Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 54

Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розказав нам свою історію, яка, так само як і наша, була сповнена пригод. Ось її короткий виклад.

Близько двох років тому він вийшов з крааля Ситанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джима, він не одержав і нічого досі про неї не чув, оскільки цей йолоп Джим її загубив. Але, скориставшись із напучувань тубільців, він попрямував не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, більш легкий шлях, аніж той, який зазначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джимом зазнали чималих поневірянь, але нарешті дісталися цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртіса спіткало велике нещастя. Він сидів на березі струмка, а Джим завис на крутосхилі, якраз над ним, намагаючись видовбати із тріщини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Деручись по скелях, він зачепив великий камінь, який обрушився і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став сильно шкутильгати і, оскільки не міг багато ходити, вважав за краще залишитися і вмирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.

Що ж до харчу, то вони не потерпали від його нестачі, бо у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо ночами, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того, як їх одяг зносився, — для одягу.

— Таким чином, — завершив свою оповідь Джордж, — ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливий випадок: може, раптом сюди забредуть які-небудь тубільці й допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті учора увечері ми з Джимом вирішили, що він полишить мене і відправиться по допомогу в крааль Ситанді, хоча, зізнаюся, у мене було мало надії, що він повернеться. А тут ти, саме ти, — сказав він, обнімаючи сера Генрі, — якого я аж ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і знаходиш мене там, де сам цього не чекав! Адже я був упевнений, що ти спокійнісінько живеш собі в Англії та давним-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені будь-коли доводилося чувати, і яке щастя, що вона завершилася так вдало!

Потім сер Генрі, у свою чергу, розповів братові головні епізоди наших пригод, і, отак розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.

— Слава Богу, — сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, — що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли іще дещо в нагороду за всі ваші знегоди.

Сер Генрі засміявся:

— Алмази належать Квотермейну і Гуду. У нас була домовленість, що вони ділитимуть між собою всю здобич, яка може трапитися нам по дорозі.

Це зауваження примусило мене замислитися. Порадившись із Гудом, я сказав серу Генрі, що ми обоє просимо його узяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частка нехай буде передана Джорджу Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше од усіх. Ми ледве умовили його пристати на цю пропозицію, і але Джордж Куртіс дізнався про наше рішення значно пізніше.

На цьому я хочу завершити свою оповідь. Наш зворотний шлях через пустелю в крааль Ситанді був дуже тяжкий, зважаючи на те, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з рани час від часу відділялися осколки роздробленої кістки. Сяк-так ми подолали пустелю, і розповідати подробиці цієї подорожі — значило б повторювати пережите раніше.

Через півроку після нашого повернення в Ситанді, де ми залишили наші рушниці та інше майно, хоча старий негідник, якому довірено було зберігати його, неабияк засмутився тим, що ми залишилися живі й усе це треба повернути. Отож ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся з усіма, хто супроводжував мене в неймовірній подорожі, адже подібного я навряд чи зазнавав коли у своєму багатому на пригоди житті.

Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, що йшов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, закладеним у розщеплену палицю. Лист цей був від сера Генрі, і оскільки він має безпосередній стосунок до моєї розповіді, я наводжу його повністю:

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені кортить скористатися запрошенням Куртіса і податися до Англії, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі й поклопотатися про друкування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довіряти цю справу комусь іншому.