Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 5

Я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої немічною рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила. Запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.

— Так, — нарешті спромігся на слово капітан Гуд, — я двічі об’їхав навколо світу і де тільки не бував, але щоб мені гойдатися на реї, якщо мої вуха чували колись щось подібне!

— Атож, це дивовижна історія, містере Квотермейне, — схвильовано додав сер Генрі. — Сподіваюся, ви не жартуєте? Я знаю, що новачків іноді розігрують подібним чином.

— Якщо у вас виникла така підозра, сер Генрі, тоді забудьмо про все, що чули, — сказав я роздратовано, ховаючи папір у кишеню і схопившись на рівні. — Я не з тих балакунів, які брешуть напропал про неймовірні пригоди, що їх буцімто довелося їм зазнати, тішачи легковірних.

Сер Генрі заспокійливо поклав свою велику руку мені на плече.

— Вибачте, містере Квотермейне. Я чудово розумію, що ви не мали наміру нас одурити, але погодьтесь: те, що ми почули, було таке незвичайне, що мимохіть викликало сумніви.

— Ви скоро побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, трохи заспокоївшись. Адже, якщо по правді, то сер Генрі абсолютно правий. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джима, він супроводжував пана у подорожі. Це був дуже кмітливий тубілець, родом з Бечуани, і добрий мисливець. Я бачив Джима того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і нарізав тютюн для люльки.

“Джиме, — сказав я, — куди це ви відправляєтеся? За слонами?”

“Ні, баасе[26], — відповідав він, — ми йдемо на пошуки чогось куди коштовнішого, ніж слоняча кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я знічев’я. — Золото?”

“Ні, баасе, що там те золото!” — І він усміхнувся.

Я більше не став розпитувати, щоб не здатися надто докучливим. Проте його слова неабияк мене спантеличили.

Раптом Джим перестав нарізати тютюн.

“Баасе”, — мовив він стиха.

Я зробив вигляд, що не чую.

“Баасе”, — прошепотів він.

“Так, друже, в чому річ?” — озвався я.

“Баасе, ми відправляємося за алмазами”.

“За алмазами? Послухай, але ж це зовсім не туди — вам потрібно їхати у бік розсипів”.

“Баасе, ти чув коли-небудь про Сулейманові гори?”

“Ну?”

“А ти чув, що там є алмази?”

“Ну, чув якісь дурні патякання, Джиме”.

“Це не дурниці, баасе. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти з дитиною і дісталася Наталя. Вона сама розповідала мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Але ж якщо ви наважитеся на це, то хижі птахи рознесуть ваші кістки, Джиме, в отій клятій країні Сулеймана. А яка пожива з твого нікчемного старого кістяка?”, — сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баасе. Кожному судилося померти. А мені ще хочеться спробувати щастя в новому місці. До того ж тут скоро переб’ють всіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Не наривайся зарані. Бо коли костомаха[27] ухопить тебе за горлянку, якої тоді заспіваєш?”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля рушив путівцем. Раптом Джим вискочив звідти і підбіг до мене.

“Послухай, баасе, — сказав він, — я не хочу виїжджати, не попрощавшись із тобою, бо ти, мабуть, маєш рацію: ми ніколи не повернемося сюди”.

“То твій господар справді намірився йти до Сулейманових гір чи ти брешеш?”

“Ні, — відповідав Джим, — це правда. Він сказав, що йому необхідно що б то не було стати маєтним, — то чом би не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Стривай, Джиме, — сказав я, — я напишу записку для твого пана, але обіцяй віддати її тільки тоді, коли досягнете Айнайті” (це на відстані близько ста миль).

“Гаразд”, — відповів він.

Я узяв клаптик паперу і написав на ньому:

“Хай той, хто піде туди… сходить по снігах, що лежать на Грудях Цариці Савської, поки не дійде до самісінької вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном.

“Так от, Джиме, — сказав я, — коли ти віддаси записку своєму панові, додай, що потрібно якнайпильніше дотримуватися цієї поради. Ні в якому разі не віддавай йому цього папірця, бо я не хочу, щоб він повернувся і став ставити мені питання, на які я не хочу відповідати. Ну, біжи хутчій, ледащо, — фургон уже майже зник з очей”.

Джим узяв записку і побіг наздоганяти фургон. От і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я боюся, що…

— Містере Квотермейне, — увірвав мене сер Генрі, — ніщо не відверне мене від наміченого. Я пройду цим шляхом до Сулейманових гір, а якщо буде потрібно, то і далі. Я йтиму, поки не знайду його або не переконаюсь, що він загинув. Ви підете зі мною?

Я, здається, вже згадував, що я людина тиха і обачлива, і мене застала зненацька ця пропозиція. Мені здавалося, що затіяти таке — значить, піти на вірну смерть. Окрім того, я мав дбати про сина і не міг нехтувати своїм життям.

— Ні, дякую вам, сер Генрі, я волію відмовитися від вашої пропозиції, — відповів я. — Я вже надто старий для таких витівок, які, поза сумнівом, закінчаться для нас так само, як для мого бідного друга Сильвестра. Та й мій син потребує моєї підтримки.

Сер Генрі і капітан Гуд здавалися дуже розчарованими.

— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, — я заможна людина і від свого наміру не відмовлюся. За свої послуги ви можете зажадати будь-яку винагороду. Ця сума буде вам сплачена до нашого від’їзду. Одночасно з цим, на випадок нашої загибелі, я вживу заходів, щоб ваш син був відповідним чином забезпечений. Зі сказаного мною ви зрозумієте, наскільки для нас необхідна ваша участь. Якщо ж нам пощастить дістатися Сулейманових копалень і знайти алмази, ви поділите їх порівну з Гудом. Мені,вони не потрібні. Я дуже сумніваюся, щоб нам вдалося туди дістатися, надій на це майже ніяких. Але я не сумніваюся, що в дорозі ми зможемо здобути слонячу кістку, і ви скористаєтеся цим у такий же спосіб. Ви можете висунути мені свої умови, містере Квотермейне. На додачу я сплачу всі дорожні витрати.

— Сер Генрі, — відповів я, — повірте, я ніколи не мав більш щедрої пропозиції, і бідному мисливцю слід над цим розміркувати. Але мені ще не доводилося мати справу з такою значною справою. Мені потрібен час, щоб усе це обдумати як слід. Принаймні, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Я побажав їм доброї ночі і пішов до себе. Тої ночі мені снився бідолаха Сильвестр і розсипи алмазів.

Розділ III

АМБОПА ПРОПОНУЄ СУПРОВОДЖУВАТИ НАС

Щоб дістатися морем від Кейптауна до Дурбана, потрібно чотири-п’ять днів: це залежить від погоди і швидкості судна. В Іст-Лондоні[28] спорудження порту ще не було завершене, хоча на це вже вгатили купу грошей. Отож, замість того, щоб причалювати до пристані в чудово обладнаному порту, про який давно продзижчали всі вуха, пароплави й досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то часом доводиться чекати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть відійти буксири зі шлюпками за пасажирами і вантажем. Але, на щастя, нам чекати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, море трохи штормило, але з берега одразу ж відчалили буксири з низкою незграбних плоскодонних шлюпок. З нашого пароплава абияк почали жбурляти в них пакунки з товаром, зовсім не зважаючи, що всередині — шерсть чи порцеляна — все летіло в одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як розбився вщент ящик з чотирма дюжинами шампанського, і іскристе вино бризнуло й запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Украй прикро було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко зміркували і вантажники-кафри в човні. Вони підхопили дві випадково вцілілі пляшки, відбили у них шийки і вижлуктали все до дна. Шампанське ударило їм в голову, і вони одразу ж сп’яніли. Цього кафри ніяк не сподівалися: страшенно перелякані, вони почали качатися по дну човна, галасуючи, що смачний напій — “тагати”, тобто зачаклований. Я втрутився в розмову і підтвердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і мають померти. Нажахані кафри налягали на весла і чимдуж гребли до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.