Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 113

Наступного ранку загін іспанців заглибився в ущелину. Я зустрів їх на півдорозі від табору зі своїми п’ятьмастами воїнами. Ми почали бій, але незабаром стали відступати, зазнавши незначних втрат. Іспанці перли все навальніше, а ми відходили дедалі швидше, поки не кинулися втікати, рятуючись від вершників.

Приблизно за півмилі від кінця ущелина, за якою лежало Місто Сосен, робила крутий закрут і різко звужувалася. Тут скелі були такі високі і прямовисні, що біля підніжжя завжди панували вічні сутінки. До цього повороту ми й бігли, вдаючи, що охоплені нестримною панікою, а іспанці, натхненні перемогою, гналися за нами, вигукуючи імена своїх святих. Але, ледве вони завернули убік, як на ворога обрушилася така злива каміння, що небо потемніло, і значна частина іспанців була розчавлена на місці. Решта кинулася вперед, туди, де прохід у скелях був ширший. Декому вдалося пробитися, але тут їх зустріли мої стрільці, і тепер замість каміння на іспанців посипалися стріли. Нарешті супротивник безладно кинувся тікати.

Цим і завершився бій. Лише небагатьом іспанцям та їхнім союзникам вдалося вибратися на рівнину за грядою скель, що захищали Місто Сосен.

Після цієї битви іспанці не турбували нас протягом багатьох років, обмежуючись погрозами, а моє ім’я прославилося серед усіх племен отомі.

Одного полоненого іспанця я врятував від смерті і пізніше відпустив на свободу. Від нього я дізнався дещо про де Гарсіа, або Сарседу. Він усе ще служив при Кортесові. Марина дотримала свого слова і розповіла Кортесові про те, що він хотів катувати Отомі, отже, Кортес неабияк розгнівався на де Гарсіа, та ще до того Марина звалила на нього всю провину за нашу втечу. Вона сказала, що де Гарсіа, напевно, випустив нас із воріт табору не інакше як за добрячий хабар.

Про чотирнадцять років мого життя після розгрому іспанців я розкажу коротко, — бо в порівнянні з попередніми то були мирні роки. За цей час у нас з Отомі народилося троє синів, що стали утіхою мого життя. Я любив їх, і діти теж любили мене всім серцем. Якби не домішка материнської крові, вони були б справжніми маленькими англійцями, бо я охрестив їх, навчив своєї мови і своєї віри; у них були мої очі, і всім своїм виглядом, окрім надто смаглявої шкіри, вони куди більше скидалися на англійців, аніж на індіанців.

Але цих дорогих моєму серцю дітей спіткала гірка доля: смерть узяла їх так само, як нещасне немовля, що народилося багато років по тому від Лілі. Двоє з них померли — один від лихоманки, якій не зарадив увесь мій хист, а другий розбився насмерть, зірвавшись з високого кедра, куди здерся, шукаючи гніздо шуліки. З трьох синів залишився живий тільки старший, мій улюбленець, але про нього мова ще попереду.

Що розповісти ще? Після перемоги над іспанцями і їхніми союзниками я був обраний на великій раді правителем Міста Сосен нарівні з Отомі, отже ми одержали величезну, хоча й не абсолютну, владу. Користуючись нею, мені врешті-решт вдалося скасувати страшний обряд людських жертвопринесень, хоча це й викликало люту ненависть жерців, та й від нашого союзу багато гірських племен відпали. Останнє жертвопринесення, якщо не брати до уваги ще одного і найжахливішого, про яке розкажу згодом, було відсвятковане на теокалі перед палацом після розгрому іспанців в ущелині.

На третій рік мого перебування в Місті Сосен — на той час Отомі вже народила двох синів — до мене таємно прибули вісники від друзів Куаутемока. Він витримав усі тортури і як і раніше був полоненим Кортеса. Вісники розповіли, що Кортес скоро виступить у похід до затоки Гондурасу через країну, яку нині називають Юкатаном, і що він вирішив узяти з собою Куаутемока та інших знатних ацтеків, побоюючись залишати їх без нагляду. Від них же ми дізналися про невдоволення Анауаку жорстокістю і поборами іспанців, що росли серед підкорених племен. Дехто вважав, що наближається час загального повстання і що це повстання може увінчатися успіхом.

Ті, хто послав до мене вісників, просили зібрати загін отомі і виступити з ним в Юкатан. Там на мене чекатимуть. Коли всі загони з’єднаються, ми оточимо іспанців серед лісів і боліт, нападемо на них у відповідний момент і, знищивши всіх, звільнимо Куаутемока. Це мало стати тільки першим кроком у боротьбі проти іспанців; про решту я не буду говорити, бо їм не судилося здійснитися.

Вислухавши вісників, я сумно похитав головою, бо їхній план здавався мені безнадійним. Але тоді встав старший з вісників і відвів мене убік, щоб передати мені слова, призначені тільки для моїх вух.

— Куаутемок просив сказати тобі таке: “Я чув, що ти, брате мій, разом з моєю сестрою Отомі живеш на волі в горах отомі. А я — на жаль! — гину в темниці теулів, як поранений орел у клітці. Брате мій, благаю тебе, якщо це в твоїй владі, допоможи мені в ім’я нашої давньої дружби і всього, що ми вистраждали разом. Можливо,’ настане час, коли я знову правитиму Анауаком, і тоді ти займеш місце поряд зі мною”.

Я слухав, і серце моє обливалося кров’ю, бо я любив свого побратима Куаутемока так само, як люблю його й дотепер.

— Повертайся і постарайся передати Куаутемоку мою відповідь, — сказав я віснику. — Надії мало, але я зроблю все, що зможу. Хай чекає на мене в лісах Юкатану.

Дізнавшись про мою обіцянку, Отомі дуже засмутилася: вона вважала цю затію божевільною і говорила, що вона призведе лише до моєї загибелі. Але, оскільки обіцянка була вже дана, її потрібно було виконати, і Отомі не стала мене утримувати. Я зібрав загін з п’ятисот воїнів, і ми рушили в далеку, важку дорогу, розрахувавши усе так, щоб зустрітися з іспанцями в ущелинах Юкатану. В останню мить Отомі хотіла мене супроводжувати, проте я заборонив їй це робити, бо вона не мала права залишати свій народ і своїх дітей, і ми попрощалися, вперше відчувши гіркоту розлуки.

Я не стану описувати всю тяжкість нашого шляху. Два з половиною місяці пробиралися ми через гори і річки, через ліси і болота, поки, нарешті, не досягли величезного мертвого міста, покинутого його мешканцями багато поколінь тому. Місцеві індіанці називали його Паленке[89]. Це місто — одне з найдивовижніших міст, яке мені довелося побачити під час своїх мандрів. Воно майже заросло чагарниками та хащами, з-поміж дерев усюди, куди не кинь оком, височіли напівзруйновані мармурові палаци, поспіль вкриті різьбленням всередині і ззовні, теокалі, прикрашені скульптурними зображеннями, і потворні статуї богів, що посміхаються. Я часто розмірковував: який народ зумів спорудити цю столицю, які царі тут правили? Але минуле ревно береже свої таємниці. Відповісти на ці питання, можливо, вдасться лише тоді, коли який-небудь учений розгадає значення кам’яних символів і написів, що вкривали там згори донизу стіни багатьох будівель.

Ми сховалися в цьому мертвому місті, хоча мені знадобилося чимало зусиль переконати своїх воїнів йти за мною. Вони боялися потривожити душі численних городян, котрі мешкали колись тут, боялися згубної лихоманки, не кажучи вже про змій і хижаків, що чатували серед руїн. Проте я одержав відомості, що іспанці повинні пройти через болота між річкою і мертвим містом, і вирішив влаштувати засідку саме тут.

На восьмий день розвідники сповістили мені, що Кортес перетнув велику річку вище за течією і тепер продирається через ліси — болотами він був ситий досхочу. Ми спішно рушили до річки, щоб переправитися за ним услід, але тут хлинула така злива, яких не буває більше ніде на землі. Вона періщила цілу добу, так що зрештою нам довелося брести по коліна у воді, а коли ми досягли річки, то побачили перед собою неозорий ревучий потік. Для переправи через нього знадобилася б принаймні добряча рибальська барка.

Три дні ми простирчали при березі, страждаючи від лихоманки, браку харчів і надміру води, поки річка, нарешті, не увійшла в свої береги. Уранці нам вдалося її перетнути, втративши на переправі чотирьох воїнів.