Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 18

Поглинуті їжею, ми не звернули уваги на те, де знаходимося. Але, втамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, заздалегідь наказавши Амбопі накраяти найкращих шматків м’яса, щоб забезпечити себе в дорогу харчем. Була вже восьма година; повітря було прозоре і чисте — здавалося, що сонце ввібрало в себе густий вранішній туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка постала перед нашими очима. За нами і над нами височіли білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно на п’ять тисяч футів нижче від того місця, де ми стояли, на багато миль довкола розкинувся найчарівніший сільський пейзаж. Просто перед нами, між пагорбів, рівнин і темних лісових хащів, текла широка річка; ліворуч від неї тяглися неозорі простори пасовищ. З-поміж хвилястої трави ми розгледіли численні стада тварин, диких чи свійських — сказати точно не можна було. Геть далеко, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч краєвид був менш гористий. Поодинокі пагорби перемежалися зі смугами оброблених полів, і з-поміж них видніли купки куполоподібних хатин. Вся панорама лежала перед нами як карта, на ній сріблясто зміїлися річки, гірські верхів’я, схожі на Альпи, застигли в урочистій величі, вигадливо прикрашені сніговими шапками, а над усім цим сяяло щедре сонце і відчувався щасливий подих життя.

Нас неабияк здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить принаймні на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі річки течуть з півдня на північ. Під час наших тяжких незгод ми вже мали нагоду переконатися, що упродовж південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водні потоки, значна частина яких впадала в могутню річку, що, химерно звиваючись, несла свої води далеко у глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий краєвид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

— Скажіть, Квотермейне, — повернувся він до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, не маючи змоги відірвати очей від чудового пейзажу.

— Тоді гляньте он туди, — сер Генрі показав трохи праворуч, — ось вона!

Ми з Гудом поглянули у вказаному напрямі і побачили, що на деякій відстані від нас в’юнилася широка проїжджа дорога, якої ми спочатку не помітили, бо, дійшовши до рівнини, вона завертала і губилася серед пагорбів. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не здалося незбагненним, що в цій країні, загубленій з-поміж гір, ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

— Я гадаю, — втрутився Гуд, — що дорога пролягає десь зовсім близько — трохи праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була вельми слушна, і, вмившись у струмку, ми негайно рушили далі. Упродовж якогось часу ми пробиралися з-поміж валунів і снігових проталин, поки нарешті, пройшовши близько милі, не опинилися на вершині невисокого пагорба і не побачили дорогу просто біля свої ніг. Це було прекрасне шосе, видовбане в суцільній скелі, завширшки принаймні п’ятдесят футів, відчувалося, що за ним, мабуть, постійно наглядали, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що дорога тут же й починається, але, спустившись донизу і поглянувши у напрямку гір Цариці Савської, ми помітили, що вона підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків від нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була вкрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

— Як ви думаєте, в чому тут річ? Куди поділася дорога? — запитав мене сер Генрі.

Я здивовано знизав плечима.

— Все ясно! — вигукнув Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з часом після вивержень вулканів у горах її залило лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібне; принаймні, ми зголосилися на цьому і почали спускатися з гори. Але яка була різниця між цим спуском і нашим сходженням на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі, і шлях під гору чудовою дорогою був зовсім не такий, як при підйомі, коли ми ледве повзли, утопаючи в снігу, знесилені, замерзлі й напівмертві з голоду. Якби не похмурі спогади про сумну долю бідолахи Вентфогеля і моторошну печеру, в якій ми його полишили зі старим да Сильвестра, ми б почувалися просто чудово, хоча простували в країну, де нас чекала повна невідомість і, можливо, небезпека.

Щодалі вниз повітря з кожною пройденою милею ставало все м’якшим і напоєним пахощами, а країна, що відкривалася нашим очам, все сильніше вражала своєю красою. Щодо самої дороги, то ніколи в житті я не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, нібито дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли ніякі перешкоди і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини завширшки триста футів і завглибшки не менше ста і побачили, що вся вона завалена величезними брилами шліфованого каміння, з-поміж якого знизу були зроблені арки для протоків води; над річкою ж велично і гордовито пролягала дорога. У іншому місці вона зміїлася зиґзаґами біля краю прірви в п’ятсот футів завглибшки, а ще десь ішла через тунель у тридцять футів завдовжки, який був виритий в гірському кряжі, що перетинав їй шлях. Ми помітили, що стіни тунелю були суцільно вкриті барельєфами, що зображали переважно одягнених у кольчуги воїнів, які управляють колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані була зображена битва, а оддалік ішли переможені, яких відводили в полон.

Сер Генрі із неабияким інтересом розглядав цей витвір старовинного мистецтва.

— Звичайно, — зауважив він, — можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все-таки я насмілюся висловити свою скромну думку, що, безумовно, єгиптяни встигли побувати тут раніше, аніж народи царя Соломона. Дуже вже ці малюнки схожі на давньоєгипетські.

Під полудень ми значно просунулися вниз і опинилися в тому місці, де вже починався ліс. Спочатку траплялися дрібні чагарі, але щодалі ми йшли, то зарості все густішали. Нарешті ми дісталися до великого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева зі срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрів я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

— Ого! — вигукнув Гуд, з явним захопленням дивлячись на їх блискуче листя. — Та тут же до біса палива! Давайте зробимо привал і зготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’яса.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трохи оддалік дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого галуззя, і через кілька хвилин запалало прекрасне багаття. Відрізавши із запасів м’яса декілька чималих шматків, ми підсмажили їх, нанизавши на загострені палички, як це роблять кафри, і з’їли з величезною насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки і поринули в блаженний стан, який після наших поневірянь і пригод здавався майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, суцільно заросли гігантськими папоротями, з-поміж яких видні лося прозоре, як мереживо, листя дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; легкий вітерець шелестів у сріблястому листі; навколо туркотіли горлиці, і птахи з яскравим оперенням, пурхаючи з гілки на гілку, виблискували, як живі коштовні камені. Довкола був рай.

Усвідомлення того, що нескінченні небезпеки і загрози, пережиті нами в дорозі, позаду і ми нарешті досягли землі обітованої, дивовижна краса цього куточка — все це так зачарувало нас, що всі мимоволі замовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поряд, тихо розмовляли сумішшю ламаної англійської і зулуської. Я лежав на запашному ложі з різнотрав’я і, приплющивши очі, спостерігав за ними. Завваживши, що Гуд кудись зник, я став шукати його очима і побачив, що він сидить в самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг викупатися. Звичка до виняткової охайності була така сильна, що, замість відпочити, капітан зосереджено займався своїм туалетом.