Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 108

— Жінко, — відповів принц хрипким голосом, — ти зрадила свою батьківщину, принизила мене і довела до тортур. Атож, якби не ти, мабуть, усе було б інакше. Так, я шкодую — про те, що не убив тебе відразу. Але хай буде душа твоя проклята навіки, а ти зазнаєш іще за життя ще страшнішої зради і приниження! Твоє пророцтво справдилося, жінко. Але й моє справдиться!

Марина сполотніла, почувши це і відвернулася і якийсь час не могла спромогтися на слово. Але погляд її впав на мене, і сльози закапали з очей.

— О друже мій, — пробурмотіла вона, — бідолашний…

— Не треба лити сліз, Марино, — озвався я ацтекською. — Це як мертвому припарка. Краще допоможи мені вирватися!

— О, якби я могла! — вигукнула вона, затуливши обличчя і вибігла з кімнати. Кортес вийшов слідом за нею.

До нас знову наблизилися іспанці. Вони підняли Куаутемока і непритомного касика Такуби і винесли, бо ті не могли йти.

— Прощавай, теулю! — устиг шепнути мені Куаутемок. — Ти благородна людина, справжній син Кецалькоатля. Хай винагородять тебе боги за все, що ти вистраждав заради мене і мого народу, бо я винагородити тебе не можу.

Це були останні слова Куаутемока, які мені довелося почути. Я залишився віч-на-віч з тласкаланцями і де Гарсіа. Він не переставав знущатися:

— Що, друже Вінґфілде, втомився трошки? Нічого. За ніч сон освіжить тебе, а вранці ти прокинешся новою людиною. Ти, напевно, гадаєш, що гірше вже позаду? Дурню, це тільки квіточки. Коли я хотів помститися твоєму батькові, я уразив ту, яку він любив. А зараз я дістався й до тебе. Ти, звичайно, не розумієш, про що йдеться? Гаразд, я скажу. Може, ти чував про дуже знатну індіанку на ім’я Отомі?

— Що з нею? — вигукнув я, бо страх за неї уразив мене сильніше, ніж тортури.

— Ого! Нарешті я знайшов спосіб, як тобі розв’язати язика. Отомі, дочка Монтесуми, і, до речі, твоя дружина, нині в моїх руках. Зараз її приведуть сюди; можете утішити одне одного. Але завтра вона сяде на твоє місце і на твоїх очах їй доведеться зазнати усього, що зазнав сьогодні ти. Чуєш, собако? Отоді ти скажеш все, тільки буде занадто пізно!

Усе попливло перед моїми очима, і я відчув, що сили мої зламані, і почав благати свого найлютішого ворога про милосердя.

— Пощади її! Роби зі мною що хочеш, але її пощади! Адже є ж у тебе серце, бо й ти людина. Ти ніколи цього не зробиш, і Кортес цього не дозволить.

— Кортес? — розсміявся де Гарсіа. — Кортес ні про що не дізнається, поки все не буде скінчено. У мене є його письмовий наказ — використовувати всі засоби, щоб вирвати у тебе зізнання. Тобі відомо, що таке ненависть, бо ти мене ненавидиш. Так от, збільш це почуття удесятеро, і тоді ти зрозумієш, як я ненавиджу тебе. Я ненавиджу тебе за твою сім’ю, за те, що у тебе очі твоєї матері, але найбільше — за тебе самого! Мене, іспанського дворянина, ти побив палицею, як собаку! Хіба може хоч щось зупинити мене, коли я можу, нарешті, вдовольнити свою жадобу помсти? Ти смілива людина, але зараз ти тремтиш. Яка насолода! Хочеш, скажу відверто: я боюся тебе, Томасе Вінґфілде. Я злякався, ще коли зустрівся з тобою вперше — у мене були на те причини, — і лише тому намагався тебе вбити. Через тебе я втік з Іспанії, через тебе я поводився як боягуз у багатьох сутичках. У цій дивній дуелі мені завжди таланило, але все одно я боявся тебе як і раніше. Якби я міг, я б убив тебе відразу, але тоді твій привид почав би переслідувати мене разом із привидом твоєї матері. Страх, кузене Вінґфілде, — батько жорстокості. Страх перед тобою примушує мене бути нещадним. Я знаю, що врешті-решт ти мене здолаєш, живий чи мертвий, але зараз моя черга. І я цим скористаюся, хоча б для цього мені довелося стати м’ясником!

Де Гарсіа хутко вийшов із кімнати, а я від слабкості і болю знепритомнів.

Прокинувся я начебто на ложі і відчув, що пута мої розв’язані. Наді мною схилилася якась жінка. Шепочучи слова жалощів і любові, вона перев’язувала мої рани.

У кімнаті слабко блимав каганчик, і я побачив, що це була не хто інша, як моя кохана Отомі, але вже не змучена і виснажена, а майже така ж прекрасна, як і колись до днів голодної облоги.

— Отомі, ти тут! — прошепотів я зраненими губами і застогнав, бо разом зі свідомістю в моїй пам’яті спливли погрози де Гарсіа.

— Так, любий, це я, — тихо озивалася Отомі. — Мені дозволили доглядати за тобою. Прокляті, що вони тобі заподіяли? Якби я могла помститися!..

Отомі розридалася.

— Тс-с-с! — зробив я знак. — Чи є у тебе якась їжа?

— Авжеж, принесла жінка від Марини.

Вона взялася мене годувати, і мені стало легше. Залишився тільки біль, що нещадно шматував моє знівечене тіло.

— Слухай, Отомі, ти бачила де Гарсіа?

— Ні, чоловіче мій. Два дні тому мене розлучили з моєю сестрою Течуїшпо й іншими жінками, але поводилися зі мною стерпно, і я не бачила жодного іспанця, якщо не брати до уваги солдатів, з якими прийшла сюди. Вони сказали, що ти хворий. О, тепер-то я знаю, що це за хвороба!..

І вона знову заплакала.

— Проте хтось тебе побачив і виказав, що ти моя дружина.

— Це не дивно, — відповіла Отомі. — Всі ацтеки знали про наше одруження, зберегти подібну таємницю неможливо. Але за що вони тебе так мучили? За те, що ти бився проти них?

— Ми самі? — запитав я.

— Надворі стоїть варта, але тут ми самі.

— Тоді нахилися ближче, і я тобі скажу.

Коли я пояснив Отомі все, очі її запалали, і вона притиснула руки до серця:

— О, я любила тебе й раніше, але тепер кохаю безмежно! Хто ще здатен на таке? Ти зберіг вірність клятві і переможеним друзям! Хай буде благословенний той день, коли я вперше побачила твоє обличчя, о чоловіче мій, найвірніший з усіх! Але ті, хто посмів це вчинити з тобою, де вони? Може, усе вже скінчилося, і я доглядатиму за тобою, поки ти не видужаєш? Адже інакше вони не пустили б мене сюди!

— На жаль, Отомі, я маю тобі сказати правду: нічого ще не скінчилося!

Я ледве здобувся на слова, щоб пояснити їй, для чого її привели сюди. Вона вислухала мене мовчки, і лише губи її побіліли.

— Справді, теулі перевершили наших жерців. Жерці нашого народу приносять жертви на честь богів, а не в ім’я золота. Але як нам тепер діяти? Скажи, чоловіче, ти маєш знати!

— О, я не можу сказати! — простогнав я. Отомі промовила з сумною і гордою усмішкою:

— Гаразд, я скажу за тебе. Ти думав про те, що цієї ночі ми повинні померти разом.

— Так, — відповів я. — Померти зараз або померти завтра, зазнавши усіх мук і приниження, — іншого вибору у нас немає. Якщо Бог нам не допоможе, ми повинні допомогти собі самі, а спосіб у нас лише один.

— Бог? Немає ніякого бога! Був час, коли я засумнівалася у богах свого народу і звернулася до твого божества. Але зараз я проклинаю його! Якби був милосердний бог, про якого ти говорив мені, хіба б він допустив подібне? Ти єдиний мій бог, і лише тобі я поклоняюся. Тому покладатимемося лише на себе. Он лежать мотузки. На вікні є ґрати. Мить — і ми полетимо у домівку Сонця, далеко від жорстокості теулів або просто заснемо навіки. Але поки що у нас є трохи часу. Давай поговоримо, любий! Навряд чи вони прийдуть до світанку.

І ми поринули у любу розмову, наскільки мені дозволяв біль. Ми згадували про нашу першу зустріч, про день, коли ми лежали поряд на жертовному вівтарі, про наше справжнє весілля, про облогу Теночтітлана і про смерть нашого первістка. Так ми проговорили далеко за північ і замовкли лише перед досвітком. Гнітюча тиша запанувала в темниці. Нарешті Отомі заговорила урочисто і глухо:

— Чоловіче мій, ти змучений болем, а я утомою. Час настав. Дякую тобі, коханий, за твою любов, але ще більше — за вірність моїй сім’ї і моєму народу. Ти готовий?

— Так люба, — відповів я.

Отомі встала і зайнялася приготуванням.

— Допоможи мені, Отомі, — попрохав я. — Я сам не зможу ходити.

Вона підняла мене своїми сильними, ніжними руками, і поставила на табурет під заґратованим вікном. Потім накинула мені на шию петлю, встала зі мною поряд і затягла другу петлю у себе на горлі. Ми обмінялися останнім поцілунком. Але раптом Отомі запитала мене: