі і коли вона покохала мене; знаю тільки, що, коли мене спорядили в школу до Норіджа, з нею мені було важче розлучатися, аніж з матір’ю і всією нашою сім’єю. У всіх наших іграх вона була поряд зі мною. Для неї я був готовий цілими днями нишпорити по всій окрузі, лише б нарвати тих квіток, які їй подобалися. І коли я повернувся зі школи, ніщо не змінилося. Тільки Лілі стала сором’язливішою, та й сам я спочатку якось аж сторопів, коли завважив, що вона з дівчинки раптом перетворилася на дівчину. Але все одно ми зустрічалися часто, і наші зустрічі були нам дорогі, хоча ніхто з нас не говорив про любов.

Так тривало аж до того трагічного дня, коли загинула моя матінка. Треба сказати, що сквайр Бозард вельми несхвально дивився на дружбу своєї дочки зі мною. І склалося так зовсім не через те, що старий мене не вподобав, а тому, що він хотів видати Лілі за мого старшого брата Джефрі, який був спадкоємцем усього батьківського маєтку. Мені ж він не давав ані найменшого потурання, так що врешті-решт ми з Лілі стали зустрічатися ніби випадково. Зате мій брат завжди був бажаним гостем. Через це між нами виникла неприязнь: так завжди буває, якщо між друзями, навіть найближчими, стає жінка. Треба сказати, що мій брат теж закохався в Лілі, та воно й не дивно, і в нього на неї було, мабуть, більше прав, аніж у мене: адже він був на три роки старший і його чекав спадок!